ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Іван Попович: "Розкажу про свого берегівського діда..."

    24 січня 2022 понеділок
    Юрій Юрійович Стрижак усе своє життя присвятив учительству.

    Пенсіонер органів внутрішніх справ Іван Іванович Попович полюбляє заглиблюватися в історію, непогано знає свій родовід, який коріння своє «пустив» по всьому Закарпаттю.

    На цей раз вирішив розказати про свого дідуся Юрія Юрійовича Стрижака, який усе своє життя присвятив учительству. А в освіту «прийшов» у далеких 20-их роках минулого століття. Якою були та далека епоха, куди кидала доля предка і як майже сто років тому (і дещо згодом) працювалося на педагогічній ниві – у спогадах берегівчанина. До речі, саме сьогодні дідусеві мало б виповнитися 114 років.

    – Отже, Ю. Ю. Стрижак народився 30 квітня 1901 року в сім‘ї хліборобів-бідняків, у селі Веряця Виноградівського (Севлюського округу) району, – розпо­відає І. І. Попович. – Його батько Юрій Михайлович Стрижак на білий світ з‘явився в 1868 р., а помер прадідусь у 1937-му, маючи 69 літ. Дружина, тобто моя прабабка, трохи пережила свого чоловіка – її не стало в 1955 р., коли мала сімдесят дев‘ять. У своїй життєвій історії дідусь наголошує, що в його батька було 10 дітей. І дивного в цьому нічого немає, адже тоді такою ж багатодітною була чи не кожна друга закарпатська родина. Стрижаки жили вкрай бідно, постійно хворували, в їхній оселі панували справ­жні злидні. Тож брати й сестри ще мали­ми навчилися самостійно заробляти на прожиття й навчання. Ніхто з них нікуди не емігрував, усі отримали різні професії й працювали в рідному Закарпатті (Подкарпатській Русі), яке протягом якогось там десятка років входило до складу кількох держав.

    Дідусь до Веряцівської народної школи пішов у 7-річному віці, тож шести­річку закінчив 1914 р. Але жага до знань привела його до вищої народної школи в Ужгороді, де здобував освіту два роки – з 1915-го по 1917-й. Шістнадцятирічним хлопчаком отримав скерування на службу при залізниці, відтак працював у канцеля­рії. Але хлопцю здобутої науки виявилося недостатньо. Тож у 1921-25 р.р. навча­ється в Ужгородській вчи­тельській семі­на­рії (іспити за 2 клас складав екстер­ном), а диплом про її закінчення отримує 25 червня 1925 р. – у двадцяти­чоти­рьохрічному віці. Учив юних горян не тільки лічити, писати, читати, але й слово Боже, співати в церкві тощо. Між іншим, цього ж року молодий семінарист поєд­нав свою долю з 22-літньою Анною Білак із села Підвиноградово. Ще через два роки на світ з‘явилася донька Магдалина, себто моя мамка (згодом вона закінчила медфак УжДУ). А в 1934 р. сім‘я поповни­лася сином Юрієм (вуйко, слава Богу, нині ще живе), який став військовим і дослу­жив­ся до підполковника Збройних сил колишнього СРСР.

    Розповідаючи про дідусеву біографію, І. І. Попович наголошує, що 1 жовтня того щедрого на різні події року випускник учительської семінарії Юрко Стрижак починає свою педагогічну стезю в дво­класній державній початковій школі села Новоселиця Тячівського району. Від рідних Веряць – далеко, а від Ужгорода – ще дальше, десь понад 150 кілометрів. Тоді, коли ніхто не знав про машини, добратися до Новоселиці було вкрай важко. Підвода, кочія, залізниця – ось основий вид транспорту…

    Ще через два роки його перевели учителем і управителем (директором) школи в сусідню Бедевлю. Тут дітей навчав науки, добра та інших тодішніх премудростей до 1938 р., пізнавав із ними радощі й труд­нощі тогочасного верховинського життя. А потім був скерований у Берегово, де учителював усього неповних два місяці, бо у зв‘язку з політичними подіями евакуювався в Білки на Іршавщині. Згодом був новий переїзд – в Іршаву, де працював з листопада 1938 по березень 1939 р. р. Не від нього залежало, але потім знову були Білки, де учив сільську малечу до 1944 р. І тільки цього “визволь­ного” для Закарпаття року його знову перевели в Берегово. Тут уже трудився до кінця свого життя.

    Як перший директор, почергово відкривав початкові та непов­но-середні школи № 4,6,7,8 до першої половини 60-х років, одночасно працюю­чи в них класоводом. Усі вони були з угорською мовою навчання, але дідусь, українець (русин) за націо­нальністю, повсякчас дбав про взаємо­розуміння, толерантність та гармонію у відносинах між учителями й учнями. Якось із при­кріс­­тю розповідав, що мав отримати звання “Заслужений учитель України”. Але через певні об‘єктивні обставини (не був комуністом і не довершив навчання на історичному факультеті Чернівецького держунівер­ситету) цього не сталося: натомість йому дали лише “Відмінника народної освіти СРСР”.

