Мешканець Ужгорода влаштував дома сад-виставку казкових скульптур

Гадаю, кожен, хто проїжджає неподалік Ужгородського замку в бік перечинського вокзалу, запримітив в дворі одного з будинків сад-виставку казкових скульптур, які стають все популярнішими в народі для облаштування подвір’їв.

«Закарпатка» ж не обмежилася розгляданням левенят-равликів, а вирішила предметніше дізнатися про особливості декору по-закарпатськи й познайомилася з автором скульптур Олексієм Шамшурою. Сам скульптор-архітектор каже, що нині йому більше до душі глобальні замовлення, від яких немає відбою: двадцятиметрові пам’ятники, меморіальні дошки, каплички, навіть цілі алеї. Це й не дивно, адже за плечима митця неоціненний досвід, починаючи від очолювання архітектури Рівного, завершуючи співпрацею з видатним архітектором-москвичем Павловим. За годину розмови пан Шамшура не всидів і хвилини на місці: все намагався розтолкувати мені премудрості проектування, скульптури, архітектури, показував ескізи, готові роботи, вже виконані й ще «сирі» проекти.

А між тим ще й збрискував двометрову скульптуру – засохне глина, мовляв, і піде місяць роботи коту під хвіст через інтерв’ювання. «Можливо, хтось і назве це ремісництвом, – роздумує пан Шамшура, – але виконати повний цикл робіт з дизайну та втілити в життя проект, приміром, двістіметрової набережної – під силу не кожному. Та й слід вкласти не лише фізичну й креслярську працю, а й мізками пошолопати».

– Як так сталося, що ви зв’язали своє життя зі скульптурою та архітектурою?

– Сам я родом з Рівненщини. Але у 1965 році після школи вирішив вступати до художнього училища по класу живопису. І найреальнішим варіантом виглядав Ужгород. Тож вступив сюди на відділення живописного розпису. 4 роки провчився, а практичну частину дипломної захищав, оздоблюючи один із корпусів тоді ще новенького санаторію «Синяк». Робота отримала п’ятірку з плюсом. Після училища забрали до армії.

– Там з мистецтвом не розлучалися? Мали якісь захалявні книжечки?

– Ой, загалом армійська історія кожної людини – це мінімум підстава для роману. Ніякої площі газетної не вистачить. Я – не виключення. «Смикали» як по спорту (потрапив до львівської спортроти, адже мав звання майстра спорту з піднімання штанги), так і по мистецтву.

Але справжній прогрес почався вже після армії, коли я повернувся до рідног оміста. Працював у художньому фонді, згодом – членом міської архітектурної комісії. Тоді за мого авторства чи патронату в Рівному з’явилося чимало пам’ятників, меморіальних дошок, цілих комплексів. Деякі з них і понині там стоять, навіть не потребуючи реставрації! Тоді я займався і проектуванням і самою виліпкою. Пригадую, що з глини виліпляв навіть 14-метрові скульптури. Зрештою дослужився до головного художника Рівного. Співпрацював також і набував досвіду в небезвідомому Київському інституті експериментального проектування.

– Який саме проект вважаєте своєю гордістю?

– У 1978 Рівненський обласний відділ архітектури запропонував мені попрацювати над облаштуванням обширних площ біля Рівненської АЕС. Тоді ми спроектували та облаштували гігантські площі. Майже рік ми разом з численними будфірмами крім самої АЕС спроектували чи не весь «екстер’єр» і благоустрій нового міста Кузнєцовськ. Тож це також можна вважати одним з моїх дітищ. Для втілення проекту на Кавказі спеціально видобувалося каміння, в Криму також знайшли спеціальні породи, які були навіть довговічнішими – їх теж везли нам. У Львові та Києві у ливарнях відливалися бронзові скульптури. Розмах був просто небачений! Це нині у нас таке навіть уявити важко, аби з проекту одного скульптора така катавасія заварилася.

– Як знову потрапили на Закарпаття?

– Працював у Рівному і на АЕС із 1979 до 1993 року. За той час встиг взяти участь в численних проектах, навіть разом із відомим російським архітектором Леонідом Павловим працював над облаштуванням автоцентру «Тольятті» неподалік Варшавського шоссе. Але з розвалом Союзу такі часи настали, що нікому нічого не потрібно стало, а мистецтваі поготів. Не до того було. Люди кидалися з боку в бік, щоб якось вижити, не знали, куди себе приткнути, що перспективним буде й про мистецтво згадували в останню чергу. Багато хто тікав з країни. Ситуація досить добре нагадувала нинішню… На АЕС тоді також проблем вистачало. От я й остаточно вирішив залишити те місце (тим паче, що і так затримався там дуже довго – аж 13 років). Випадок привів мене знову до Закарптатя, яке мені припали до душі ще за часів студентства. Спершу з дружиною й донькою думали переїхати до Києва, але у 86 році бахнув Чорнобиль. Тож хотілося якомога далі від радіації.

От одного разу ми з родиною по дорозі з Криму через Чернівці заглянули й до Ужгорода: поводив своїх жон по місту і їм так сподобалося, що вони запропонували: чого довго думати – давайте оселимося тут. На мене також ностальгія нахлинула, тож я вирішив серйозно підшукувати житло.

А коли прийшов дивитися на свій майбутній будинок – зрозумів, що ще студентом лазив сюди за черешнями! Це місце настільки просякнуте емоціями для мене, тут просторний сад, велика територія. Одразу після придбання почав потрохи облаштовувати майстерню майже впритул до замкової стіни. Невдовзі заснував і мале підприємство, яке займається благоустроєм і скульптурою.

– Не зважаючи на чимало глобальних проектів, ви стали відомим у краї саме завдяки «стандартним» скульптурам подвір’яного декору…

– Дійсно, це не найвище мистецтво, яке доводилося мені творити. Загалом і від мистецтва тут лише перша «оригінальна» скульптура, приміром, пантери. Далі з неї робляться форми (зліпки) і аби зробити наступний «клон» – особливої вправності чи креативу не треба. Але з іншого боку, на своє виправдання можу сказати, що в мене проходить повний цикл виробництва: від авторської скульптури до форми власного виробництва. А більшість «митців» просто завозять із Польщі чи Румунії готові форми й клепають «скульптури» на радість публіці. Я ж використовую час від часу форми, але всі вони авторські. До того ж хоч і вважаю це лише додатковим заробітком, але роблю все на совість. Саме тому постійно отримую серйозні замовлення з усього СНД.

– Які саме, можете привідкрити творчу завісу?

– Останнім проектом, який відбере в мене кілька років, став (уже готовий) дизайн ескізів 200-метрової набережної на Оболоні (район Києва). Там зводиться амбітний житловий компелкс із кількома хмарочосами на 50 (!) поверхів. Відповідно для благоустрою облаштовують і набережну – повний проект якої довірили саме мені. Ескізи вже готові. Тепер треба братися до підбору матеріалів та безпосередньо роботи, адже плани такі ж об’ємні, як і житловий комплекс. 20-метрові колони при вході на набережну, фонтани, обрамлені мозаїкою з гранітної крихти, сад каменів типу «стоунхендж», двометрові орли, леви тощо. Словом, краще один раз побачити, ніж сто разів почути!

– Скільки часу треба, аби створити просту скульптуру або такий глобальний проект як набережна?

– Двометрова скульптура (як от та діва для фонтану, що в мене нині в майстерні висихає, поки ми теревені розводимо) – від місяця до трьох. А от повний цикл від проектування до зведення набережної – це довгий процес тривалістю в 2 роки!

– Як «охрестити» вашу діяльність, адже ви і скульптор, і архітектор, і художник, і дизайнер…

– Я працюю на межі цього всього: сам проектую, сам вирішую, і сам втілюю в життя. З одного боку це справа цілої команди. Але з іншого – немає розбіжностей і сварок, як часто буває: архітектор намалював, а скульптор стверджує, що це нереально виконати у даних умовах. Тому мені легше: коли малюю ескіз, вже уявляю, як воно буде втілене в життя.

Тарас ВАЩУК