ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Матері чесно одробили свій вік та й пішли од нас поволеньки-неспішно на той світ... (ФОТО)

    29 березня 2024 п'ятниця
    81 переглядів
    Матері чесно одробили свій вік та й пішли од нас поволеньки-неспішно на той світ...

    Майже одночасно цю землю покинули найрідніші для мене та всієї сім‘ї дві жінки – ровесниці мати в Ужгороді й теща у Квасові на Берегівщині: хоча за роки журналістської роботи звик писати некрологи та співчуття, але дуже боявся оцих тривожних і гірких миттєвостей, коли доведеться викладати прощальні слова з приводу смерті наймиліших, найдорожчих і найближчих серцю осіб.

    Думав, що цього не станеться ще довго, але нещастя та горе прийшли раптово...

    Рідна ненька Єлизавета (Божена) Павлівна Папіш (народжена 16 квітня 1940 року у с. Дусино на Свалявщині) з цим прекрасним світом попрощалася останньої січневої неділі в Ужгороді, де мешкала кілька років з родиною молодшого брата Івана. Ще в суботу ходила у аптеку за ліками, спілкувалася з правнучками Юстиною, Софійкою, Златкою, а вже наступного ранку з рук випав телефон і вона близько дев‘ятої години зробили останні подихи та зажмурила очі. Навіки! Дякуємо їй за все, за материнську ласку, тепло й терпіння насамперед, адже вона вивела нас у люди, тішилася, що сини стали журналістами. Мама щиро любила і синів, і невісток, слала привіти сватам, онукам і правнукам. Неймовірно раділа, коли дізналася, що найстарша онучка Валентина, яка мешкає у Львові, народжуватиме вже втретє (вона із-за цього не змогла приїхати на похорон і сильно печалилася). Завжди чекала вісточки з-за кордону, де працює та мешкає онук Валентин, переймалася турботами Іванової доньки Яни, любила читати газети, які передплачувала та купляла до останніх днів свого життя. Удовицею багаторічна трудівниця колгоспного поля, мийниця машин у свалявському автопарку, працівниця позавідомчої охорони тодішньої міліції, чесна, добра та порядна дусинчанка стала у сорок два роки – тата Юрія Федоровича Папіша (1930 р. н.) після важкої хвороби – інсульту – не стало у травні 1983 р. Майже сім років доглядала свого рідного батька (дідуся), який був уродженцем тодішньої ЧССР (мама його, італійка, носила прізвище Чезара). Словом, прощання з тілом відбулося на Кальварії, а поховали покійну під Барвінкошом. Дякую колегам і друзям, що прийшли розділили цю печальну та скорботну втрату.    
    Не встигли ми, як кажуть, оговтатися від однієї біди, як до нашої родини через неповних два тижні прийшла інша прикра новина – так само на 78 році життя у перших числах (сьомого) лютого померла моя прекрасна теща та мати дружини-вчительки Валентина Климівна Бурчу (у дівоцтві Коваль). Повірте: скорботі немає межі! Вона, ця миловидна жінка, – травнева, народилася рівно посередині цього весняного місяця (15 числа) на Черкащині, у селі Мошни. Зі своєю матір‘ю пережила Другу світову війну, мало не загинула під час бомбових атак, коли німці хотіли етапувати їх у Німеччину. Але сам Усевишній порятував їх від убивць-фашистів. Що цікаво, у перші літні місяці сорок першого у боях за Дніпро загинув її батько та бабусин чоловік. У похоронці записано, що пропав безвісти. І стала вона напівсиротою, допомагаючи матері доїти та випасати колгоспні корови. Потім була цілина та знайомство молоденької комсомолки (десь аж під казахстанським Кокчетавом) із закарпатським парубком Андрієм Бурчу (1930 р. н.) із села Квасово на Берегівщині. На цілині й одружилися, де у 1960 р. народилася моя чудова дружина Ірина, яка у нашому з нею шлюбі стала матір‘ю доньки Валі (1985 р. н.) та 27-семирічного сина Юрка. Як уже писалося, завдяки цьому змінився не тільки наш із дружиною статус, але й покійної тещі (вона стала бабусею й згодом навіть прабабусею).
            Для нас із дружиною та наших двох дітей, трьох онуків, у тому числі зятя-львів‘янина Сергія та невістки-берегівчанки Мирослави, інших рідних і близьких ці дні стали не просто скорботними, а до безміру жалобними: сліз виплакано неміряно, адже болісно сприймати, що серед нас уже немає найрідніших людей! Моя мама Є.-Б. П. Папіш і теща В. К. Бурчу (остання усе своє свідоме життя присвятила такій сфері, як сільська торгівля, де у райСТ працювала ревізором та звідки у 1995 р. пішла на песію) були собі свахами майже 33 роки – з часу нашого весілля у 1985 році. Тоді ще молоді та красиві, вродливі та симпатичні, мріяли жити довго та щасливо, аби дочекатися онуків. Діждалися навіть правнуків! Вони поважали одну одну, частенько зустрічалися та, бесідуючи (від чого ніколи не втомлювалися), тішилися, що діти (тобто я та дружина) одне одного полюбили та поєднали свої долі у щасливий час. Нещодавно, вже потроху хворіючи, ще тепло та зичливо спілкувалися по побільному телефону, одну одну підбадьорювали, мовляв, життя подеколи було непросте, то нехай хоч онуки та правнуки не знають складнощів, не відають про голод, безгрошів‘я, війни тощо. Тішилися, що обидві переступили торік 77-літню життєву межу. Мріяли дотягнути до 80 років і стати у стрій довгожительок, планували зустрітися, коли, мовляв, потепліє. Але не судилося стати реальністю материнсько-бабусиним намірам: невблаганна та голодна ненажера-смерть прийшла тоді, коли її не чекали – якось аж несподівано, зненацька та без попередження.
             ...Спіть спокійно, наші рідні та добрі матері! Вас, ровесниць (чоловіки ваші також були однолітками та цьогоріч, якби ще жили, відзначали б 88-річчя), не стало майже одночасно – у проміжку 11 днів однієї зимової пори. Це також символічно! Повірте, вас пам‘ятатимемо до скону! Дякуємо, що ви були на світі, що народили та випестили нас, що саме завдяки вам з‘явилися наші доньки та сини, які також є продовжувачами роду людського. Нехай ваші душі, дорогенькі наші матері, вічно покояться у Царстві небесному, а чорне лоно сирої землиці нехай вам пухом стане!
    Михайло ПАПІШ

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору