ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Міф про Гамору - історія водяної кузні у Лисичові, якій більше 300 років (ФОТО)

    15 серпня 2022 понеділок
    Вік водяної кузні в Лисичеві складає більше 300 років

    Існує твердження, що вік водяної кузні в Лисичеві складає більше 300 років. Це невелике дослідження покликане відкрити деякі цікаві факти про кузню та розвіяти черговий міф про Гамору, яка перейшла під покровительство Гефеста тільки в середині XIX століття.

    Гамора як паперова мануфактура

    Достеменно не відомо, коли саме була заснувана водяна кузня в Лисичові. У 1760-х роках на цьому місці діяла потужна паперова фабрика (папірня) графа Ласло Телекі (угор. László Teleki de Szék). Тоді вперше було використано силу води, яка обертала дерев’яні колеса та приводила в рух молоти.


    gam2.png
    Паперова мануфактура. Гравюра XVII століття

    Технологія виготовлення паперу в XVIII столітті була досить складною та трудомісткою. Процес виробництва починався з вимочування ганчірок, після чого їх подрібнювали молотами в спеціальних коритцях. Перемелену суміш висипали в чан з водою. На наступному етапі воду з чана вичерпували, користуючись формою у вигляді дерев’яної рами з натягнутою на неї тонкою дротяною сіткою. Розчинені у воді часточки та волокна осідали на сітці, ущільнювались при висиханні, формуючи тонкий шар паперу. Ще вологі листи паперу ставили під прес, потім знімали з сітки і просушувли на відкритому повітрі. Операція вичерпування, від якої залежала якість паперу, потребувала надзвичайно високого досвіду та майстерності. Зважаючи на той факт, що продукція лисичівської папірні користувалась надзвичайним попитом у свій час, можна зробити відповідний висновок про кваліфікацію лисичівських робітників.


    gam3.jpg
    Гамора на австрійській мапі комітату Марамарош 1782-1784 років (Josephinische Landesaufnahme). «Pap. m.» — скорочення від «Papiros malma» (паперовий млин)


    Про деякі деталі виробництва свідчить листування між графом Телекі та управляючим довжанської домінії — Ласло Коллошем (угор. Kallós László) протягом 1751-1780 років. Зокрема, відомо, що паперову фабрику допомагав будувати підприємець з Польщі. Папірня мала 3 вали та 3 корита для подрібнення сировини. Збереглися відомості, що у 1772 році мануфактурою в селі Лисичево виготовлено 164 зв’язки паперу різної якості: 104 зв’язки паперу першого гатунку, 12 зв’язок другого гатунку та 50 зв’язок паперу низької якості. Вже у 1773 році було виготовлено тільки 45 зв’язок першого гатунку, 8 зв’язок другого, а низької якості — 56. Управитель на питання графа, чому виробляється так мало паперу, відповідав, що майстер не мав змоги отримати відповідну кількість копит для виготовлення клею і, взагалі, не вистачає сировини.

    Граф бачив, що з фабрикою не все в порядку. Він, як добрий господар та підприємець, звертається до вчителя свого майстра з питанням, скільки зв’язок паперу в рік може дати фабрика на 3 вали та 3 корита? Той відповів, що залежно від року — від 400 до 600 зв’язок. А папірня Телекі не давала навіть 200. В листах граф пише управителю, що фабрика при великих видатках не тільки не отримує прибутки, але й не покриває затрати. Граф наказував, щоб управитель тиснув на майстра, щоб той більше виробляв паперу, краще працював та завчасно дбав про копита для клею.

    Управитель Довжанської домінії часто писав графу в листах, що русини не горнуться до ремесла та уникають роботи на паперовій фабриці. Насправді, ця антипатія легко пояснювалась. Русини боялися, що коли вони вивчаться та опанують якесь ремесло, граф забере їх до себе в чужий край – до Ерделю (Трансільванії).

    В період з 1793 по 1811 роки паперовою справою керував майстер Іґнац Ланґ (угор. Ignátz Láng), який був звільнений через пияцтво. На лисичівському виробництві в цей час працювало вісім чоловік.

    Протягом 1780-1825 років на папір наносять філіграні(спеціальні водяні знаки) з елементами родинного гербу графа Телекі та літерами «G» і «T» — «Grof Teleki». Ці філіграні засвідчуються навіть у 1841 році. Щоб виготовити папір з філігранями, на сітки паперової форми прикріпляли букви, цифри чи емблеми, вигнуті з тонкого мідного дроту. Там, де паперова маса лягає на дріт, її шар робився тоншим, і в готовому аркуші на просвіт було видно тонкі лінії.


