ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Людмила Задирака святкує 60 років, або Спортивні зірки не згасають (ФОТО)

    29 березня 2024 п'ятниця
    58 переглядів
    Людмила Задирака святкує свій чудовий ювілей – 60-річчя.

    У ці січневі дні срібна призерка чемпіонату світу з гандболу, майстер спорту міжнародного класу Людмила Іванівна Задирака із Берегова святкує свій чудовий ювілей – 60-річчя.

    Розповідь про славну нашу землячку, іменинницю зі спортивним іменем підготували голова Асоціації спортивних журналістів Закарпаття Василь Гаджега і член НСЖУ Михайло Папіш.

             …На гандбольному майданчику приємно було спостерігати за справжнім віртуозом спорту Людмилою Задиракою, цією гарною та чарівною спортсменкою-білявкою, яка додавала шарму всій команді берегівських рукометок. Своєю філігранною й витонченою технічною грою, неповторною імпровізацією вродлива спортсменка щоразу зачаровувала юрби уболівальників, які приходили на матчі за участю Л. Задираки. Ось як свого часу писали про неї місцеві та всеукраїнські (і не тільки) газети: «Без Людмили Задираки – «Колос» – не «Колос»; «Задирака – це півкоманди»; «Портрет універсального гравця»; «Вона – двигун колективу»; «Людмила – гроза авторитетів»; «Берегівчанка – спортивна зірка України» тощо. Звісно, перебільшення в цьому не було ані найменшого, цю напрочуд обдаровану гандболістку із універсальними задатками закордонні та вітчизняні фахівці понад усе хотіли бачити у своїх збірних. Вона вміло грала на будь-якій позиції й лінії поля, а коли виникала потреба, переймала-брала всю зустріч-гру на себе. ЇЇ виходи до воротарського майданчика суперника найчастіше завершувалися взяттям воріт.

               Наша довідка: Людмила Іванівна Задирака народилася 14 січня 1955 року в Берегові. Мсмк (1975 р.). Амплуа – ліва півсередня. У червні 1968 року, як інформувала своїх читачів газета «Молодь Закарпаття», чотири дні на Берегівському стадіоні «Кооператор» проходила першість області з гандболу серед збірних шкільних команд. У дівчат, як це й слід було очікувати, перше місце вибороли господарки, друге – представниці Тячівського району, третє – юні хустянки. У переможців кращим гравцем було визнано Л. Задираку, яка разом із Г. Глебою входила до збірної України школярів із ручного м‘яча. Юні українки невдовзі стали чемпіонками І-ої Всесоюзної спартакіади школярів. А берегівчанки повернулися до рідного міста не тільки з золотими медалями, їм було присвоєно ще й звання «Майстер спорту СРСР». І це в такому юному віці! Такі відзнаки були не просто визнанням їх спортивних заслуг, але й прийняття дівчат у вищу орбіту есесерівського гандболу.

    0_k__527535398664953-1.jpg
                До речі. У 1973 році у складі берегівського «Колоса» Л. Задирака стала володаркою золотої медалі першості СРСР серед сільських жіночих команд ЦР ФСТ “Колос”. У цьому ж році берегівчанка, виступаючи за молодіжну збірну УРСР, до свого активу додала й «золото» на Всесоюзних молодіжних іграх. У 1975 році у складі збірної СРСР Л. Задирака стала срібною призеркою чемпіонату світу, що проходив у Києві. Нашу краяну визнали однією з кращих бомбардирок у складі радянських гандболісток. Про неї спогорда говорили не тільки в місті, але й на Закарпатті, про гандбольну зірку навперебій писали найповажніші спортивні видання. Для журналіста зробити з нею інтерв‘ю вважалося неабияким успіхом, адже Людмила була прискіплива до кожної думки, речення й дбала про авторитет гандболу так само, як журналіст про вагу слова. Якщо ж мовити про нашу славну землячку, то берегівчани добре знали чудову родину Івана Задираки, який працював у автопарку на таксі. Багато хто кликав його просто «Дядя Ваня»!  

