Марія Бадида про роботу і гроші, Ужгород і його владу, віру в Бога і людські чесноти

Коли заходиш до кабінету керівника ужгородської міської податкової інспекції, одразу впадає у вічі маленька невідповідність інтер’єру: там, де в майже кожного чиновника, як оберіг, висить портрет президента, на стіні над робочим столом Марії Бадиди – ікона Божої матері з немовлям Ісусом. Звісно, що головний податківець Ужгорода з 13-річним досвідом керування службою знає, що так – не зовсім комільфо, і що присутність президента в кабінеті начальника – це своєрідне неписане правило чиновницької служби. Але, вочевидь, свідомо його порушує і цим одразу викликає симпатію. Бо, коли заходиш до її кабінету, розумієш, що маєш справу насамперед із людиною, що ходить під Богом. А безликий суворий чиновник-фіскал опиняється десь на другому плані.

Люди, які бодай трохи знають Марію Бадиду, характеризують її як дуже прямолінійну і відверту людину, яка не любить, коли з нею лукавлять. І не терпить, коли хтось не виконує своїх обіцянок, бо сама коли дасть слово, то тримає його завжди. У тому, що це справді так, ми переконалися під час розмови. Водночас зауважили ще одну нетипову для чиновників рису – вміння Марії Петрівни невимушено і щиро сміятися. В тому числі й над собою.

2015 – ЦЕ ПЕРШИЙ РІК, КОЛИ МАЄМО ПЕРЕВИКОНАННЯ БЮДЖЕТУ УЖГОРОДА

Маріє Петрівно, кілька днів тому Мінфін презентував нову концепцію податкової реформи, яка передбачає запровадження єдиної ставки 20 % на чотири базові податки. Дехто з експертів хвалить намір уряду знизити податки, дехто навпаки критикує цю ідею. Яка ваша думка з цього приводу?

Реформа, безперечно, потрібна. Адже час не стоїть на місці, все навколо дуже швидко змінюється, в тому числі й економіка. А, відповідно, міняються і виклики, завдання, які постають перед нашою службою. Ідею міністерства підтримую частково, маю зауваження до запропонованих змін щодо спрощеної системи оподаткування, які погіршують умови оподаткування малого і середнього бізнесу. Варто подумати, чи лише у високих податках проблема? Я б сказала, що ні.

Аргументуєте?

Будь ласка. Я дуже багато спілкуюся з платниками податків і маю переконання, яке, може, буде несподіваним для багатьох – люди згідні б платити і вищі податки. Але зараз не платять. Чому? Проблема в тому, що вони не знають, куди йдуть їхні гроші і, природно, не розуміють, для чого їх тоді сплачувати. Ледь не щодня ми чуємо з телеекранів і читаємо в Інтернеті про корупційні скандали і мільйони гривень, які витрачаються не за призначенням, не на користь людей. Ось у чому причина. Людина думає: краще буду по-мінімуму платити податки, але подбаю за себе сам, бо, коли щось станеться, мені ніхто не допоможе.

Цей фактор обов’язково треба враховувати. Поки в нас платник податків не почне відчувати, що він має достойну пенсію, отримує якісні освітні, медичні послуги, що загалом середовище, в якому він живе, стає для нього комфортнішим, як би ми не реформували податкову систему – великого результату це не дасть.

Ви кажете, що платники податків скаржаться, що не знають, на що йдуть їхні гроші. Часто чуєте таке від людей?

Дуже часто. Візьмім тільки Ужгород. Скільки вже платники податків говорять, що хочуть бачити чіткий звіт, як використовуються кошти, наприклад, з бюджету міста. Куди вони пішли, на які конкретно потреби? Люди ж заплатили гроші і мають право знати, на що вони використані. Але ми до цього ніяк не можемо дійти.

А це ж просто зробити – публікувати в Інтернеті і міській газеті щоквартальний офіційний звіт про виконання бюджету в розрізі всіх закладів і установ. Добровільно, без жодних запитів нардепів чи громадських діячів. Люди мають право це знати. І крапка.

Давайте повернемося до теми реформи. Влада звітує, що внаслідок фінансової децентралізації значно покращилися надходження до місцевих бюджетів. Цікаво, яка ситуація в Ужгороді?

У нашому місті завжди була одна й та ж проблема: приймався такий бюджет, який ніколи не можна було виконати. Але 2015-й – це перший із 13 років, які я працюю керівником міської податкової інспекції, коли ми за 8 місяців вже маємо перевиконання бюджету. Це дозволяє нарешті виділити кошти на ті об’єкти, які вже давно потребують капіталовкладень, але до них ніяк не доходила черга. Насамперед маю на увазі інфраструктурні об’єкти – дороги, внутрішньоквартальні території, фасади будівель тощо.

З іншого боку не треба забувати про людей. Особливо про тих, які можуть тільки вийти з під’їзду й посидіти на лавці. І ця лавка там має бути! Треба думати, як знайти резерви в місцевому бюджеті, а їх, повірте, можна відшукати, щоб цим людям забезпечити достойне і гарне життя. Вони ж багато не просять.

Ось дивіться, коли їдемо на Захід -- чи у Відень, чи в сусідній Будапешт – там щоранку люди похилого віку сидять в кав’ярнях, спілкуються, смакують каву і гортають газети. Як приємно на це дивитися. Чому в Ужгороді такого нема, скажіть будь ласка?

Бо наші пенсіонери не мають грошей на каву.

Так, там вони можуть собі це дозволити. А в нас ні. Нашим, на жаль, на ліки не вистачає. І за це нам усім має бути соромно…

ВСЮДИ ПОТРІБНІ ГРАМОТНІ МЕНЕДЖЕРИ. І УЖГОРОДУ ТАКОЖ

Кілька років тому зустрічав дані, що Ужгород лідирує в Україні за кількістю приватних підприємців на душу населення. Це правдива інформація?

Так, у нашому місті зареєстровано майже 16 тисяч приватних підприємців, більше 6 тисяч юридичних осіб. Із тої кількості майже 6 тисяч працюють на спрощеній системі оподаткування. Це дуже багато. І це дуже добре. Це дало поштовх для розвитку бізнесу.

Але багато підприємців скаржаться, що в Ужгороді складно розвивати бізнес, бо влада чинить перепони, просить «відкати» і хабарі.

Я повністю вас підтримую, що поки у владі не працюватиме більшість людей, які будуть чесними і порядними, до того часу порядку не буде. Це один спектр проблеми. І другий – треба, щоб цей комплекс послуг, який називають адміністративними, був зведений до мінімуму.
Скільки на рівні місцевої влади встановлюється перепон для бізнесу! Купа різних дозвільних документів, без яких підприємець легко може обійтися. Але майже в кожному випадку, щоб узяти дозвіл, особливо, якщо папірець потрібен терміново, людина мусить заплатити.

Цікаво, а який внесок у бюджет міста цих 16 тисяч приватних підприємців, що зареєстровані в Ужгороді?

Бюджет обласного центру наповнюється в основному за рахунок малого і середнього бізнесу. У нас великих підприємств мало. Скажу так: близько 60 % доходів міської скарбниці дає малий і середній бізнес, і 40% – великий.

Я часто наголошую, що невеликим підприємцям, в тому числі самозайнятим особам, як ми їх називаємо (приватним лікарям, нотаріусам, адвокатам) треба допомагати і постійно з ними працювати. Нехай ця людина заробить лише стільки, щоб утримати свою сім’ю – це вже дуже добре. І починати треба, це радять нам і міжнародні експерти, з удосконалення системи дозвільних документів.

Про нашу роботу в цьому контексті можу сказати так: завжди нагадую своїм працівникам: кожна людина, яка зайшла до центру обслуговування платників податків, має вийти задоволеною, усміхненою. І при цьому – сплативши податки. – Усміхається. -- Це непросто, навіть дуже важко. Не гарантую, що це завжди вдається, але стараємося працювати саме так.

Давайте з’ясуємо один момент. В Ужгороді і приватних підприємців дуже багато, і перевиконання бюджету спостерігається, а в той же час безліч проблем і постійні «відговорки» влади, що не вистачає грошей. Чому так?

Немає системного підходу до роботи. До грошей треба ставитися з повагою, тим більше, що, як казала Маргарет Тетчер, немає державних грошей, а є кошти платників податків. Тому фінанси треба вміло, розумно використовувати. І головне – прозоро і чесно. Якщо працювати так, то можна дуже багато чого зробити. Зараз необхідні грамотні менеджери. Всюди потрібні, і Ужгороду також.

Мусимо визнати: за останні 6-7 років ніхто не говорить про створення нових робочих місць. Популізм, гасла, політичні чвари і обливання брудом – все це є. А програми і зусиль на створення робочих місць нема. А це треба робити обов’язково.

Не можемо самі – шукаймо інвесторів за кордоном і працюймо в кооперації з ними. Визнаймо, хай це і соромно, що ми для Європи найвигідніші, бо в нас просто смішні зарплати. В Європі затрати на оплату праці становлять більше 50 % витрат бізнесу, а в нас – 100 євро за місяць. І то далеко не в кожного. Треба цей потенціал використати і буквально «затягувати» інвесторів. Нові робочі місця нам зараз просто життєво необхідні.

У ВЛАДІ ГОЛОС ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ АБСОЛЮТНО НІЧОГО НЕ ВАРТИЙ

Маріє Петрівно, ви маєте великий досвід роботи у податковій інспекції, були депутатом міськради, головою бюджетної комісії, зараз є членом міськвиконкому. Що заважало вам зробити так, щоб ужгородцям було комфортно жити у місті, легко і зручно отримувати послуги влади?

Дуже гарне запитання. Мене як просту громадянку це питання болить. Я не можу сказати, що не маю відношення до влади. Але, повірте, що голос однієї людини, яка десь виступить на виконкомі чи на сесії міської ради, абсолютно нічого не вартий. Це має бути команда менеджерів, які, прийшовши у владу, мають раз і назавжди забути, що вони великі начальники.

Ви зауважили, що в мене в моєму кабінеті завжди відкриті двері? От що я можу в цьому кабінеті говорити таке, яке хтось не має почути. Такого не може бути. Так само має бути і там: двері чиновників міської ради мають бути відкриті для всіх ужгородців. Це перше.

І друге. Вони мають подумати: раз я вже сюди прийшов, значить я віддам свої сили, знання і вміння, справді зроблю все можливе, щоб зробити Ужгород гарним європейським містом, комфортним для кожного громадянина. І такий підхід має стосуватися всіх питань, які в компетенції місцевої влади. Має бути команда людей, які готові засукати рукави і працювати.

У вас, до речі, є такі люди?

Я переконана, що таку команду можна сформувати. В обласному центрі, де є величезний науковий потенціал, де багато професіоналів у різних сферах, де є жваве громадське середовище і, що важливо, величезний громадський контроль, це нескладно зробити…

Я завжди кажу, що одна людина не може знати і вміти все. І ніколи не стидаюся, якщо чогось не знаю, коли не знаю, викликаю спеціаліста і разом з ним шукаю рішення. Бо одна голова – добре, а дві – краще. (Усміхається. – Я.С.)

Попри те, що ви так давно керуєте податковою службою, до якої, погодьтеся, в усі часи є претензії, ви все-таки не назбирали за ці роки багаж особистого негативу. Як вам це вдається?

Я не свята, але старалася працювати так, щоб негативу було мінімум. Мабуть, мені Господь підказує, як маю робити в тій чи іншій ситуації, допомагає зрозуміти, з якими намірами людина до мене прийшла, чого вона хоче. На жаль, нині мало хто хоче допомогти, або радіє з твоїх успіхів, - сумно усміхається. - Але я дякую Господу, що мені вдалося стати такою, якою я є, і за стільки років не мати великого негативу.

Звичайно, в моїй трудовій діяльності було багато всякого. Але мало таких людей, з якими я не змогла знайти порозуміння. Зрозумійте, це така робота, що одне моє рішення може призвести до закриття підприємства, до того, що люди залишаться без зарплати і можливості годувати сім’ю. Тому я дуже відповідальна.

Мене радує, що вдалося пропрацювати так, що я спокійно без жодного охоронця можу пройти по місту, нікого не боятися і поспілкуватися з будь-якою людиною – чи на ринку, чи в кав’ярні, чи у церкві.

Як цікаво…

Я переконана: якщо людина відверта і щира навіть до нещирих людей, вона буде мати повагу інших і сама себе поважатиме. Я ніколи не трималася за цей стілець. Але щоб довго на ньому сидіти, безперечно, треба було пройти дуже багато мірил. І якби за ці роки чогось та й назбиралося – ми б з вами вели розмову не в цьому кабінеті, -- сміється.

До речі, а чи не намагалися вас посунути з цього стільця?

По-всякому було. І посунути пробували. Я ж не стогривнева купюра, яку всі мають любити. Я – керівник фіскального органу. Є буква закону, якої всі зобов’язані дотримуватися.
Знаєте, я ніколи не намагалася бути доброю для всіх. Але справедливою – так. Якщо з порозумінням підійти, можна багато чим допомогти людям. Мені на вулиці дотепер вітаються і дякують люди, яким допомогла 10 чи 15 років тому. Це приємно.

ЧИ БУДУ БАЛОТУВАТИСЯ НА МЕРА? ДАВАЙТЕ ЗБЕРЕЖЕМО ІНТРИГУ

Маріє Петрівно, в одному з інтерв’ю ви розповідали, що гадалка вам колись нагадала, що працюватимете в структурі, де носять формений одяг…

(Усміхається.) Так і було.

А чи не казала ця гадалка нічого про крісло мера Ужгорода? В місті ходять чутки, що ви плануєте за нього позмагатися цієї осені?

(Сміється). Не пригадую такого, це було дуже давно. Щиро кажучи, такі думки (про мерство) іноді закрадаються в голову. Останні, може, три роки під час різних виборчих кампаній до мене часто підходили люди і питали: «Марія Петрівна, а чого ви не йдете в мери?». Я це щиро кажу, хай кожен до цього відноситься як хоче, але це правда. Причому приходили дуже авторитетні люди: і колишні мери, і керівники підприємств, і приватні підприємці, і прості прихожани в церкві. Дуже приємно чути такі слова, знати, що люди тебе цінують за справи і вірять у твої сили.

Чи буду балотуватися? Давайте збережемо інтригу. Час іще є.

Доволі відомий факт, що ви любите, аби з вами говорили відверто і «не ходили кертами», як кажуть на Закарпатті. Але ж чесність, відвертість і щирість зовсім не притаманні політиці…

Людина має бути відверта. Якщо вона не відверта, я з нею не хочу мати справи. Бути з людьми нещирим і невідвертим, боятися сказати правду, – ви мені вибачте, але тоді не треба йти у владу.
Ось чого не може бути в політиці так це категоричності. Якщо людина прийшла і вказала на мою помилку, а ми всі помиляємося, – я це визнаю. Кожен керівник має іти поміж людей, слухати і, головне, чути їх.

Якщо б я сиділа в цьому кріслі і кидала булавами, як Іван Грозний, я б не пропрацювала тут 13 років. Частіше це чоловікам притаманно так мислити: лиш я і більше ніхто. А жінки – вони мало інакші. (Усміхається – Я.С.) Надмірна категоричність доводить до великих проблем. А щирість, правдивість, відвертість і чесність – це головні риси, які повинен мати будь-який керівник. Навіть начальник п’яти людей, не кажучи вже про міського голову чи керівника податкової інспекції. Я це чудово знаю з досвіду.

Насправді мені багато хто каже, що я прямолінійна і часто говорю те, чого, може, й не варто б казати. Ну і що? Я втрачаю менше, ніж набуваю. Хоча й втрачаю, звісно, також. Але це – моє кредо, і я своїх принципів міняти не буду.

Розмовляв Ярослав Світлик