Майдан без барикад

Увесь світ знає про київський Майдан. А от у Закарпатті, у Міжгірському районі, є свій Майдан — село, яке існує вже кілька століть. Місцеві люди — не революціонери, але не менш рішучі. Повільно й водночас упевнено, вони роблять ті справи, завдяки яким існує держава, — будують домівки, печуть хліб, народжують і виховують дітей...

Бойове і трудове минуле

— Наше село ще на зорі змагань за українську незалежність проявило характер, — розповідає сільський голова Олександр Маркович. — За рік до проголошення суверенної держави депутати прийняли рішення встановити національний синьо-жовтий прапор на головній адміністративній будівлі.

Відтоді багато води спливло гірськими річками Майданки та Голятинки, які на околиці села зливаються в одну і утворюють — Ріку. Однак відмова від радянських символів не позначилася на шані до тих земляків, які визволяли рідний край від фашистів. У центрі села височить обеліск, де викарбувані прізвища 21 воїна-добровольця, які не повернулися з фронтів Другої світової війни. Набір у добровольці було оголошено після визволення села від німецько-фашистських загарбників — 14 жовтня 1944 року. Більшість їх у складі 4-го Українського фронту визволяли міста Чехословаччини та Польщі. Ті 37 добровольців Радянської Армії, котрі повернулися з війни додому, будували нове життя в краї, який у 1945-му приєднався до України.

У радянський період Майдану надали статус селища міського типу, що сталося завдяки спорудженому тут великому підприємству — заводу пластмас. Воно допомогло розбудувати розвинену соціальну інфраструктуру, до якої входять кілька багатоквартирних будинків, сучасна школа, дитячий садок, бібліотеки.

— Після того як завод продали у приватні руки і виробництво зупинилося, майданські заклади соцкультпобуту перестали отримувати колишню підтримку, — продовжив Олександр Олексійович. — Село в 1990-ті роки залишилося без виробництва, а висококваліфіковані інженерно-технічні кадри «потекли» звідси, шукаючи кращої долі. Замість колишнього кількатисячного колективу нині працює з десяток робітників: фірма відправляє на експорт колоті дрова. Складні часи настали для культурного сектору, припинив роботу дитсадок.

Фото автора

Громаді потрібні активісти

Величезні лісові масиви не належать селу. У володінні громади є тільки 1091 гектар землі, і щодо них є обмеження. Поряд із людськими обійстями проходять нитки високовольтної лінії електропередач «Мир», магістральні експортні трубопроводи — газовий і етиленовий.

Громадська організація «Агенція розвитку територіальної громади «Соколовий камінь», яку очолює Оксана Маркович, втілила в життя п’ять проектів, які зробили життя селян кращим. Виконували їх на основі співфінансування із закордонними грантодавцями. Серед таких — «Реконструкція вуличного освітлення з використанням енергозберігаючих технологій». Завдяки минулим проектам встановили пандуси в кількох громадських будівлях тощо.

Тамтешньому дитсадку може позаздрити малеча й у столиці. Його не лише повернули до життя, а й відкрили додаткову групу на 25 місць. Діє сучасна система опалення, настелено паркет, виготовлено новий ігровий майданчик.

— Відремонтували адмінбудинок сільської ради, повністю замінили дерев’яні електричні опори на залізобетонні, — додає Оксана Маркович. — Для збирання ПЕТ-пляшок встановили на узбіччях вулиць контейнери. Виготовили альтанки та обладнали місця для відпочинку, відремонтували і впорядкували сільський стадіон, газифікували вулицю Братерства, зробили берегоукріплення уздовж цієї вулиці та в урочищі Болькіт, провели високо­швидкісний Інтернет.

Центральну вулицю облагородила нова зупинка громадського транспорту. Тепер під надійним дахом можна чекати автобус у різні напрямки: чи до ра­йонного центру Міжгір’я, чи до обласного — Ужгорода, чи до Івано-Франківська та Львова.

Упродовж двох років на базі сільської бібліотеки разом із її завідувачкою Любов’ю Бобонич школярі випускали 12-сторінковий щомісячник «Мій Майдан». Друкували по дві сотні номерів кожного випуску на принтері. А ось відбудова сільського клубу, який у складні 1990-ті став аварійним, залишається солодкою мрією. Немає коштів.

Директор ЗОШ І—ІІІ ступенів Оксана Блецкан згадує, що раніше тут навчалося понад 300 дітей. «Зараз їх майже вдвічі менше, але демографічна ситуація поліпшується: дітлахів щороку збільшується, тож у недалекому майбутньому будуть наповненими всі класи. Уже незабаром до школи підуть майже 30 першачків», — додала вона. — А ще, можливо, вам буде цікавою інформація про кількість населених пунктів із такою, як у нас, назвою — Майдан. Ми дізнавалися: їх в Україні аж 36. З декотрими ми навіть налагодили зв’язки.

Бібліотекар Людмила Бунча майстерно оформила в школі куточки, які відтворюють картини живої природи. Тут і кущі та квіти, і гриби серед заростей моху, і птахи та звірі. Тож у коридорах школи відчуття таке, ніби ти у лісі на галявині.

Пасічник Олексій Маркович біля вуликів-колод

Кому хліб, а кому ще й з маслом

На висоті понад півтисячі метрів над рівнем моря земля родить бідно. Тож багатьох місцевих виручають «гірські» доплати, що надають за життя у горах. І все-таки ліс, який «окупував» довколишні гори і нагір’я, — основне багатство. Майже двом десяткам працівників місцевого лісництва — підрозділу Міжгірського держлісгоспу — дає постійну роботу. Посезонно ще близько ста майданців працюють на лісозаготівлях, доглядають за розсадником культур. Однак робочих місць усе одно не вистачає, тож чимало селян виїжджають будівельниками і різноробами до Чехії, Словаччини, Росії та інших країн.

І все ж таки ліс — основний годувальник. Хата сільського голови стоїть поряд із батьковою. І всюди — бджоли. Батько Олексій Олексійович утримує з півсотні вуликів: і біля власної хати, і в окремих урочищах за селом. Бджоли у цього пасічника рояться в природних умовах — для них у деревах господар зробив заглиблення-дупла, в яких комахи набагато краще розмножуються. «У дикій природі бджоли завжди так жили, — каже Олексій Олексійович. — Тому в колодах і солом’яниках вони краще виживають, формують здоровіші сім’ї. Ці вулики безрамкові: соти для відкладання меду формують самі бджоли». Основний заробіток дає не продаж меду, а саме бджолосімей. Його «пакети» охоче закуповують бджолярі України та Росії.

А ось Віктор Росоха знайшов для себе інше заняття — різьбяра-сувенірника. Це ремесло допомогло йому разом із дружиною Надією вивести в люди двох дітей. Лише одна біда: молодший Роман, який закінчив університет «Львівська політехніка», тепер сидить удома. За спеціальністю «міжнародні економічні відносини» роботу знайти важко.

— П’ять років навчання і тягання сумок із батьківського дому, щоб тепер без копійки? Хіба на це ми сподівалися? Якщо молодому фахівцеві з «червоним» дипломом нікуди після вишу податися, то чи матимемо ми ту Україну, яку очікували? — нарікає на синове безробіття матір.

Залишається сподіватися, що нинішні зміни в країні вторують молодим людям із Майдана, біографії яких нагадують Романову, кращий шлях.

Серед шістнадцятьох підприємців села, які мають власний бізнес, далі за всіх пішов Василь Черничка. Ретельно вивчив передовий досвід, перш ніж побудував власну пекарню. Його хліб — найсмачніший у районі, бо випікають його пекарі старим методом на опарі, тобто з додаванням живої культури, яку самі ж вирощують у пробірці.

Чужих дітей не буває

— Ми з чоловіком Федором ще 19 років тому одружилися і дуже довго не мали дітей, — розповідає Світлана Ньорба. — Але дуже хотіли, тому до якого лишень лікування та консультацій не вдавалися! Даремно. Втративши надію, шість років тому взяли собі трійко із будинку дитини. За документами ми — прийомна сім’я.

Через п’ять років сталося диво — у Світлани й Федора народилося власне маля. «Це нам із чоловіком такий, мабуть, подарунок від Бога, що ми цих трьох узяли», — додає Світлана.

Як учитель початкових класів, вона навчала у школі трьох своїх названих дітей, тепер з однорічною донечкою Даринкою перебуває у декретній відпустці. А Богданці, Артему і Леонідові уже 10, 12 і 14. Вони бавляться із сестричкою, доглядають за нею. Дорослі разом із дітьми працюють на присадибній ділянці, де вирощують картоплю, топінамбур. Сім’я тримає власну корову, курей. Леонід хвалиться, що за раз випиває літр молока, а за день — три. «І я не менше!» — додає Артем.

За нашою розмовою ліниво спостерігав пес Кузя. Йому 15 років, але все ще сторожує.

Тато Федір зробив для сім’ї затишну альтанку. Він — тесля-самоук, але робить усе професійно — від дерев’яного будиночка до гойдалки.

…Життя в закарпатському Майдані плине своєю течією. І про київський Майдан тут згадують не частіше, ніж деінде.

Василь БЕДЗІР