ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Маски й гримаси національного відродження Закарпаття

    20 жовтня 2020 вівторок
    Закарпатська Україна

    Цьогорічний 70-літній ювілей Карпатської України та 65-та річниця воз­­з’єднання закарпатців зі своїми братами по той бік Карпат, яку відзначали 26 листопада, є доброю нагодою ще раз ідентифікувати маски й гримаси тих діячів, хто не вірив або втратив віру в українську долю закарпатців, колись і тепер.

    Національне відродження на теренах історичного Закарпаття (сучасна Закарпатська область України, Пряшівщина на території Словаччини, східні регіони Угорщини та румунська частина Мараморощини) справедливо пов’язують із іменами Олександра Духновича та Адольфа Добрянського, яких шанобливо називають будителями. На плечі будителів ліг важкий тягар: в умовах бездержавності на українських землях за Карпатами закласти підвалини модерної української нації. Спільність завдання зблизила закарпатських будителів із тогочасною українською інтелектуальною елітою Галичини: тут вони друкували свої твори, бо на Закарпатті не було жодної друкарні з кириличним шрифтом, ставили свої п’єси, а самі галичани радо відвідували Закарпаття, вивчали та популяризували по всьому слов’янському світі місцевий фольклор. Закарпатські будителі були активними дописувачами галицької преси, галицькі юнаки здобували освіту на Закарпатті, а закарпатські – на Галичині, а галицький митрополит Михайло Левицький у 1838 році навіть висвятив закарпатського єпископа Василя Поповича. Тісна співпраця галичан та закарпатців не була випадковою, бо вона ґрунтувалася на глибокому усвідомленні того, що по обидва боки Карпат живе єдиний руський народ. Духнович чітко заявляв:


    Бо свої то за горами – не чужі:
    Русь єдина, мысль одна у всіх в душі.


    Усвідомлення єдності та неподільності русинів Закарпаття й Галичини (так називали в ХІХ ст. західних українців) було настільки сильним, що при найменших нагодах чи то в 1773 році, після першого поділу Польщі та входження Галичини до Габсбурзької імперії, чи в 1849-му, після придушення повстання Лайоша Кошута, саме чільні закарпатські діячі порушували питання перед Віднем про об’єднання єдинокровних братів русинів, закарпатських та галицьких, у рамках єдиної адміністративної одиниці. 29 січня 1849 року спеціально повірені посланці вручили австрійському цісареві листа з проханням про «Злуку руських коронних країв в одну політичну та адміністраційну цілість». Закарпатські будителі чітко заявили, що «угорські русини бажають, щоби від Угорщини були відділені, та як політично, так і адміністраційно були прилучені до Галичини». А один із дописувачів із теренів сучасної Східної Словаччини заявляв, що «мы сімя преславной Украины и незабвеннаго Запорожья».

    Чітка національно свідома позиція закарпатських будителів у кінці 1840-х на початку 1850-х ХІХ століття не на жарт стурбувала Будапешт – історичне Закарпаття, яке «з незапам’ятних часів» належало до корони святого Стефана, хоче порвати з Угорщиною, щоб об’єднатися з єдинокровними братами – русинами Галичини. Становище закарпатських українців стало драматичним. Михайло Драгоманов, який двічі відвідував Закарпаття, з сумом заявляв: «Угорська Русь відрізана від Галичини більше, ніж Австралія від Европи». В умовах ізоляції інтелектуальна еліта Закарпаття не могла розраховувати на серйозну підтримку нечисленної місцевої інтелігенції, яка, за словами Олександра Духновича, «дуже смадярщилася, все руское имъ простое видится, и читати не хотять, бо не знають. /…/ Священники дома съ женами и дітьми по мадярски мондокаютъ». Ізоляція породжувала розпач: «Мы уже сов­­сімъ пропали! – пише Духнович, – мадяризмъ восторжествовалъ и послідная искра народного духа погасла и так мы уже нічто». Слова Духновича підтверджує зізнання одного священика, який категорично заявив: «Я Русинъ только въ церкви, а вишедши зъ церкви – Мадяр».


    «Панська» російська


    У таких драматичних умовах перед закарпатськими будителями постала дилема: або орієнтуватися на нечисленних «освічених» своїх земляків, які визнавали себе русинами бодай лише в церкві, або ж зробити рішучий крок назустріч майже 500-тисячному «неосвіченому» селянству, яке твердо усвідомлювало свою руськість і в церкві, і поза церквою. Закарпатські будителі зробили фатальний вибір – вони пристали на сторону місцевої еліти, зокрема священиків, учителів народних шкіл та дрібних сільських урядників. Редактор газети «Карпат» Микола Гомічков, прагнучи догодити самолюбству закарпатського міщанства, заявляв: «Дра­­гомановъ хочетъ отъ насъ, чтобъ мы писали языкомъ слугъ – но литература пишется везд для господиновъ».

