Казка на конкурс: Чарівний перстень від Грагісси, володарки Горянського замку

Таке холодне й льодовите небо над Горянами можна побачити, на дворі в час запізнілої весни, коли люди на світанні тільки починають прокидатись. У таку рань, сонне село ще придрімує, бо небесне світило додивляється нічний солодкий сон.

Одного такого холодного весняного ранку, Анастасія не поспішаючи йшла до своєї мами, щоб допомогти їй помити вікна та прибрати у хаті, бо до Великодня залишалося менше двох тижнів.
Йдучи раненько, вузькою покритою легким припізнілим сніжком стежкою, ще у сонному небі, над Горянською ротондою, поміж хмаринками, вона побачила обриси жінки, очі якої дивилися прямісінько на неї.
За декілька секунд, рання прохолодь пробігла уздовж тіла Насті, а далі зупинилась, і заволоділа її плоттю так, що та стала схожа на крижану фігуру. У ті хвилини, боязнь панувала у серці Анастасії, а перелякані очі дивились у надземну твердінь.
Перше, що спало на думку, було те, що із небесної височіні на неї дивиться привид Горянського замку. Але хто ця пані, вона не знала.
Мовчанка між горянкою і ранішньою незнайомкою, тривала не довго. Через деякий час, хмаринка в жіночій подобі почала знижуватися все нижче і нижче. На стежці, біля Горянської ротонди, Анастасія побачила вродливу молоду пані з карими очима та пишним каштановим волоссям. Вона була одягнена в довгі королівські шати. Ранішній вітерець-непосида, ласкаво пестив довге волосся, а її ясні, розумні очі говорили про те, що вона бачила і знала таке, чого звичайним смертним не дано було спізнавати. Історія століть Срібної землі, жила у скрині серця, володарки Горянського замку.
Тишу між ранішньою подорожуючою і незнайомкою, нарушив тихий і спокійний голос прекрасної пані.
− Анастасіє, не бійся мене. Я за тобою спостерігаю ще із самого твого дитинства. Вперше, ми зустрілися, коли тобі було тільки 5 рочків. Ти про це вже не пам’ятаєш. Історія твого дитинства, шкільних років, а також різних подій із якими ти живеш, мені відома. Також я знаю і про твоє щире кохання, якого ти страшенно боїшся. Через страх у твоїй душі − непроханий гість, думка про те, що у серці твого коханого не має місця для тебе, тому що, ви не разом. Повідаю тобі, жени якомога далі, таку неправдиву й небажану гостю. І повір у справжнє кохання, яке дане Вам долею. Ви будете разом у призначений фортуною час.
Зараз я тобі розкажу історію із свого життя, яку вже багато століть, ви люди, переказуєте своїм дітям онукам та правнукам. Отож, ти готова вислухати минувшину мого кохання та епізоди які відбувалися у XIII століття на твоїй Срібній землі?...
− Так, я готова. Але скажіть насамперед, як звуть Вас і хто Ви?, − запитала Настя незнайомку.
− Я Грагісса. Таке дали мені ім’я мої батьки, коріння яких ішло ще від самих Арпадовичів.
− Ви Грагіса, злякано перепитала Анастасія, молоду пані?... Про Вас, багато разів розповідала мені ще у дитинстві бабуся. Я дуже любила слухати її розповідь про те, якою Ви були вродливою та розумною. А також вона розказувала, що Ви є охоронцем Горянської ротонди. І ніякий ворог, чи людське зло, не знищать нашу церкву.
− Мовлю тобі, дівчино, що це правда. Я охороняю цю церкву, бо колись, на оцім місці, за моїм задумом та рішенням, в Горянах, був побудований великий і неприступний замок, а невдовзі й храм, про який ніхто навіть у Європі й гадки не мав. Була ця церква із великим круглим куполом, прикрашеним мов царський палац. До цього храму, я ходила щодня вранці та ввечері. Також до Божого дому і люди приходили. Привчила я народ до того, що у церкву заходили тільки у чистому взутті. А у кого були запаскуджені шкарбани, ті люди залишали їх біля входу.
Слава про горянську чудноту розійшлася по всьому світові. До нас приїжджали із поклонами подивитися на це диво із різних князівств.