    – Мого дідуся, як і мамку Магдалину Юріївну Стрижак (1927-2008 рр.), лікаря за фахом і викладача мікробіології медичного училища, добре пам‘ятають берегівчани старшого віку, найперше їхні учні, – акцентує увагу ветеран ОВС. – Очевидці кажуть, що дід мав дуже гарний голос і співав у вчительському хорі. Із цим співочим колективом об‘їздили багато міст і сіл Закарпаття, побували за його межами, у тому числі навіщали колег за кордоном тощо.

    Свідченням того, що освітянином був кваліфікованим, вимог­ливим і кри­тичним, мав, як звикли казати, ще стару вчитель­ську закваску, є його турбота про трудовий гарт учнів багатьох поколінь. Дбав, аби вони закінчували школу не білоручками, а вміли працювати на шкільній ділянці, доглядати грядки з картоплею, помідо­рами, огірками, цибулею, квасолею, морквою, буряком тощо. Долучаючи школярів до суспільно-корисної праці, виїжджав із ними на заміські плантації, де навчав їх обрізати, підв‘язувати та обкопу­вати виноград. А за кошти, отрима­ні від реалізації сіль­госп­продукції, мета­ло­ло­му, макула­тури в райзаготконторі, наймали транспорт й на канікулах відвіду­вали найма­льовничіші місця нашого краю. Примі­ром, діти обожнювали поїзд­ки у с. Шаян, що на Хустщині. Тут, у цій райській місцині, насоло­джу­валися унікальною карпат­ською природою. А потім виймали з ташок намазаний смаль­цем і приси­паний цукром чорний хліб, запиваючи його “сірководневою” джерельною міне­ралкою. І це смакувало краще, аніж теперішні “Снікерси” чи “Марси”. А відтак про літні екскурсії, які затямилися багатьом назавжди, диктор розповідав на всю школу з радіорубки.

    – Прикро чути, що сучасні учні лінь­куваті, не хочуть читати, безперервно граються з дорогими мобільними теле­фо­нами й сидять у комп‘ютерних залах, смалять цигарки й дудлять пиво, – з гіркотою мовить Іван Іванович. – Навіть не знаю, що з цього приводу сказав би мій дідусь-учитель, який повсякчас вимагав, аби юнаки та дівчата займалися фіз­культурою і спортом. Переконаний: такі невтішні вісті не міг би зрозуміти ні за яких обставин…

    Ще кілька штрихів про цю родину. Батько мого співбесідника Іван Федоро­вич Попович свого часу отримав юри­дичну освіту в одному з вишів Києва. Походжен­ням був із Лецовиці Мукачів­ського району й зведеним братом (по лінії матері) колишнього голови Закар­пат­ського облвиконкому та згодом першого заступ­ника міністра соці­аль­ного забезпечення УРСР Василя Павло­вича Русина. У Бере­го­ві І. Ф. Попович, між іншим, працював головою районного народного суду, а згодом юристом на меблевому комбінаті та в райвиконкомі (за головування в ньому Івана Васильовича Іванча). Його не стало кілька літ тому на 85 році життя. До речі, у нашому місті мешкають його рідні брати Петро й Дмитро, а “ужгоро­дець” Ілля Федорович, приміром, працював у журналістиці (газети “Закарпатська правда”, “Новини Закарпаття”, видавництво “Карпати”), очолював одне з управлінь ОДА й був прес-секретарем губернатора. Нашою колегою-журналісткою стала також двою­рідна сестра І. І. Поповича – Мар‘яна, співробітниця газети “Комсо­мольськая правда в Украине”, яка мешкає у Львові.

    – Молодший мій брат Василь також закінчив юрфак Львівського національ­ного університету ім. І. Франка, працював у міліції, навіть заступником начальника Хустського МВВС по лінії слідства, а я – за фахом фізик, викладав у медичному коледжі й також служив у органах внутрішніх справ, – повідомляє берегівчанин.

    …Ось таке воно, життя учителя і управителя (директора) навчальних закладів кількох регіонів – Тячівщини, Іршавщини, Берегова. Цікаво, що тоді більшості людей краю, які жили сутужно та скромно, був притаманний повсяк­часний потяг до науки. І нерідко вони “виростали” до керівних висот, займаючи серйозні посади як в обласному центрі, так і в столиці, та навіть і за кордоном.

    – Дякую своєму славному дідусеві, який із бабусею на початку минулого століття подарували життя нашій матері, а вже вона із батьком – мені й брату, а ми – своїм дітям відповідно (син Івана Івановича 27-річний Іван також має вищу історичну освіту й диплом про закінчення факультету іноземних мов ЗУПІ, а нині тимчасово перебуває за кордоном). Вірю, що фамільну честь і Стрижаків, і Попови­чів збережемо і ми, й наші нащадки, – завершує оповідь пенсіонер Іван Попович.

    МИХАЙЛО ПАПІШ, журналіст

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Коментарі

    Картинка користувача Гость.

    Мій батько, Інкулінець Георгій Михайлович, народився в Ужгороді у 1934 році. Він рано втратив батьків. Його прийняла до себе сім'я Стрижаків з Берегово.

    Пунктів: 2