    У 1860–1870 роках ХІХ століття закарпатські будителі та змадяризовані «господины»-міщани з їх убогими духовними запитами могли поєднатися лише на мовній платформі, тобто на умовах цілковитої відмови від дотеперішьої практики використання в літературній традиції «простонародних вираженій» та переходу на якнайширше використання церковнослов’янської мови, мови, яка була чи не найважливішою, найпримітнішою ознакою української церкви на Закарпатті. Показово, що в дусі нових, пореволюційних віянь було здійснено докорінну редакцію популярних поетичних текстів Олександра Духновича з метою їх оцерковнослов’янення. Щоправда, часто під личною повернення до церковнослов’янських першоджерел спритні редактори безсоромно русифікували твори будителів. Так, опубліковані у 1852 році рядки поезії:


    Літай, літай жаворонку,
    Въ воздусы кружи,
    Заспівай ми и легонько
    Щебечь до души!


    було перероблено на:


    Вейся жаворонокъ звонкій,
    Вейся и кружись!
    Надъ моей родимой нивой
    Пой и веселись!


    Духновича, який під тиском обставин відмовився від колишньої практики широко залучати у власні тексти народну лексику та віддав перевагу церковнослов’янській мовній стихії, лякали, навіть обурювали нові мовні віяння, що йшли з Великої України на Галичину: «Не понимаю, какимъ способомъ такъ наразъ измынитися могла чиста руская мова на Оукраинс­­кую, та чей Галичина не на Оукраині, тай для чего должна Галичина стре­­міти до Оукраины?» Сподвижник Духновича – Іван Раковський взагалі виразно дрейфував від церковно-­­­­слов’янської мови в бік російської. З одного боку, цьому сприяла близькість церковнослов’янської та російської мов, зокрема у сфері лексики та фонетики, а з іншого боку, Російська імперія розглядала, як відомо, російську мову як знаряддя експансії на Захід, для розширення «русскаго міра» та підтримувала не лише морально, а й матеріально українських москвофілів. Зарпатські москвофіли, як, зрештою й галицькі, зізнавалися: «Мы пишемъ по русски, такъ якъ пишетъ розумнЬшая, образованЬишая часть русского свЬта, письма свои и заграничные читаем ихъ по выговору нашого народа». Неприязне ставлення Духновича та його однодумців до «Оук­раины» та «оукраинскои мови» зумовлювалося не лише демократичним характером українського національного відродження та живонародною природою української літературної мови. Тут, як свідчать документи, зіграли свою роль і сумнозвісні російські інтереси.

    Російська імперія завжди жваво цікавилася ситуацією на Закарпатті. Зважаючи на стратегічне геополітичне становище Закарпаття, Росія намагалася всіляко перешкоджати навіть поширенню за Карпатами ідеї єдності українського етносу. Щоб посилити свій контроль над місцевою інтелігенцією та спрямувати розвиток місцевої культури в потрібному їй напрямі, Росія використовує добре апробований прийом – підкупу. Збереглося чимало задокументованих свідчень підкупу чільних представників закарпатської інтелігенції, які допомагають виявити справжні мотиви зміни їх переконань. Так, наприклад, у кореспонденції обер-прокурора Святійшого синода Костянтина Побєдоносцева, опуб­­лікованій у «Трудах Государственного Румянцевского Музея» за 1923 рік, вміщено документ, що засвідчує одержання досить значної суми одним із закарпатських будителів, а згодом ревним русофілом Адольфом Добрянським: «Росписка. Ниже подписавшийся получил от отца протоиерея Михаила Ф. Раевского пятнадцать тысяч гульденов. Вена, 7 (19) апреля 1883 года. Адольф Иванович Добрянский».


    «Господини» і «служанки»


    Ворожа політика Будапешта й Петербурга, ренегатство місцевої інтелігенції – не основні причини стагнації національного відродження Закарпаття кінця ХІХ – початку ХХ століття. У середовищі консервативної частини інтелігенції панічну боязнь за власну долю породжували вагомі здобутки національного відродження на теренах сусідньої Галичини. Попри те, що галицький досвід у сфері національного відродження не був оригінальним, подібним шляхом ішли інші слов’янські народи, зокрема чехи, словаки, і це добре було відомо на Закарпатті, проте через визнання тут шкідливою орієнтацію на народну мову такий досвід був неприйнятним для місцевої консервативної інтелігенції. Адже народної мови, народної культури вони не знали, та вона їх ніколи особливо й не цікавила. Ці діячі навіть не допускали думки, що вони, «гоcподины», – сільські батюшки, вчителі початкових шкіл та дрібні сільські урядники, – будуть читати книжки та газети мовою простолюдинів, яку зневажливо називали «безнравною, простою служанкою».

    Такі об’єктивні обставини штовхали консервативну закарпатську інтелігенцію до самоідентифікації поза межами українського простору. В кінці ХІХ століття в її середовищі починають лунати заяви про окремішність «угроросів». Очевидно, найпомітніших результатів у цьому напрямку досяг Євменій Сабов, автор «Христоматії церковно-славянскихъ и угро-русскихъ литературныхъ памятниковъ». У рецензії за цю працю Іван Франко запримітив непохитну переконаність упорядника в тому, що «Угорська Русь – то щось осібне від Галичини та України». З цією метою Сабов зігнорував численні закарпатські пам’ятки ХVI–XVIII cтоліття, писані українською мовою, а натомість щедро представив твори на «угрорусском литературному языке». Ця писанина, за словами Франка, показує «як люди не злі і не глупі, відбившись від живої народної мови, фатально відбиваються від живого змісту в літературі і попадають у таку мертвяччину, від котрої на десять миль віє гробовим холодом».

    Незважаючи на шалену антиукраїнську політику угорського уряду, спрямовану на ізоляцію закарпатців від решти української людності, консервативну, а часто й продажницьку позицію багатьох представників місцевої інтелігенції, закарпатські українці не переставали усвідомлювали свою належність до українського народу. Так, Ласло Чопей уклав «Русько-мадярський словарь», у передмові до якого серед трьох піднаріч червоноруського наріччя української мови називає підкарпаторуське піднаріччя. Етнограф Юрій Жаткович публічно заявляє, що «по убіжденію держу себе сыном мало-руского народа», а в ґрунтовній праці «Етнографіческій очерк угро-русских» наголошує таке: «Мы туй под словом «русини» тіх обывателей розуміеме Угорщины, котори принадлежат ко мало-русскому народу, живущому во Галиціи, Буковині и Южной Росіи».


    і все-таки Україна


    Чехословаччина, у складі якої сучасне Закарпаття перебувало протягом 1919–1939 років, беззастережно визнала місцеве населення частиною українського народу, а його мову – українською, проте проводила половинчасту національну політику, в дусі сумнозвісного гасла dividire et impera (розділяй і володарюй). Це дозволило строкатим політичним силам – від мадяронів та карпаторосів аж до російських білоемігрантів – згуртуватися на антиукраїнській платформі. Вони, як із сумом іронізував талановитий закарпатський гуморист Марко Бараболя, вимагали:

    Дайте нам язык у школы
    Всякый – хоч и хінський (китайський. – Авт.),
    Хоч мадярський, хоч кацапський,
    Лем не украинський.


    Проте в умовах ліберального режиму Чехословацької Республіки у повний голос заявляють про себе діячі й української орієнтації. Місцевий талановитий поет та публіцист Василь Гренджа-Донський, а за ним поетвасиліянин Севастіян Сабол (Зореслав) та десятки інших бі­­льше чи менше талановитих пи­сьменників, сотні вчителів за власними переконаннями стають до праці на полі загальноукраїнської культури. Результат не забарився. Учасники першого з’їзду молоді Закарпаття вже у 1929 році заявили: «Проголошуємо всьому культурному світові, що ми, підкарпатські русини, є частиною великого українського народу і що наша мова та наша література була, є і буде та сама, що в наших братів з того боку Карпат». Коли в драматичному 1939 році історія надала мінімальний, навіть химерний шанс створити власну державу, то закарпатці не завагалися, щоб створити Карпатську Україну: 93% закарпатців віддали свої голоси за Українське національне об’єднання – партійний блок, що йшов на вибори під гаслами створення незалежної української держави. Тоді у зверненні до народу президент Карпатської України Августин Волошин в одному реченні зумів викласти трагізм і тріумф долі гілки українського народу по той бік Карпат: «Солодкий мій народе! Ти не є вже тим пониженим рабом, тим нещасним рутеном, яким тебе колись з презирством прозивали чужі пани, але що ти є сином великої Нації святого Володимира і Ярослава Мудрого».

    Перемога української ідеї за Карпатами не знищила, однак, ідею-вірус окремішності русинської нації. Принесений на терени Закарпаття агентами Москви та Будапешта неорусинський проект закапсулювався на кілька десятиріч, щасливо переживши сталінські та брежнєвські репресії, щоб активізуватися в незалежній Україні та знову явити свою антиукраїнську суть.


    РУСИНСТВО В УКРАЇНІ


    1773 рік


    Львівський єпископ Лев Шептицький пропонує об’єднати всі руські греко-католицькі єпархії Габсбурзької імперії в одній Львівській митрополії. Найреальнішим кандидатом на сан митрополита був єпископ Мукачівської єпархії – Андрій Бачинський, кандидатуру якого підтримувала й імператриця Марія-Терезія. Проте угорські церковні та державні кола не допустили створення єдиної руської митрополії


    30 – 40 роки ХІХ ст.
    Російська імперія активно цікавиться Закарпаттям з наміром використати його як плацдарм для своїх екпансіоністських планів. Початок русифікації регіону


    29 січня 1849 року
    Делегація закарпатських українців на чолі з Адольфом Добрянським на аудієнції в цісаря Франца-Йосифа І звернулася з листом, у якому з-поміж низки питань громадсько-політичного та культурно-освітнього характеру було прохання об’єднати руські коронні краї (Угорську Русь, Галичину та Буковину) в одну адміністративно-політичну одиницю

    20 квітня 1849 року
    Головна Руська Рада вручила губернаторові Галичини Агенору Голуховському меморіал про об’єднання Галичини та Угорської Руси з метою довести його зміст до відома імператора


    10 жовтня 1849 року
    Франц-Йосиф приймає делегацію закарпатських русинів у справі їхнього листа від 29 січня 1849 року. За результатами аудієнції стало зрозуміло, що «правительство не желае такого соединенія»


    1883 рік
    Ласло Чопей видає «Русько-мадярский словарь», у передмові до якого автор зараховує закарпатські діалекти до червоноруського наріччя української мови


    1893 рік
    Закарпатський культурно-освітній діяч Євменій Сабов видає «Христоматію церковно-славянскихъ и угро-русскихъ литературныхъ памятниковъ», тен­­денційним добором текстів до якої прагне увиразнити самобутність угро-ру­­сів


    1896 рік
    Юрій Жаткович видає «Етнографическій очерк угро-русских», в якому доводить належність місцевого населення Угорської Русі до «мало-русского народа»


    1896 рік
    Юрій Жаткович видає «Етнографическій очерк угро-русских», в якому доводить належність місцевого населення Угорської Русі до «мало-русского народа»


    1896 рік
    Юрій Жаткович видає «Етнографическій очерк угро-русских», в якому доводить належність місцевого населення Угорської Русі до «мало-русского народа»


    4 грудня 1919 року
    Спеціальна нарада в Чехословацькій академії наук ухвалила протокол, у якому стверджувалося, що «місцеве русинське наріччя в Підкарпатській Русі є безперечно наріччям малоруським», а також «хибним з наукового боку та небажаним з політичного є спроби творити тут нову слов’янську мову»


    1921 рік
    Угорський учений Олександр Бонкало заявляє, що підкарпатські русини з часом розвинулися в окреме плем’я, котре від решти русинів (українців) і мовою суттєво відрізняється


    1922 рік
    Євменій Сабов заперечує можливість розвивати місцеву закарпатську культуру як на «почве украинизма, як во прочемъ москвофилизма». Натомість він заявляє: «мы хочемъ воспитывати нашу молодежь не для заграничнихъ лозунговъ, но для своей автономной краины»

    Учасники Першого з’їзду молоді Підкарпатської Русі в своїй ухвалі заявляють про приналежність закарпатців до українського народу


    1938 рік
    У празьких видавництвах побачили світ капітальні монографії чеського славіста Франтішка Тіхого з історії літературної мови на Закарпатті та українського мовознавця Івана Панькевича про закарпатські діалекти, в яких обидва вчені однозначно стверджують належність історичного Закарпаття до українського мовного ареалу

    На виборах до Сойму Карпатської України за партійний блок «Українське національне об’єднання» на чолі з Августином Волошиним проголосувало 93% виборців Закарпаття


    15 березня 1939 року
    Сойм проголошує незалежність Карпатської України


    1939 – 1944 роки
    Карпатську Україну окуповує хортистська Угорщина


    26 січня 1941 року
    Засновано «Подкарпатське общество наук», на відкритті якого хортистський комісар Закарпаття Міклош Козма заявив: «Общество має служити витворенню «самостойной народной свідомости русинов, их национальной самоцільности»


    26 листопада 1944 року
    І з’їзд Народних комітетів Закарпатської України ухвалює Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з радянською Україною

    Любомир Белєй, "Український тиждень"

    Ніякої русинської мови на Закарпатті нема?!?

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Коментарі

    Картинка користувача Гость.

    Руськй народ розпався а я Карпаторосс при чому туй Україна? Будучи укр. Я буду РОЗМОВЛЯТИ А НЕ ГОВОРИТИ А НА ШТО ТО МЕНІ? Хорват із Галичин мої брат а не надніпрянщина і Поволжя!

    Пунктів: 1

    Похожие новости