У ті часи, де б я не проводила життя, поряд зі мною бував завжди мій коханий Владислав. Він помічник, радник і захисник, який неодноразово уберігав мене від недоброзичливців та ворожих стріл. Наше кохання було міцним, щирим, чистим, дарованим Творцем і щастям. Ми хотіли одружитися. Але в кінці однієї безжальної, холоднокровної зими, а більш точніше у дні надто запізнілої весни, до стін Горянської твердині підійшло вороже військо. Воїни відразу не нападали на нас. Спочатку вони зупинилися навколо стін замку, а через певний час почали розкладати свої багаття: пекли хліб, м'ясо, чистили зброю. Такі манери непрошених гостей, нас усіх вкрай насторожили. Безгомінний прихід «прибульців» продовжувався недовго.
Другого ранку, посланці з табору, які оточили фортецю, із багатими дарами золота і срібла завітали до мене у лицарську залу. Вів їх старець. Коли він ступив уперед на три кроки, то я побачила, що його розважливі очі були заповнені гіркими слізьми.
− Наш повелитель, Матвій Тренчинський, − розпочав розмову срібноволосий дідусь , кланяється тобі і просить твоєї руки. Він хоче одружитися з тобою й жити у мирі, любові та злагоді, − сказав мені незнайомий речник.
− А чому на Ваших очах сльози, − звернулася я, до старенького чоловіка, який дивився на мене?
− Він плаче і горює, пані, бо у разі відмови має Вас вбити, − продовжив розмову широкоплечий воїн, який стояв іззаду посивілого гостя.
Від почутої відповіді бійця, мені стало лячно. У ті хвилини Владислав стояв біля мене. Він усе бачив і розгадав. Будучи сміливим воєводою, мій коханий заступився за мене. У його промові до посильних, пролунали такі слова: « Поки я живий ніхто на мою пані ворожої руки не підніме. Грагісса кохає тільки одного, і заміж вона не піде без любові. Я і миряни будемо захищати нашу добродійку та замок до кінця свого життя. А Ви, старче, забирайте своїх вояків і дари свого пана та повертайся у табір залишивши нашу землю.»
Не встиг Владислав закінчити розмову, як перед нами впав на коліна сивоволосий гість. Чужинець - войовник, котрий уже стояв поруч із ним, встромив списа в його груди…У фортеці почалася бійка…
Уже наступного ранку, ще сонце не піднялося над Горянами, до мурів замку почали наближатися вороги. Отруйні стріли забирали життя в оборонців фортеці. Сили були не рівні. Недругів було більше, ніж воїнів і нашого люду.
Коли двір засіяли злі вороги, Владислав просив мене утікати разом із ним із твердині. Я тоді не покинула свій рідний дім, свій народ. Коли почали глинобитні стіни тріщати під натиском ворога, мій коханий відкрив таємний люк, який знаходився у лицарській залі та був підземною ходом до Мукачівського замку, штовхнув мене туди і закрив його назавжди. Розлючене військо увірвалося у залу. Їх зустрів без страху воєвода. Почалося запекле побоїще. Недругів було більше сотні. І вони нещадно вбили його. До замку Мукачева я не дійшла…
Із того часу, у моєї душі немає можливості прийти до Владислава. А він чекає на мене біля навіки-віків закритого люку. За 7 століть ніхто ще із людей не знайшов цього підземного ходу в дворі колишнього Горянського замку.
Вислухавши Грагіссу, Настя запитала: «Ви пані хочете показати мені де є потаємний вхід у підземелля?»
− Саме так, хочу,− відповіла володарка диво-замку.
− І що я маю зробити?, − перепитала Настя.
− Привести людей і відкрити люк, щоб моя душа і душа мого коханого змогли відлетіти в небокрай. Ми кохаємо одне одного. Померли тільки наші тіла, але кохання ні. Допоможи нам, бо ти знаєш, що таке кохання і як важко бути самотньою − із ним, але одинокою.
Відповіді на прохання Грагісси, у ті хвилини в Анастасії не було. Вона чула тільки розповіді про неї, але не знала, як знайти вхід у підземелля, яке веде до Мукачівського замку.
Через деякий час володарка Срібної землі, підійшла до зажуреної дівчини ближче, притулила її до себе і сказала: «Анастасіє, за твоє добре серце, я дарую тобі свій чарівний перстень. Він покаже не тільки місце колишньої лицарської зали у замку, але й виконає твої два бажання. Золотий промінець каблучки покаже де прихований люк. Приведи туди народ і відкрийте його. Я та Владислав чикатимемо на тебе»…
Через гілки велетенської дрімаючої липи, Настя побачила, як у синій небокрай піднімається її рання співрозмовниця. Вустами ласкавого вітру, Грагісса шепотіла їй: «Тільки у Різдвяну ніч, перстень виконає два бажання. Проси у нього чого хочеш …».

Про два бажання Анастасії, розкажу у наступній казці : «Перстень побажань»

Т. Горянка