    gam4.jpg
    Філігрань на продукції лисичівської папірні. 1812 рік


    Гамора як частина Довжансько-Лисичівського залізоробного заводу

    В якості кузні Гамора почала функціонувати з 1850 року, коли граф Телекі засновує Довжансько-Лисичівський залізоробний завод — «Dolha-Rókamezői vasgyár». В сучасному розумінні це був металургійний холдинг, до складу якого і входила лисичівська Гамора. Спочатку сировину для потреб виробництва доставляли із сусідніх комітатів. Але транспортування виявилось настільки дорогим, що завод став збитковим. Було прийнято рішення шукати залізну руду на місці виробництва. Тривалі геологорозвідувальні роботи на околицях села Довге не увінчались успіхом. Проте, невдовзі наполегливість директора заводу, Моріца Пріградні, була винагороджена сповна — на околиці сіл Білки та Ільниця знаходять значні поклади якісної залізної руди. Видобуток сировини проводився переважно відкритим способом. Залізну руду, яка надходила до Лисичева та Довгого дробили за допомогою сили води, що приводила в рух важкі молоти. Потім руду переплавляли в купольних печах на залізо, яке в подальшому оброблялось ковалями.

    В середині XIX столітті в Австро-Угорщині виникає значний попит на вироби з чавуну. Для розуміння ролі цього матеріалу у ХІХ столітті важливо враховувати, що за своєю дешевизною та розповсюдженістю його можна порівняти з сучасними пластмасами. Внаслідок першої промислової революції у ливарній справі (поява високих доменних печей на кам’яному вугіллі) чавун став дешевим замінником дорогих металів — бронзи, латуні, нестача яких гостро відчувалась в Європі після наполеонівських війн початку століття. В зв’язку з підвищенням попиту на чавун, граф Телекі вирішує розширити виробництво та освоїти його виплавку.


    gam5.jpg
    Виробничий комплекс кузні на кадастровій мапі 1864 року


    У 1853 році розпочинається будівництво високої доменної печі на довжанській дільниці заводу. Піч будувалась за проектом інженера Іоанна Мюллера та під керівництвом директора заводу Прігродні. Будівництво тривало досить довго і ускладнювалось сильними дощами, які постійно затоплювали конструкцію основи домни та систему водогону. На початку 1854 року граф Шандор Телекі бере будівництво під особистий контроль, щоб прискорити роботу. 16 вересня 1854 року під час урочистої церемонії доменна піч при залізоробному заводі була офіційно запущена в експлуатацію. Висота доменної печі складала 8,5 метрів. Вона була розрахована на щорічну виплавку від 12 до 14 тис. цнт металу. Із запуском довжанської домни, виробництва в Лисичеві та Довгому стають більш диференційованими. Довжанська частина заводу спеціалізується здебільшого на художньому литві з чавуну, а лисичівська – переважно на утилітарній продукції з металопрокату, який оброблявся в кузні.

    Згодом граф Телекі віддає Довжансько-Лисичівський залізоробний завод в оренду підприємцю Едмунду Прігродні (угор. Prihradny Ödön), що займався цим виробництвом до 1899 року. Після цього аж до 1913 року підприємство орендував будапештський підприємець Дюла Сайбель (угор. Szájbely Gyula).


    gam6.jpg
    Довжансько-Лисичівський залізоробний завод в селі Довге. Фрагмент поштівки 1905 року


    Відомості про об’єм та деякі деталі виробництва містяться в угорському довіднику з гірничої справи, який щорічно виходив в Будапешті впродовж 1881-1914 років. З цього джерела відомо, що у 1879 році на підприємстві було вироблено 120 тис. лопат та мотик – цифра вражаюча навіть у наш час. У 1891 році на об’єднаному підприємстві було виплавлено 9271 центнерів металу на суму 52935 флоринів. Щоб забезпечити такий обсяг виробництва, на обох частинах підприємства було задіяно в загальній кількості 29 різноманітних печей, серед яких: 1 доменна піч, 2 купольні печі, 2 конвертерні печі, 2 ковальські горни та 22 спеціальні печі для мотик та лопат.

    У 1900 році на заводі працювало 305 робітників. Підприємству належали 5 будівель та 23 кар’єри по видобутку залізної руди, на яких працювало 40 робітників. Для транспортування сировини функціонувала залізна дорога протяжністю 2 км, на якій використовувалось близько 40 вагонеток. На кузні в цей час працювало п’ять водяних коліс потужністю вісім кінських сил. За допомогою цих коліс приводили в дію не тільки молоти, а й міхи для нагнітання повітря у залізоплавильну піч, а також механізми, що подрібнювали залізну руду. Молоти обслуговували 15 ковалів у три зміни. У них було стільки ж помічників, а також інженер, управитель, обліковець і комірник. Загалом — близько 40 працівників.


