ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Казки закарпатця Василя Шкірі перекладені на російську, угорську та словацьку мови

    24 січня 2021 неділя
    Василь Шкіря видав 12 книжок казок

    За радянських часів видати книжку було непросто. Рукопис повинен був пройти цензуру. Інколи навіть відомі письменники потрапляли в немилість. Так було із закарпатцями Федором Потушняком, Іваном Чендеєм, Петром Скунцем, Миколою Матолою...

    Тепер книжки з'являються, мов гриби після теплого дощу. З одного боку це дуже добре: людина має можливість сповна реалізувати себе, з іншого - друкують усе підряд. Видавці тільки радіють із того, що розвелося стільки талантів. За якість виданої книжки ніхто відповідальності не несе. На цю та інші теми ми вирішили поговорити із закарпатським письменником Василем ШКІРЕЮ.


    — Пане Василю, ваше ставлення до сучасного літературного процесу Закарпаття?


    — Сучасний літературний процес Закарпаття, мов швидкоплинна річка Боржава, вбирає все на своєму шляху. Але з часом маловартісне відсіюється, губиться, залишається тільки вагоме. Останніми роками засвітилися нові імена, про які все частіше відгукується преса. Це Мирослав Дочинець, Олександр Гаврош, Ірина Ликович, Маргарита Меденці...

    Щодо мене, то я вже видав 12 книжок. Мої казочки перекладені на російську, угорську і словацьку мови. Хоча перша спеціальність моя - зоотехнік. Три роки у рідному селі Загаття працював зоотехніком на молочно-товарній фермі, яка була переможцем республіканського змагання. Та невдовзі переконався: це не для мене. Я не міг без пера.


    — Ви досягли того, про що мріяли в дитинстві?


    — Фелікс Кривін сказав: "Щастя - це коли віриш в те, чого не маєш, але дуже хочеш мати. Віриш і досягаєш". Із того, про що я мріяв, збулося чимало. Але людині завжди хочеться чогось більшого, бо те, що вже здолав, не є для тебе висотою.

    Давно переконався втому, що щастя, мов мозаїка, складається із щасливих випадків. У Загатській середній школі мене вчила мудра вчителька української мови і літератури Ганна Василівна Устич. Перечитуючи мої твори, вона казала: "Ти продовжуй писати, з тебе буде письменник". А коли почав писати до районної газети "Нове життя", тодішній редактор Василь Звонар порадив вступати на журналістику до Львова. Професор Володимир Здоровега радив студентам записувати почуті мудрі думки - в житті знадобиться.

    У Загатті за священика був Микола Пуза. Він часто заходив у людські оселі, вів мову про житейські проблеми. Часто бував і в нас. Коли побачив, що я вивчаю французьку мову, ніби між іншим сказав: "Свою мову треба любити, а чужу поважати. Те, що знаєш, знадобиться в житті".

    А хіба не щастя, що вчителем малювання в Загатській середній школі був Костянтин Станкович, який знався з батьками Ерделі? Костянтин Корнілович першим розкрив мені справжнє прізвище основоположника закарпатської школи живопису. Одна з моїх мрій - написати книгу про земляка Адальберта Ерделі. Для цього вже зібрано чимало матеріалів.


    — На які твори, на вашу думку, чекає читач? Що може спонукати людину до прочитання книжки?


    — Слушне запитання і надзвичайно актуальне. Телевізор, відео, комп'ютер почали потрохи відлучати як дітей, так і дорослих від книги. Моя дружина працює в іршаві у магазині "Книги". Каже, що інтелігенція рідко заходить сюди, а якщо і питає, то здебільшого технічну літературу. Людей цікавить медицина, методи лікування, знахарство. А ще - книги по бджолярству, рибальству, ремонту будинку. Художня література залежується... Незважаючи навіть на розрекламовані імена. "Гаррі Поттера" теж уже не купують... А ось про книгу Мирослава До-чинця "Многії літа, благії літа" про заповіді 104- річного Андрія Ворона як жити довго в щасті і радості, питають. Адже твір має нести заряд виховного значення. Той, хто прочитає його, повинен отримати насолоду, полегшення на душі, розряд у серце. Бо перед теплим словом кожні двері відчинені.


    — Пане Василю, надворі XXI вік, а ви творите казки. Самі вірите в те, що пишете?


    — Якби не вірив, то не писав би. Життя навчило мене бути дуже спостережливим. Одного разу в сусідки впав зі стіни портрет чоловіка. Наступного ранку з Полтави, де він працював, прийшла телеграма, що він помер. А ще, коли був школярем, на нашій вулиці померла бабуся. Поховали її, а вона ввечері... повернулася додому. Допоки не заспівали півні, поралася на кухні. Родина померлої перелякалася. Сільський знахар порадив висипати на її могилу мак, приказуючи: "Тоді щоб повернулася додому, як цей мак позбираєш..." Більше бабуся додому не приходила. Таких історій траплялося чимало, тому й сюжетів завжди вистачає.

    Марта Лисицька, Ужгород

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору