Із життя моєї бабусі-закарпатки (ФОТО)

Про 92-річну Маргарету Михайлівну Семак розповідає її онучка Людмила Биркович.

Скажу чесно: довго вагалася, чи є потреба писати про свою рідну бабусю-довгожи­тельку. Спершу на цю тему поспілкувалася із сестрою Наталією, яка працює оператором у райвідділі “Укрпошти”, й вона мене повністю підтримала. Відтак про свою ідею повідала матері, мовляв, бабуся у нас одна, до того ж найстаріша, слава Богу, в селі. Вона гарно виглядає, нехай сама про себе ще й у газеті прочитає. Мама роками працює у відділенні зв’язку рідного Квасова, звикла першою новинки читати, тож моє зізнання аніскільки її не подивувало. Однак запитала, бабусі наперед розкажемо чи зробимо для неї сюрприз? І насправді, не хотіли їй нічого розповідати, мовляв, є нагода її подивувати. Чим частіше я розпитувала про події минувшини, деякі подробиці з бабусиного життя, вона почала здогадуватися та жартувати, мовляв, затівається щось подібне на інтерв’ю. А невдовзі недвозначно запитала, а навіщо треба “розмальовувати” її старече життя, он скільки тем довкола – одна цікавіша від іншої. Довелося переконувати: усе воно ніби й так, але її доля варта читацької уваги.

Словом, я таки взялася розказати про свою бабусю по материній лінії – Маргарету Михайлівну Семак (у дівоцтві Шаланкі). Через лічені тижні рідній для всіх нас людині виповниться 92 роки. До свого чергового дня народження вона й насправді наближається у гарному настрої. Мова її, як правило, колоритна, бесіду нерідко “присипле” то сміхом, то іронією. Щоправда, постійно скаргується, бо ровесниць у селі уже не залишилося. А відзначатиме день народження 17 березня (мої іменини припадають на 16 число цього місяця, тож із бабусею чай, каву і чарочку домашнього вина у родинному колі вип’ємо, як і дотепер, майже одночасно). Радіємо та втішаємося, що маємо таку славну й чудову бабусю. А на сімейну гулянку з нагоди її дня народження збираються, як правило, всі домашні: діти (син та дві доньки), 7 онуків і поки що 4 правнуки. Буває, що не всі зможуть прийти, бо життя є життя, воно підносить різні клопоти та сюрпризи, однак тоді молодші пишуть листи, дають телеграми, телефонують, спілкуються по скайпу тощо.

Наша рідна, мила та приязна бабуся каже, що не треба їй ніяких подарунків і гостинців, головне, аби всі зібралися та щоби їх побачила. Оце і є для неї найкраща даровизна. У такі хвилюючі й приємні миті першою, як правило, слово має бабка (саме так було позаторік під час святкування її 90-річчя). Це ювілейне число красувалося на шикарному торті, який самостійно вдома спекли з нагоди цієї дати. Бабуся похвалила кондитерські здібності всіх, хто сприяв викласти на стіл цю оригінальної оздоби смакоту. А далі на правах іменинниці вона уклінно дякує Богу, що послав їй міцного здоров’ячка і вона дожила до таких чудових і довгих років. Разом із нею молимося всі та поздоровляємо винуватицю сімейного торжества. Ці миті навдивовижу щемливі, здається, що всі негаразди та печалі у вузлики зашиті, а довкруг витають гарний настрій, турбота, увага, доброта. Хотілося б, аби така ідилічна картина продовжувалася вічно, однак подібне, як відомо, може траплятися тільки у казці.

Без перебільшення: із вуст присутніх звучать найтепліші вітання та побажання на її адресу, адже вона не тільки найдобріша, найтурботливіша, наймиліша, вона ще й народила мою мамку Маргарету, тітку Отілку (остання зараз живе біля бабусі) та вуйка Олександра (на світ білий він з’явився у січні 1944 р., коли діда Дюлу призвали на війну). Із фронту, а воював аж десь в Угорщині, він повернувся живий, але помер у 1991 р., коли я була ще зовсім маленькою, тож бабуся понад чверть століття живе удовицею. Однак у цьому стрімкому житті вона не одинока. Бо родичі, сусіди, знайомі та й просто односельці – це увесь народ, якому з бабусею є про що погомоніти. Будь-яка сільська подія давно минулих літ, навіть її дитинства, а також новина вчорашнього дня – це теми, що завжди на вустах. Про ці та інші важливі етапи в її 92-річній біографії згадуємо, коли збираємося гуртом. Благо, що живемо недалеко, тож рідненька – частий і завжди бажаний гість у нашій хаті. Ми готові її на руках носити, аби лишень була здорова та ще довго-довго своїми ногами переступала поріг нашої хати.

Чесно кажучи, коли бабка (у Квасові бабусю нерідко називаємо онюкою, адже її предки були угорцями) гостює у нашій хаті, то від цього дім мовби світлішає і стає якимось аж просторішим. Я із сестрою Наталією дуже-дуже любимо свою бабусю. Звісно, таку любов не виміряти ніякою шкалою, вона йде від наших дівочих сердець. Їй Богу, її розповіді, казки – найцікавіші, страви – найсмачніші, а поради – найреалістичніші та найбажаніші. Тож і цьогоріч Новий рік зустрічали з нею біля принарядженої красуні-ялинки. Якось зауважила: раніше лісову гостю іграшками не прикрашали, ця традиція народилася вже після війни. Та, попри все, так само щасливо, радісно та змістовно минули всі свята та, власне, і саме Різдво. Запримітила, що ці празники для бабці є найбажанішими і найрадіснішими. А ще вражає її охайність, в тому числі елегантний фартушок, випрана хустина, начищене взуття тощо. Хоча у епоху її дівоцтва та ще раніше в деяких родинах були постоли, дерев’янки, які хоча й умовно, але ноги рятували від холоду та болота. Шкіряне взуття батьки дозволяли носити тільки у великі свята, зате воно й служило десятиліттями. Вона такі часи пам’ятає та нерідко все це згадує.

Бабуся часто розповідає, як колядували раніше, як “зі звіздою” від хати до хати ходили віншувальники – малі, доросліші та великі, які вже досягли повноліття, а також церківні колядники, вони співали та добра бажали. Одним у буксу клали копійки, другим трохи більше грошей давали, а віншувальникам від церкви – трояка або ж п’ятака. Найзаможніші розщедрювалися на цілу десятку. Веселими були ці празники на селі, їх, безперечно, треба відроджувати, але, на жаль, щороку колядників усе меншає. Доводиться бабусі пояснювати причину такої невтішної ситуації. Щоправда, на тямку приходять ті часи, коли людям не дозволяли колядувати, а щедрівки якщо й лунали, то якось нещиро та під диктовку компартійної влади. Дітей, які колядували, на вулицях уночі перестрівали та опісля в школі поведінку розглядали. Траплялося подібне також у Квасові. Благо, коли перевіряючі, за словами бабусі, “мали Бога у пазусі”, тож водночас і бачили колядників і не бачили їх.

Переконана: зайшла б мова про Великдень, бабуся з цього приводу також згадала б, якими були колись паски та як їх пекли у давнину – піч, дрова, вогонь, тісто, дерев’яна лопата тощо. Усе своїми руками, а кошики до церкви несли “на дві руки” – то вже згодом вони поменшали. Якщо завершити мову про печі, то вони досить довго були атрибутом багатьох квасівських хат. На зміну їм прийшли електродуховки – ані романтики, ані душі. Дуже гарно розповідає, як сельчани поливали один одного водою. То нині – одеколоном. Раніше такої традиції не існувало – воду відрами черпали та на голову лляли. Слід зауважити, що сім’я, у якій вона народилася, була богомольною, сумлінно ходила до церкви. А зростали в ній сестра Марія та два брати – Андрій і Йосип. Принагідно зазначу: бабусин чоловік, а наш із Наталією дідусь, народився у 1914 р. та від бабусі був старший на цілих 11 літ. Але це аж ніяк не позначалося на їхньому шлюбі, він був міцний, вони одне одного кохали, шанували.

