Карпатські водограї мають особливу енергетику (Фото)

Карпатські водограї - це диво, що має особливу енергетику. Відчувши її вперше торік на Женецькому водоспаді, цього літа вирішила побувати на інших водоспадах Карпат.

Відкриття, зроблене під час ночівлі поблизу бурхливих потоків, глибоко вразило...

До Пасічної Надвірнянського району з івано-франківського вокзалу ми з сином дістаємося напрочуд швидко. Автобуси наче чекають на нас, і вже о 9-й ранку снідаємо на першому бухтівецькому водоспаді - там, де Бухтівець впадає в Бистрицю Надвірнянську. Цей водограй невисокий - 1,5-2 м, але радує рівним кам’яним плато довкіл, веселими струменями і багатообіцяючими перспективами.

За кілька годин ходьби ґрунтовою дорогою, узбіччя якої красномовно нагадує про торішню повінь, підходимо до місця призначення. Бачимо знак "Бухтівецький водоспад" і йдемо по стежці, що має на нього вивести.

До верхів’я дістаємося легко, а от униз... Стежка виявилась такою крутою і ще й слизькою після дощу, що з рюкзаками по ній зійти непросто. Милуватись водограєм бігаємо по черзі. Пізніше дізнаємось, що пологіша стежка вниз збігає метрів за 20 до знака і її треба просто розгледіти в кущах.

Особливість Бухтівецього водоспаду - в роздвоєнні його струменя. Вода спадає двома бурхливими потоками з висоти близько 10м (так пишуть в Інтернеті). Хоча мені здається, що там менше. Водоспад знаходиться в мальовничому каньйоні з широким гальковим дном.

У теплу погоду тут повно людей - загоряють, смажать шашлики, граються з дітьми. Хто бажає - приймає душ. Місце для цієї процедури - дивовижне! Це ще один водоспад висотою точно не менше 10 м, утворений невеличким потоком, що сріблястими струменями спадає зі скелі на протилежному боці каньйону. В полудень цей водограй іскриться на всі боки і викликає навіть більше захоплення, ніж потужний Бухтівецький. За його струмінь можна зайти і подивитися на світ крізь воду. Покупатися під ним у спеку - саме задоволення.

Пообідавши, вирушаємо на Маняву, до найбільшого в Карпатах і Україні водоспаду. Крокуємо, поглядаючи на карту й компас, бо спитати дорогу ні в кого. У вихідний день у Буковому (присілок с. Пасічна) - ні душі. Нарешті, надибуємо на молодого хлопця, питаємо, чи вірно йдемо на Маняву. Він киває, махає рукою і ми прошкуємо далі.

Йдемо у гору лісом, виходимо наверх і вдивляємось у далечінь: звідси маємо побачити Маняву. Але її не видно. Та й компас уже щось не туди показує... Знаходимо мітки для туристів на деревах і радо довіряємося їм. Коли сходимо вниз - розуміємо, що повернулися туди, звідки вийшли. Моральні й фізичні сили раптом сходять на нуль (перший день завжди важкий), тож залишаємось ночувати біля Бухтівецького водоспаду.

На стоянці зустрічаємо двох туристів, які щойно з Маняви. Вранці вони нас проводять і показують стежку на перевал Діл, з якого і треба буде спуститися до села. "Коли зійдете на перевал, перед вами буде дорога праворуч і ліворуч. Так ви йдіть тією, що веде ліворуч", - радить дівчина.

"Ну, якщо ще й ви нас не туди направите"... - жартую я. І - як у воду дивлюся. Взявши ліворуч, знову спускаємось... у Букове. Цього разу ми вже духом не падаємо, а, посміявшись із самих себе і "бухтівецького водила", прудко, за годину злітаємо назад на Діл. Компас із рук уже не випускаємо і покладаємось тільки на нього, карту і власну інтуїцію.

Під вечір заходимо у Маняву. Ночуємо біля знаменитого Манявського скита - пам’ятки XVII століття. Вранці оглядаємо його, відвідуємо Блаженний камінь - місце заснування цього монастиря (ох і смачненна ж там вода!) і вирушаємо на водоспад.
Музика з глибини віків

Селом іти, звичайно, довго й нудно, особливо в спеку. Але ми мужньо долаємо цей шлях і підходимо до водоспаду. Це місце дуже популярне у екскурсантів. Напередодні якраз були святкові дні, тож за день, казали люди, чи не сотня автобусів тут побувала. Можна уявити, що творилося біля водоспаду!!! Коли ми прийшли, тут була всього лиш одна група, але підійти до води й сфотографуватися, відчути щось було просто неможливо. Довелося чекати, коли екскурсанти підуть.

Нарешті почалася казка - спілкування з дивовижним витвором природи. Манявський водоспад висотою 18 м заворожує своєю могутністю і силою. Стоїш під ним, і йти звідти не хочеться. Але в каньйоні темніє рано і треба подбати про нічліг. Вибираємося на скелю і розкладаємо намет майже над прірвою - за кілька метрів від верхів’я водоспаду. Прямо - ще один поріг-водограй Манявки і рівне, ніби викладене рукотворною плиткою, кам’яне плато. По ньому і стікає на диво невеличкий у суху погоду струмок, який зненацька перетворюється у наймогутніший карпатський водоспад.

Шумно з усіх сторін, але ми на це не зважаємо. Та ось вночі, коли влягаємось, я нашорошую вуха. Переживаю про те, що за шумом води не чутно, коли хтось підбереться до намету, і раптом чую... жіночий спів у кілька голосів. Він іде від води і лунає десь далеко-далеко, ніби з глибини віків. Заворожена, я слухаю, як одна пісня, обірвавшись на півслові, змінюється іншою, потім ще однією...

Міняється мотив, ритм, характер пісень. Незмінними залишаються тільки жіночі голоси. За кілька хвилин вони стихають, щоб через деякий час завести нову пісню. Син давно спить, а мене охоплюють почуття, які словами не передати. Здається, що це співають люди, які давно-давно жили в цих горах. Віковічні камені "записали" цю музику в свою пам’ять, як на платівку, і тепер, під дією струн молодої води, дарують її нам....
На Чернику, як удома

Почуття причетності до якогось таїнства посилилось на водоспаді Черник, що знаходиться в однойменному присілку села Зелена. Туди ми дісталися, пройшовши гори хребтом Чортка. Жахливий хребет, повністю відповідає своїй назві: колючі й чіпкі гілки дерев і великі кам’яні брили на ділянці 1,5-2 км. Єдина цікавинка - залишки кам’яних укріплень часів Першої Світової війни (ох і попоносили каменюччя бідні солдатики!). А єдина втіха - суниця на сонячних схилах, коли все найгірше залишилось позаду.

На водоспаді Черник влаштовуємо дньовку. Там є чудова галявинка, схована від людських очей, на ній і розташовуємось. Водоспад невисокий, метрів до п’яти, але по-своєму унікальний. Невеличкий каньйон, куди стрімко і сміливо спадає бурхливий потік, напрочуд затишний. Тут можна посидіти насамоті, повною мірою зарядившись енергією гірської води і бадьорістю.

Місце не надто популярне у туристів, тому на півтори доби стаємо його одноосібними власниками. Миємося, перемо одяг, відсипаємося. Вмостившись на нічліг, я не чекаю й не думаю, що манявське диво повториться. Але це стається - Черник теж співає, щоправда, вже чоловічими голосами. Я слухаю і хочу, щоб вони не змовкали - страшенно люблю чоловічий хор. Мелодія так само, як і на Манявці, змінює одна одну, а я слухаю, слухаю, слухаю...
В Горганах

Другу половину походу присвячуємо високогір’ю. Планували один досить складний маршрут Центральними Горганами, але після Чортки ходити каменюччям уже якось не хочеться. Тому вирішуємо сходити через перевал Легіонів на гори Дурня (1709 м), Гропа (1763 м) і Братківська (1788 м).

З села Бистриця вийшли після дощу, тож річку Рафайловець, яка різко наповнилася брудною водою, переходимо разів з 10 - по колодах, каменях, обходячи, облазячи... По дорозі нас наздоганяє подружжя, яке улітку живе на перевалі в колибі і пасе корів. Вони допомогли нам скоротити шлях на півкілометра. В розмові підйом вгору видається легким і непомітним.

Перевал Легіонів (1110 м) вражає своїм простором, широтою і краєвидами. З нього видно на всі боки - і хребет Тавпіширку, і нашу ціль - г. Дурня. Розкішне для туриста місце, хоча для поляків - трагічне і святе. В 1914 р. польські легіони, що складалися переважно з молодих людей віком 16-20 років, ціною свого життя зупинили тут наступ російських військ на Закарпаття. На честь загиблих тут встановлено великий хрест.

Для нас перевал Легіонів стає місцем знайомства з добрими людьми. Особливо вражає зустріч із незрячим музикантом Дмитром - старшим сином людей, що провели нас на перевал. Доки ми гадаємо - розпалювати вогнище чи на пальнику вечерю готувати, він нам приносить молока, сиру (будзу) і ще гарячу юшку - гриби в сметані. Щасливі, ми уплітаємо ту юшку, запиваємо її кип’яченим молоком і (о, диво!) спокійно спимо усю ніч.

Ранком Дмитро приходить із баяном і співає нам українських пісень, аж доки ми не виходимо на маршрут. На стежку виходимо, як на війну - під марш на мотив пісні "Ой, у лузі червона калина". Такі хвилини не забуваються.

Невдовзі ми зустрічаємо групу київських студентів, маршрут яких до Братківської співпадає із нашим, і добу йдемо з ними разом. Прекрасна, інтелігентна молодь, усі, до речі, навіть між собою розмовляють рідною мовою.

На цій стежці були інші пригоди, але далі хай розказують фотографії. Світ мандрів - світ екстріму і чудес! Рекомендую!
"Високий Вал"