Лариса Денисенко: у Закарпатській літературі є текстові прив'язки до краю

Днями випала нагода поспілкуватися з відомою українською письменницею, телеведучою і практикуючим адвокатом Ларисою Денисенко, яка була одним із основних лекторів першої літературної школи "Печерний синтаксис - містика".

Наша з нею розмова відбулася на базі відпочинку "Смерековий камінь", неподалік Іршавського села Осій, серед букових пралісів.

‒ Ларисо, що можете сказати про творчий рівень учасників літшколи? Чи мають, на ваш погляд, плоди їх творчості право на перебування в публічних письменах?

‒ Насправді, я дуже шкодую, що не запам'ятала імена всіх молодих обдарувань, але мені сподобалася як україномовна, так і російськомовна частина поетів-початківців. Вони наче доповнюють одне одного. Скажу більше, жодних пересторог, мовного нерозуміння не існувало, коли вони читали і коментували свої твори. Цей процес надзвичайно цікаво було спостерігати зі сторони, позаяк рівень поетичної майстерності, продемонстрований молоддю, нас з колегами дійсно вразив. Наразі я не можу чітко сказати, наскільки вони є пластичними і жанровими, бо завдання, умови для якого ми створили, будуть виконуватися ними пізніше. Найцікавіше попереду ‒ як учасники впораються з ним. Але уже те, що вони пишуть від душі поезію і прозу, пропускаючи усе через свої серця, багато про що говорить. Безперечно, у кожного із них свій рівень, вони самі дуже різні і самобутні, власне, тим вони і цікаві. Маю сподівання, що ніхто з цьогорічних учасників "Печерного синтаксису" не кине писати, а спрямує свої сили на подальший розвиток.

‒ Прослухавши твори молодих поетів, які ще ніде не друкувалися, що справило на вас найбільше враження? Чи моголо б якесь київське видавництво взятися за видання когось із них?

‒ Мені важко відповідати за столичні видавництва, бо це суцільний бізнес. Однак якість поетичного доробку учасників літшколи мене приємно вразила. Кількох людей я чітко запам'ятала, а отже було б непогано якби їх твори вийшли окремими збірочками.

‒ У кожного є свої літературні уподобання, в тому числі й жанрові. Ви є прозаїком. Як пояснити всезагальний читацький інтерес більше до прози і публіцистики, ніж до поезії?

‒ Це, як на мене, більш сюжетна прив'язка. Люди люблять розлогу історію, а от віршована ними не дуже сприймається. Точніше буде, якщо я скажу, що не всі здатні осягнути історію, вплетену в поетичне слово. Історії ж прозові більш сприятливі і зрозумілі для читача, ними легше зацікавити. Тим не менше, є категорія людей, яка може й не цікавиться поезією, однак внутрішньо її потребує. Адже найпростіше розкриття людини асоціюється насамперед з музикою і поезією. Вірші, як правило, ‒ відкрита емоція. А потечне слово здатне полікувати і стабілізувати людину, воно якось інакше впливає на внутрішній стан її душі. Що ж стосується нюансів видавничих, то тут дійсно є своє специфіка. Так, є видавці, котрі неохоче беруться за видання поетичних збірок. Це скоріше за все пов'язане з певною психологією, оскільки поетична книжка важко продається і вважається нерентабельною. Однак, якщо б застосувати хорошу промо-компанію, то попит на неї був би не меншим.

‒ Останнім часом дедалі більше звертаємо увагу на те, що переважна більшість молоді не цікавиться книжкою, періодикою. Чому молоде покоління абстрагується від читання?

‒ У мене склалося враження, що це пов'язане з величезним інформаційним потоком, тобто люди втомлюються від слів. Я неодноразово на собі це перевіряла. Але, якщо у вас із дитинства сформована потреба читати, то, навіть, нехтуючи певними речами, як от спілкуванням чи переглядом телевізора, потяг до книжки так чи інакше залишиться. Бо це, насправді, приємне і захоплююче заняття. Єдине, що потрібно пам'ятати ‒ ніколи не примушуйте дитину читати. Краще уже віднайти з нею певну гру через книжку, через що зацікавлення з її боку до джерела знань буде ефективнішим.

‒ Як добре ви знайомі із закарпатською літературою? Чи можете оцінити її сучасний стан?

‒ Складне питання, але спробую відповісти. По-перше, вона завжди була містичною, це у вас у крові. Повітря, ліси, гори, ‒ все тут просякнуте містичною аурою. Безперечно, це не може не позначитися та текстах. У закарпатській, на відміну від літератур Київщини, Слобожанщини, Галичини, є текстові прив'язки до краю, місцевості. Я запримітила, що коли пускаєш до себе ваші тексти, повітря, енергію ‒ вони стають частиною тебе. І це дуже важливо. Якби люди через призму літератури більше пізнавали регіони нашої держави, у нас було б набагато менше конфліктів.

‒ З якими враженнями поїдете в Столицю?

‒ Хотілося звичайно більше погуляти, зануритися у чарівний світ закарпатської природи... Але це не тільки проблема літературних шкіл, конференцій, збіговиськ, оскільки для неформального вивчення всього цього через щільні програми бракує часу. Приємно, що на Закарпатті такий стан природи, який не лише розслабляє, а й багато дає. Тут інакше дивишся на речі, тому маю надію навідатися сюди ще.

Іван ТУПИЦЯ