Бабуся досить часто згадує, як їм із дідусем жилося, як газдували, особливо в часи, коли працювали у колгоспі. Спершу він відносився до Бене, відтак його перейменували, із Оросієвом об’єднали та “Дружбою” назвали. Ще один цікавий епізод прийшов на згадку бабусі, як у Квасові за колгоспної ери вирощували рис. За Боржавою “нарізали” чеки, які заливали водою, отож на них весною сіяли рис і чекали осені, коли його можна збирати. Виявилося, що ми входимо до холодної зони, тож рис не достигав та врожаїв мізерно було. Невдовзі відмовилися від такої затії. А люди пам’ятають, як у канавах, що напували водою рисові чеки, влітку навіть купалися. Згадуються також виноградники, кар’єр, де камінь лупають із прадавніх віків, тесані орли, красочний цех тощо.

Завжди захоплено слухає її розповіді наш тато Михайло, який родом із гірського села Лази, що на Воловеччині. Нерідко запитує, чим і кому бабуся завдячує довголіттю. Наша славна онюка відповідає: харчується усім, що Бог подав на стіл, але ніколи не переїдала. Її зять – картопляник, бо в горах бульба – другий хліб. Освоївши свого часу в Стрию фах геолога-буровика, він успішно закінчив відповідні геологічні курси в Києві. А у 80-х разом із бригадою працював неподалік Квасова, де велися геологорозвідувальні роботи. З мамою познайомився в автобусі, коли їхали з Берегова до Квасова, отож доля двох молодих людей із різних закарпатських поселень склалася щасливо. Бабуся пишається зятем, якого подарувала їй доля (натомість мамі чоловіка, а нам із сестрою – батька). На Берегівщині у геології він залишив свій неабиякий слід, зокрема, на Косинському родовищі термальних вод, де пробурили аж три скважини, з яких на поверхню подають воду для тамтешніх купалень.

Хочу сказати, що наша бабуся М. М. Семак ще й досі залюбки порається по господарству, газдує на кухні та згадує своїх однолітків, які, на жаль, уже померли. Серед них – Верона Чулак, Ольга Семак, Верона Бурчо, яка в селі мала прізвисько “Вячало”. На сьогодні бабця є найстарішою жителькою цього приборжавсього села, бо на світ білий з’явилася у далекому вже в часі 1925 році. Рідне село Квасово відтоді зовсім змінилося, адже вона пам’ятає будиночки із солом’яними стріхами, коли людям жилося значно гірше, аніж зараз. Хоча був період добротних перемін. І взагалі, за її словами, тоді побут був зовсім не такий, який існує зараз. Пережила чимало історичних і політичних новацій, була громадянкою кількох держав із різними суспільними устроями. А скільки бировів і старост села, дільничних інспекторів міліції вона пережила. Зазнала дуже багато великих паводків, особливо у 1998 та 2001 рр., коли норовлива вода Боржави не тільки топила людські хати, але й розмивала їх, а вони падали прямо на очах. Люди плакали, але вдіяти нічого не могли. Сяк-так держава допомагала: одним дала гроші на будівництво нових осель, а іншим їх купувала там, де забажали. Була іще одна велика вода, коли так із неба лило, мовби хмара урвалася. Тоді одна квасівська вулиця (нині вона має назву Церковна) також уся була під каламуттю. І тільки після такої оказії позаду села – під горою – прокопали канаву, що фактично мала зупинити велику воду. Коли сходимося, то згадує бабуся про тих, хто колись жив у селі, хто були нашими сусідами, кумовів, найперше Гізеллу та Йосипа Білкеїв, Марію Шаланкі, Івана Семака.

Зокрема, з неабиякою теплотою розповідає про євреїв Марковичів. А коли вже заходить мова на таку болючо-щемливу тему, неодмінно бабця розмірковує про депортацію людей цієї національності. Рятувала їх і вона, однак із села усіх забрали та із Берегова у “телятниках” повезли у гетто й концтабори. Тямить також сім’ю Міттельмана, один із синів якої на ім’я Ігнац дивом урятувався у німецькому таборі смерті та згодом директорував на спортбазі “Закарпаття”. Нещодавно помер за кордоном. Гарні були люди! Із сучасними дивами цивілізації наша бабуся на “ти”, бо і мобільний телефон візьме до рук і подзвонить будь-кому, хто зафіксований у адресній книзі. Політичне життя також цікавить довгожительку з Квасова. Ненавидить війни. Колись її покійний чоловік воював, а нині воєнна заграва палає між Україною та Росією, про що кілька років тому не могло навіть приснитися. Бабуся не раз тяжко зітхає з цього приводу та молиться, лягаючи спати. До церкви, на жаль, уже не ходить. Кожної першої п’ятниці місяця чекає на священика. Він навідується до неї на сповідь. Дуже радіє таким митям і щоразу після завершення цього християнського обряду кличе гостя на чай. І знову тихо ллється сповідь моєї бабусі про пережите та прожите.

Не можу не описати розповідь бабусі про її знайомство з дідусем, бо хоча й жили у одному селі, однак тільки батьки їхні мали право дати добро на єднання доль і благословити на вінчання у церкві. Щодо весілля, на яке було скликано 300 гостей, то воно й насправді було масштабне. Гуляли вдома, відтак біля підніжжя Квасівського замку, куди запросили усеньке сільське панство – сільського нотаря та інших урядовців, священиків і вчителів, іншу інтелігенцію, купців і торгашів, тобто всіх, хто мав приязні відносини із Семаками. На той час ця фамілія була багатою, отже, ніхто не наважувався знехтувати запрошенням від таких людей. Щедро тоді дарували, молоді отримали меблі, а стільці, крісла та шафи з цього комплекту ще й зараз служать бабусі. Якщо добре їх відреставрувати, то вони й надалі десятиліттями прикрашатимуть будинки онуків і правнуків. А набори стаканчиків і тепер радують зір, тож коли бабця гляне на ці подарунки сімдесятилітньої давнини – легко стає на душі, а сльоза так і котиться по щоці. У найрадісніші миті їх і наповнюють, бо від них “б’є” енергетика добра, радості, щастя й тепла.

Запитаєте: чому так любимо бабусю? Не тільки за те, що вона дала життя нашій матері, що ми її онуки, що у наших жилах тече бабчина кров. Ми фактично виросли на її очах, ми – це єдине ціле, бо коли мати з батьком були у роз’їздах, усі виховні клопоти-уроки на свої плечі брала наша бабуся. Невтомна, енергійна, завзята у праці та завжди в русі, вона привчала нас до труда. Такою її пам’ятаємо з дитинства, такою, зрештою, вона була протягом усього свого життя. У Квасові всі її родичі завзяті та працелюби, ніхто й ніколи без діла не сидів. Бабуся знає будь-яку сільську роботу, вона і город копала, і виноградники в’язала, і урожаї овочів збирала. І так – з молодості та аж донині. Воістину її мозолисті руки ні миті не знали спочину.

Ось такий життєпис нашої 92-літньої бабусі М. М. Семак, на даний час найповажнішої квасівчанки. Ми зичимо їй міцних літ, аби Бог подарував здоров’я та ще довго-довго бути серед нас і тішити велику родину своєю присутністю на цій землі. Хотілося б разом із нею ще не один Новий рік зустріти біля зеленої новорічної ялинки. Ми радіємо за тебе, наша бабусю! Живи та не тужи!

Розповідь онучки Людмили БИРКОВИЧ із Квасова записав журналіст Михайло ПАПІШ