    gam7.jpg
    Будівля гамори у Лисичові. 1920-і роки


    Певну уяву про популярність продукції заводу, зокрема грубок та кухонних плит, дає перша сторінка каталогу виробів за 1907 рік. Продукція підприємства продавалася не тільки на внутрішньому ринку, але й експортувалася за кордон — до Сербії, Румунії, Угорщини. Всі безготівкові оплати за поставлену продукцію здійснювались через єдиний банк — «Escompte & Wechselbank» в Будапешті. У випадку недотримання термінів сплати замовником за поставлений товар завод нараховував пеню у розмірі 6% від вартості. Гербові збори з фактур та накладних покупець оплачував самостійно. Таке доволі суворе ставлення до покупця має тільки одне пояснення — сприятлива кон’юнктура ринку та хороший збут. В тому ж титульному листі йдеться про ще один важливий факт, який вже стосується конструктивно-технологічного рівня виробництва. Зокрема, замовник міг придбати виріб згідно власного креслення або наданого взірця. Це в свою чергу свідчить про високий технічний рівень інженерів, ливарників та дизайнерів підприємства.


    gam8.jpg
    Загальний вигляд та фрагмент декору чавунної грубки Довжансько-Лисичівського залізоробного заводу. Кінець XIX століття


    Складні технології виробництва на залізоробному заводі потребували кваліфікованих працівників. Щоб вирішити цю проблему, для обслуговування заводу були запрошені німецькі фахівці з гірничої справи та металообробки. Їм надавались різні преференції, зокрема безкоштовне житло і земля. Більшість працівників залишилась жити в Довгому та Лисичеві навіть після закриття заводу. Тому тут і зараз зустрічаються німецькі прізвища — Шварц (Schwarz), Юнгвірт (Jungwirth), Юмбавер (Jungbauer), Реслер (Rössler), Гільперт (Hilpert), Шнельцер (Schneltzer) та ін.

    Під час Першої Світової війни і до 1918 року виробництво було закрите. Після приєднання Закарпаття до Чехословаччини, завод передається товариству «Dovžansko-Lisičevské železárny a lopatárny Josef Melchner a dr.Oldrich Bukovansky». В цей період завод був модернізований та випускав вироби побутового та промислового призначення: кухонні плити, посуд, ванни, ємності для прання, литі частини для плугів, шестерні, каналізаційні люки тощо. Асортимент виробів свідчив про те, що підприємство перейшло на випуск виключно утилітарної продукції. Проте через економічні труднощі вже у 1927 році Довжансько-Лисичівський завод був закритий.


    gam9.jpg
    Фірмовий бланк Довжансько-Лисичівської залізарні та лопатарні братів Мельхнерів. 1923 рік


    Кузня Гамора як самостійна виробнича одиниця

    Після розпаду Довжансько-Лисичівського залізоробного заводу лисичівська частина виробництва перейшла у формат звичайної кузні. Тут виготовляли здебільшого сільськогосподарський реманент. Також функціонувало валило, яке давало можливість обробляти вироби з овечої шерсті – вуйоші, штани, кептарі та ковдри. Кузня працювала практично без перерви майже до часів радянської колективізації.

    В радянські часи кузня мала назву «Завод “Сила”» та підпорядковувалась місцевому управлінню промисловості. Директором заводу був Зейкан М.І. Тут виготовляли знаряддя для роботи на шахтах Радянського Cоюзу. На кузні працювало 40 чоловік. У 1947 році на Гаморі була встановлена перша гідроелектростанція, яка забезпечувала у вечірній час освітлення 70% житлових будинків Лисичева та повністю вуличне освітлення. Електростанція пропрацювала до 1963 року.

    До 1972 року Гамора знаходилась на балансі Лисичівської сілської Ради. З 1972 до 1983 року кузня підпорядковується промкомбінату Іршавської РСС. З 1983 року — Лисичівському лісництву Довжанського лісокомбінату, як виробничий цех. Після утворення Довжанського лісомисливського господарства у 1989 році кузня переходить у відповідне підпорядкування.

    Гамора працювала на повну потужність до 1990-х років, поки повінь 1998 року не зруйнувала греблю, і кузня не зупинилася. Після повені кузню взяли в довгострокову оренду підприємці, подружжя Віктора та Ольги Петровці. Власними силами вони відновили греблю та зробили капітальний ремонт будівлі самої кузні. Сьогодні кузня продовжує функціонувати, виготовляючи дрібний сільськогосподарський реманент — мотики, лопати, заступи, тощо. Зрідка — сувенірні підкови для туристів.


    gam11.jpg


    Рішенням ОВК № 156 від 18 червня 1985 року кузні надано статус пам’ятки культурної спадщини місцевого значення та присвоєно охоронний номер 090052 58-М. Втім, теперішній охоронний статус кузні невідомий. Цілком можливо, що кузня була вилучена з Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Будемо сподіватись, що колись унікальний об’єкт технічної та історичної спадщини буде оцінено належним чином та внесено в перелік пам’яток національного значення.


    ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Колись Ужгород виглядав зовсім інакше! Раритетні кадри ужгородської весни 1972 року (ВІДЕО)

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору