Історія Закарпатського телебачення починається із 1962 року

Тоді вперше у Хусті було встановлено передавач в тамтешній школі-інтернаті. Його подарував Львівський телецентр. Сам телевізійний передавач транслював програму передач Львівського телебачення. На той час пристрій використовували на аматорському рівні вихованці освітньої установи для занять у радіо-технічному гуртку. Передавач цей був у Хусті до 1963 року. У 1964 його перевезли до обласного центру – саме тоді почалося будівництво нової радіорелейної лінії сполученням «Москва-Київ-Львів-Словаччина-Угорщина», для зв’язку інтербачення. Цей передавач встановили на горі Токарня, що поблизу Ужгорода.

У 1965 році телебачення вирішили розвивати. На той час вже готували випуски новин, програми передач з виступами художніх та аматорських колективів. Також на 16-ти міліметрову плівку знімалися і кінофільми. Нині в нашому кінофонді вони ще збереглися. Усе готували і знімали на території області. Редактори разом з іншими колегами тут монтували, а до Львова уже везли готову, змонтовану продукцію. Вже звідти вона потрапляла до ефіру.

А от значно раніше, у 1957 році, ввели в експлуатацію будинок радіо. Саме тут і почали журналісти готувати перші програми передач. Сформували команду професіоналів, як для роботи на телебаченні, так і для роботи на радіо. Це був величезний резонанс і прорив на регіональному рівні. Щодня виїжджало багато знімальних груп, аби оперативно висвітлювати події з життя краю. Робили це і журналісти радіо.

На Закарпатті вперше позивні радіо прозвучали 10 листопада 1945 року. Сьогодні мало-хто може пригадати, яка ж мелодія в ті роки сповіщала про те, що почало своє мовлення місцеве Закарпатське радіо і якими були перші слова дикторів, котрі звернулися до краян. У ті часи в ефір виходили тільки наживо. Плівок ще не було. Тож зафіксувати ту мить могла тільки людська пам'ять. Ті, хто в середині минулого століття прийшов працювати на щойно створене радіо, яке тоді розміщувалося на площі Жупанатській в Ужгороді, люди, котріпрацювали дикторами, кажуть, що то були важкі умови. Різні траплялися ситуації. І завжди у вирі основних подій - працівники радіо. Тут був менш затратний процес подачі матеріалів до ефіру. Спершу подію передав безпосередньо редактор, що брав участь у тому чи іншому заході. Значно пізніше, коли з’явилася плівка, вже робилися записи. Журналісти пригадують, що вже до ефіру можна було включити і голос співрозмовника, значно цікавіше сприймалися передачі та випуски новин. Редактор брав до рук важкий репортер з бабінною плівкою і крокував на подію. Вага, записуючого пристрою сягала близько п’яти кілограмів. Прогрес настав, коли на зміну прийшла нова техніка, а це був «Репортер-7», він був значно легшим, близько трьох кілограм. Усе записувалося на касету, а потім перемонтовувалося, на загальну багатокілометрову плівку. Це була кропітка робота, бо кожен зайвий записаний звук необхідно було прибрати.

Матеріал вимагав монтажу і все це робив не один робітник, а кілька – це була колективна, приємна справа і гордість за те, що маєш можливість передати для людей якусь новину. Кореспонденти на той час редакцій інформації, пропаганди, промисловості і сільського господарства, художніх, молодіжних та дитячих програм щодня пробивали інформаційну тишу Закарпатської області оперативними і цікавими повідомленнями чи нарисами, розповідями або ж інтерв’ю.

Та фундатори-радійники краю, передусім, були романтиками і ентузіастами своєї справи. Одиними із перших закарпатських дикторів були Ніна Петрова та Михайло Якимчук, за фахом хімік і медик. Але радіо стало його покликанням. Зрештою, як і багатьох інших, хто бодай один раз переступив поріградіостудії, або ж центральної апаратної. Варто згадати також і Анатолія Єчка, котрий пізніше поїхав працювати на Українське радіо до столиці; дикторів – Вікторію Окаль, Марту Павленко, Євгена Басараба, Бориса Дерду – нині, на жаль, уже покійних; також дикторів – Ростиславу Джумурат та Наталію Якушко, редакторів – Любов Чубату, Надію Сопко, Ніну Іванову. Павла Урама, Світлану Трохименко, Миколу Паламрчука, Миколу Козіка, Миколу Дерв’янка (нині він працює власним кореспондентом Національної радіокомпанії України у Закарпатській області), Володимира Кривоцюка – головного редактора редакції інформації, Осипа Лободу, Світлану Бойко, Уляну Демчук.

Нині є радійники, котрі зберігають свої мікрофонні папки та старі плівки, аби відтворити у пам’яті прожите, а часом – і для історії. Це – Ольга Легельчик, Андрій Петровський, Таїсія Грись, Вікторія Петішко-Ковальова та інші.

Закарпатське радіо починало мовлення українською і угорською мовами. Поступово штатний розпис збільшувався. Відповідно, розширювався ефірний час і урізноманітнювалися програми передач..

Пройшли роки. Часи змінилися. Епоха романтизму і єдності позаду. На дворі третє тисячоліття – доба урбанізації, технократизму і прагматиків. Життя минулих років прийдешнє покоління не може побачити або почути із архівів чи фондів. Шкода, але у радіофонді нашого регіону збереглося дуже мало програм тих часів. Більшучастину архіву знищили за наказом тодішніх очільників. Є і ті, у кого синхронні записи дивом вціліли і зберігаються вдома.

Приміром, Ольга Легельчик береже знакові плівки. «Ти знаєш Ростилаве, у мене зберігається дорога мені програма, яку понад 15 років готувала до ефіру, «Грані». Це була передача, де я робила постійні зустрічі з відомими творчими особистостями нашого краю. У мене зберігся виступ і художника Ернеста Контратовича. Робила розширену з ним бесіду до його 90- річчя. Я часто їх переслуховувала, коли в кабінеті мала магнітофон МЕЗ чи СТМ. Тепер, коли хочу почути, можу попросити увімкнути для мене запис у студії нашого звукорежисера Петра Біреша, котрий ніколи мені не відмовляє, напевно розуміє, що вони для мене значать. Будь-яка програма для мене, наче дитина, яку хочеться пестити і леліяти».

Журналісти закарпатського обласного радіо і нині готові поділитися із краянами підготовленою інформацією на різних мовах нацменшин. Українці і угорці, румуни, словаки і німці – усі вони однаково чують, що нового, цікавого, резонансного у політиці, економіці, соціумі та кільтурно-спортивному житті регіону. Були часи, коли на радіо працювало близько 40 редакторів. Сьогодні їх значно менше. Але кожен з тих, хто працює тут – професіонал своєї справи. Для них радіо –не просто засіб спілкування зі слухачами – це їхня віддушина. Кожен із них любить свою роботу і віддається їй на всі сто. Одна з таких – Вікторія Петішко- Ковальва. «Так сталося, що в оголошеннях по радіо мама моя зауважила про набір ведучих програм на радіо «Тиса – ФМ» . «Піди і спробуй», - сказала тоді. Я вирішила скористатися такою нагодою. Пройшла прослуховування, випробувальний термін. Мені запропонували роботу. Почався ще один етап у моєму житті. Надзвичайно цікавий, непередбачуваний, у постійному пошуку героїв, творчих особистостей. Коли я стала редактором радіо, з’явилась відповідальність за власний продукт. Адже тут треба постійно шукати нових героїв, спілкуватись, домовлятись і якість програми залежить в першу чергу тільки від тебе. Робота моя мені дуже подобається, розповідає пані Вікторія.

Природньо, що на зміну старшому поколінню приходить молодь. Сповнена енергії, новаторства, цікавих ідей. Циклічність життя. Поруч із метрами закарпатського радіо свої перші кроки починає нова генерація радійників. Нині у радіобудинку працюють і “ефемівці” - юнаки та дівчата, котрі мріють продовжити радіосправу на Закарпатті. Серед них і Ірина Крупко – ведуча новина на Радіо «Тиса ФМ». Вона розповідає нам про найцікавіше щогодини у випусках новин на радіо«Тиса ФМ». Чи не тому головне для неї – «інтонація і добра енергетична хвиля». Це не одна з причин, чому новини Ірини Крупко вирізняються з-поміж інших помітним позивним настроєм, оптимізмом та неодмінними вкрапленнями дотепних жартів. Вона й у житті така ж. Ірина Крупко своїм успіхам завдячує, в першу чергу, власному характеру. Вона не з тих, хто буде зупинятися на досягнутому, бо йде назустріч змінам без головної для них перешкоди – страху. Її завжди супроводжує передчуття, що все буде так, як треба. Однак легкість, з якою Ірина береться за справу, потім кладе на її плечі суттєвий тягар відповідальності. Ідеться про усвідомлення того, що яким би не був талант, завжди може з’явитися той, хто виконає чергове завдання краще за тебе, тому потрібно увесь час вдосконалюватися.

Понад шість десятків років існує радіо – це багато чи мало? Закономірність життя у співвідношенні. Для людини – це поважний строк, а для радіо – це певний етап. Маленький відрізок часу з довжиною людської долі.

Закарпастька студія телебачення і радіо завжди вдосконалювалася. Починалося будівництво нової телевізійної студії, так званого АПБ комплексу. Роботи велися швидкими темпами у 1967 році цей комплекс було здано в експлуатацію. Тоді виробнича потужність телевізійного мовлення становила 10 хвилин на добу. Там на той час було розміщено знімальний павільйон, режисерську-апаратну, «проявочну». Тоді було встановлено і три телевізійні камери.

Тогочасний головний інженер ЗОДТРК Василь Маханець розповідає, що спочатку наша глядацька аудиторія була незначною, оскільки ми прикордонне місто, тому не мали права з колишнього Радянського Союзу поширювати сигнал за кордон. Послаблення дали значно пізніше. Десь приблизно у 1958 році, почав поширюватися сигнал угорських і словацьких передавальних станцій. Легким був прийом передач угорськомовних програм на Хустщині з передавача, що був встановлений на Токаї, а також: словацьких програм з передавача Дубнік. У нас транслювався на той час лише канал ЦТ-1 і уже о 10 годині вечора мовлення закінчувалося, але, варто зазначити, що у нас в селах є ще свій, місцевий час, тому здебільшого усі антени люди налаштовували на угорські канали мовлення. Але, з метою пропаганди «радянського» способу життя, ми транслювали художні фільми – це був нічний кінозал. Саме завдяки цьому, мали можливість розвиватися в технічному плані.

У 1972 році, для Закарпатського телебачення було виділено першу на той час чорно-білу пересувну телевізійну станцію. Для телевізійної студії це було щось незвичне, але нову техніку спеціалісти освоїли швидко. Також у цьому ж році побудували будинок, де нині розміщена ПТС та центральна апаратна телерадіокомпанії. У 1972-му ввели у експлуатацію і телевежу, яку мають змогу бачити гості обласного центру Закарпаття з будь-якої частини міста.

У ті роки, працівники телебачення вже робили прямі трансляції спортивних програм, записувалися десь за межами студії концертні номери знаних в області художніх колективів та музичних ансамблів, висвітлювали у прямому ефірі і політичні акції, травневі демонстрації, відкриття потужних на той час заводів, газопроводу «Уренгой-Помари -Ужгород», нафтопроводу «Дружба» тощо. Налагоджували також тісну співпрацю з Кошицькою студією телебачення, влаштовували спільні телемости зі святкувань «Днів добросусідства». Такий добрий почин став поштовхом для створення і окремих редакцій на базі телерадіокомпанії. Зокрема, було створено редакції програм угорською та молдавською мовами, значно збільшився і обсяг телевізійного мовлення. Завдяки цим підрозділам і редакційним колективам, студія продовжувала розвиватися значно краще.

У 1979 році ЗОДТРК з Ленінграду отримала нового покоління ПТС з чотирма робочими телекамерами. Для співробітників це була невимовна радість, адже якість зображення значно покращилася

У 1980 році можна було робити запис та трансляції у кольорі, завдяки іншому вже обладнанню з Москви. Це був величезний прогрес, бо вже 1982-83 роках змінилася нова апаратура і поступово глядач мав можливість бачити повну гаму кольорового зображення.

У 1982 році завершили і будівництво ще одного корпусу – студії АСБ. На той час в апаратних була уже нова техніка. Діяла своєрідна база кіновиробництва. В той же час велася робота над виготовленням синхронних кіноматеріалів. У 1981 з’явилася «проявочна» кольорова машина. Також творчий та технічний персонал отримав комплекти ТЖК від угорських колег, де записували окремо на магнітофони звук, і окремо на плівку знімали відеозображення. Тоді виїжджала ціла знімальна група у складі редактора, режисера, освітлювача і звукорежисера.

На кіноплівці пропрацювала Закарпатська телестудія до 1990 року. У час перебудови зйомки велися уже на касетні носії- це була VHS та SVHS плівка. Самі студійники, жартують: проторували шлях від негативних до позитивних плівок.

Журналіст Ростислав Бегеш