               
    Газетний витяг: “Перший календарний матч у чемпіонаті СРСР серед елітних команд берегівський “Колос” зіграв у грудні 1976 року. Дебютний поєдинок – перша перемога! Як відомо, берегівчанки тоді переграли броварський “Металург” із рахунком 15:12. Справжньою героїнею матчу з провінційної берегівської команди стала Л. Задирака, яка закинула у ворота суперників аж сім м’ячів”. І не випадково у сезоні 1976-1977 рр. Федерація гандболу УРСР кращим лівим півсереднім визнала бомбардира ГК “Колос” Берегово Л. Задираку. У 1987 р. берегівська жіноча гандбольна команда «Бактянка», а також її чарівний капітан із модерною сонячною зачіскою Л. Задирака вибороли золоті медалі чемпіонату УРСР та путівку до Вищої ліги чемпіонату Радянського Союзу. Сказати, що це вважалося сенсацією у фізкультурній царині – не сказати нічого! Про такий спортивний злет говорили всі – від школяра до пенсіонера. А кумиром для всіх, звісно, була Л. Задирака з її «градобійними» ударами. Опинитися з нею віч-на-віч не бажав жоден голкіпер.

             Але так склалося життя, що у кінці 80-х минулого століття Л. Задирака подалася за кордон, де виступала за гандбольний клуб м. Кішварда (Угорщина). У 2003 році Людмила у складі збірної берегівської команди «Колос» зіграла показовий поєдинок проти ветеранів київського «Спартака» на 1-му Міжнародному гандбольному турнірі, присвяченому олімпійській чемпіонці, змс СРСР Ніні Гецко-Лобовій, а також узяла участь у змаганнях на честь колишнього наставника Й. В. Зупка – берегівського гандбольного тренера. Відрадно, що цей турнір також скликав більшість тих, хто кував перемоги на гандбольних майданчиках 30-40 років тому.

    Еклюзивне інтерв’ю з Л. Задиракою

            Із Людмилою Іванівною, яка часто навідується з сусідньої Угорщини до рідного Берегова, ми зустрілися випадково у одній із міських кав‘ярень. Звісно, поцікавилися, як справи, що ювілярка думає-міркує про життя, гандбол і спорт узагалі?

          – Так-так, ближчими тижнями і в мене ювілей. Радість і втіха огортають душу, на серці також любо і легко. Як і кожна жінка, хвилююся, адже дата не просто ювілейна, а етапна – я щаслива, що позаду такі славні літа, більшість яких віддано улюбленому виду спорту. Тобто стільки пережито, пізнано, побачено, звідано, обмірковано! Нерідко у пам‘яті «переглядаю» миттєвості свого фізкультурного життя, яке писалося як із перемог, так і з поразок. Що вдієш, така природа реальності. Без цього не зійти до спортивних чолопків… Що казати про гандбол? І цей вид спорту, як й інші, також у не найкращому стані, ручний м‘яч має неабиякі традиції в нашому місті, як і в Закарпатті загалом, отже, його надалі слід відроджувати, надати йому друге дихання. Однак прикро, що про це тільки в основному говориться, а конкретних справ малувато. Безперечно, приємно, що «Карпати» виступають на всеукраїнських теренах, міряються силами з провідними дружинами Європи за кубкові титули, але цього недостатньо. Протягом певного часу «світилися» на міжнародній орбіті й гандбольні ветерани України на чолі з берегівчанином Олександром Губалем, але він – ентузіаст, а у такій справі потрібна всебічна підтримка. Як і немалі фінанси! Розумію, хтось скаже, мовляв, часи такі, що зараз не до гандболу, однак, війна на Донбасі минеться, настане довгоочікуваний мир і до спорту доведеться повернутися обличчям.

    – Як ви стали гандболісткою? Чому обрали саме цей вид спорту?

                 – Випадково. Тренер місцевої ДЮСШ Йосип Васильович Зупко (на жаль, на сьогодні вже покійний) із притаманною йому завзятістю ходив на різні змагання, частенько бував у школах, шукаючи таким чином дівчат, які, на його думку, могли б у майбутньому стати непоганими спортсменками. Мене, як і всіх моїх ровесниць, він запримітив на одній із районних спортивних першостей і запросив до себе в ДЮСШ. Спочатку було важко. Не все вдавалося і ладилося. Були конкретна критика та прискіпливий аналіз кожної гри, ледь не кожної ходової комбінації, не обходилося без окриків, адже без цього також важко уявити «боєздатного» тренера. Словом, тернистим шляхом просувалися до спортивних вершин. Але після того, як у Хусті посіли 2-е місце на обласних змаганнях, ми не те, що пропускали тренування, а навіть приходили набагато скоріше й поверталися додому, коли вже сутеніло. Словом, з того часу ручний м‘яч мене, подруг у тому числі, заворожив. Я була мовби опутана гандбольними чарами – м‘яч, тренування, майданчик, ігри, голи, поїздки, перемоги, розбір «польотів» тощо.

             – Ви були однією з перших учениць знаного на теренах колишнього СРСР тренера Й. Зупка?

            – Ні. Першою була Ганна Глеба, яка свого часу навіть захищала кольори київського «Спартака», куди її запросив гранд світового гандболу Ігор Турчин. Разом зі столичними спартаківками цей витязь вітчизняного спорту часто бував на берегівській спортбазі «Колос», яка в ті часи вважалася однією з кращих у всьому Союзі, де й «уподобав» нашу Ганнусю (остання, до слова, працює вчителем фізкультури в ЗОШ № 4 м. Берегове). До речі, тривалий час у нашій команді вона була капітаном. Скажу, що у гандбольному ремеслі моя подруга була неперевершеною...

             – Із яким видом спорту ви порівняли б гандбол?

             – Тільки не з футболом. Цей вид спорту, нехай на мене не ображаються молоді хлопці, для лінивих. У русі перебувають лише три-чотири гравці з 22 та ще й головний арбітр, який намагається встигнути туди, де перебуває м’яч. Практично, кожен футболіст із 45 хвилин грає приблизно десять. А в гандболі, як і в хокеї чи баскетболі, ти завжди в русі, постійно переміщаєшся, образно кажучи, «мігруєш» з одного краю поля в інший. Тому гандбол більше нагадує хокей, де спортсмени грають цупко, твердо, напористо, рішуче, я б сказала, що навіть ультимативно…

               Людмило Іванівно, вас таки чи не кожного разу після гандбольного сезону називали кращим бомбардиром берегівської команди. Чи були такі матчі, де ви забивали половину всіх проведених у ворота суперників м’ячів?

              – Таке, на перший погляд, практично зробити не можливо, але в мене це виходило, і, до речі, не один раз. Усі матчі тепер не згадаєш, але один таки запам’ятався. Був кінець травня 1983 року. У перехідних іграх за право виступати у вищій лізі чемпіонату СРСР ми грали три поєдинки: з ГК «Металург» (Бровари), «Автомобілістом» із Києва і спортсменками з сусіднього Івано-Франківська. У драматичному поєдинку з киянками ми домоглися перемоги з результатом 34:31. У цій грі мені вдалося закинути 18 (!) м’ячів – навіть більше, ніж половину.

               – Справді, про таку унікальну результативність теж не доводилося чути. Це практично кожної третьої хвилини ви забивали гол. Оце результат!!! Оце голеадор!! Оце настирливість у хорошому розумінні слова! До речі, гру з киянками ви назвали драматичною. Чого би це?

               – Річ у тім, що перший тайм цього поєдинку завершився на користь столичних гандболісток (20:16). Ось тут і знадобилась холоднокровність нашого наставника Йосипа Зупка, капітана команди Людмили Болтенкової, які зуміли повернути гандболісткам віру в перемогу, налаштувати усіх нас на безкомпромісну боротьбу до останньої хвилини, розпалити у нас, у доброму розумінні цього слова, спортивну злість і азарт. А нагородою за це стала жадана та омріяна перемога! Це вже стільки років минуло відтоді, а в пам‘яті раз-по-раз зринають миттєвості чемпіонатів, змагань, першостей, протиборств тощо. Словом, є епізоди, що не забуваються…

                –  Та, попри все, у цьому поєдинку, так би мовити, «першу скрипку» грали ви, адже закинули стільки м’ячів? Доводилося чути таке твердження, що винахідливий Йосип Зупко намагався будувати гру саме через вас. Так?

               – Гандбол – гра колективна. І цим сказано все! Дівчата в тому матчі грали, як кажуть, через «не можу». До речі, в останній зустрічі з івано-франківчанками ми теж святкували перемогу – 24:16. У ній мені удалося теж забити більше 50 відсотків усіх м’ячів – 13.

               – Кілька слів про чемпіонат світу, який проходив у Києві, де ви стали срібною призеркою у складі збірної СРСР.

                – У найвищому та найпрестижнішому спортивному форумі брали участь 12 збірних команд. “Кістяк” збірної СРСР складали гандболістки київського “Спартака”, які були не тільки чемпіонками країни, а й фаворитами у престижних європейських кубкових турнірах. Головним тренером у нас був Ігор Турчин. І цим сказано якщо не все, то майже все. У дебютному матчі ми зіграли внічию (10:10) з майбутніми чемпіонками світу – гандболістками збірної НДР. У наступних двох поєдинках легко переграли полячок (15:8) та американок (33:4). (Ні, у результаті помилки нема – Авт.). Кращі 6 команд змагалися за чемпіонський титул та призові місця, а решта стільки ж збірних – за 7-12 позиції у цьому світовому чемпіонаті. У дебютному матчі нам протистояли сильні румунки, отже, перша його половина завершилася внічию. У другій частині поєдинку нам вдалося провести на один гол більше (17:16). Між іншим, ми досить легко подолали опір національних команд  Югославії (17:12) та Чехословаччини (16:8). А ось гандболісток сусідньої Угорщини нам так і не вдалося перемогти. Ця команда була занадто “міцним горішком”. А чемпіонками світу, як я вже сказала, стали гандболістки НДР.

              – Що найбільше запам’яталося на чемпіонаті світу?

              – Ми були його господарками. Ось як би він проходив, скажімо, за океаном, гадаю, тоді вражень накопичилося б значно більше. Але на таких відповідальних змаганнях у тебе в голові лише одне – якнайкраще підготуватися до наступної гри. Тим паче, що поруч із тобою гранди не тільки радянського жіночого гандболу, але й світового. Одні тільки прізвища Шерстюк, Турчина, Бобрусь, Макарець, Захарова не тільки про щось говорять, але й примушують тебе думати лише про гандбол. Ці імена, звісно, є фізкультурним калібром найвищого масштабу у цьому прекрасному виді спорту.

    0_k__527535398664953-2.jpg
               А запам’ятався мені ще один епізод, зокрема, після завершення чемпіонату до нашого тренера підійшов наставник чемпіонок світу Петер Кречмар і простягнув Ігореві Євдокимовичу вимпел із надписом “От чемпионок мира”. Ігор Турчин подарунок узяв і трохи в іронічній манері відповів своєму колезі: “Спасибі! Та я не люблю залишатися в боргу. На наступних Олімпійських Іграх я обов’язково подарую тобі вимпел “От чемпионок Олимпиады”. Через рік свого слова він дотримав. А наступного дня він зібрав усіх нас на базі “Святошино”, що під Києвом, де кожній дісталося «на горіхи».

              – Що, таким був суворим?

              За натурою він був максималістом (20 разів ставав чемпіоном СРСР  і 13 вигравав кубок Європи). І цим сказано все! Можливо, що саме ця риса характеру також доточила тренерське здоров‘я, адже його, як відомо, не стало у закордонному турне (у Бухаресті) у віці 56 років… Пам‘ятаєте, так само раптово помер футбольний тренер Валерій Лобановський… Обидва були кумирами мільйонів цих найпопулярніших видів спорту як у нашій країні, так і в зарубіжжі.

              – А що скажете про турнір на честь Ніни Гецко-Лобової?

              – Я не буду говорити від усіх, скажу від себе. Спасибі, Ніно Романівно, що завдяки тобі вдалося знову повернутися в шкільні роки, зустрітися з подругами, яких не бачила давно. Я уже й не знаю, скільки разів повторювала оце словосполучення: «А ти пам’ятаєш? Ці три дні, що провели разом, буду пам’ятати ще довго-довго. Такі здибанки, такі турніри потрібно організовувати й проводити. Для мене це одна із найчудовіших життєвих миттєвостей. Вірю, що навіть незважаючи на життєві перипетії та незгоди, які останнім часом «упали» на голову кожної із нас, слід й надалі підкладати плече ручному м‘ячу, адже йому фактично ми присвятили своє життя. У ньому – не тільки наше минуле, але й наші, без перебільшення, щастя, здобутки, перемоги, і, слід надіятися, майбутнє. Що вже казати, скільки разів рятувала нас від поразок Ніна, яка вважалася одним із найкращих гандбольних стражів колишнього СРСР. А її поява на воротах у Монреалі на Олімпійських іграх у 1976 р. – яскраве тому твердження. І взагалі, гандбольний голкіпер – що постійна увага, зосередженість, переживання, навіть стрес тощо. 

                                                                                       ***

                  Як ми писали вище, Л. Задирака нині проживає в Угорщині, але чи не щодня телефоном спілкується зі своїми колишніми подругами по команді, яких доля розкидала по різних куточках світу: від України до США та Австралії. У
    душі потаємно мріє, коли гандболістки берегівського «Спартака» (опісля їх перейменовували в «Колос» і «Бактянку») знову зберуться разом, аби згадати чудову команду молодості нашої. Бо таки сумно… Але це не поодинокий факт у нашому житті, спортивному насамперед. Скажімо, у 2012 році (40 років, як прославлений ФК «Говерла» вперше завоював срібні нагороди чемпіонату СРСР серед українських команд (клас «А») екс–капітан команди Юрій Чирков, на жаль, уже покійний, із відчаєм говорив, що вже звертався з колегами до багатьох нинішніх впливових спортивних функціонерів, але кожен розводить лише руками, мовляв, не до Вас тепер. А коли тоді? Але віриться, що громадськість краю, не зважаючи на скрутні часи, таки зуміє організувати та провести вечір (в Берегові, Ужгороді) з нагоди ювілею Л. І. Задираки. Світова чемпіонка, майстер спорту міжнародного класу варта такої уваги з боку нинішніх владців і спорт функціонерів, а зініціювати таку акцію мали б обласні активісти. Тим паче, є відомі та знамениті колеги, з якими колись «клали» на лопатки суперників на гандбольних майданчиках світу, Європи, України тощо. Тож невже нині ми не спроможні учинити щось таке, аби зробити приємне спортсменці, яка свого часу радувала нас своїм спортивним талантом, своєю грою та перемогою на полі. Словом, аби згадати ті славні для нашого спорту часи, коли хочете, то золоту еру закарпатського, берегівського у тому числі, гандболу, привід є – 60-річчя живої та жвавої, енергійної й меткої

    спортивної зірки. І насамкінець: згадаймо мудрий вірш відомого українського класика Максима Рильського, в якому сказано, що «хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього, хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани”.

    Василь ГАДЖЕГА, м. Ужгород; Михайло ПАПІШ, м. Берегове, журналісти.

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору