Михайло Папіш: Не можемо пройти мимо, аби не привітатися та не поцікавитися, як справи — і від цього кайфуємо!

Мені ці люди з мого рідного міста дуже приємні, я завжди радий, коли стрічаємося - на вулиці, у крамниці, в якійсь установі або у іншому громадському місці.

Кажу щиро: не можемо пройти мимо, аби не привітатися та не поцікавитися, як справи, які новини, чи всі живі й здорові, а деколи навіть разом "покавилюємо". І від цього кайфуємо, бо дуже мило та на всі теми поспілкуємося.

До речі, міг б назвати їх приятелями, товаришами, легінями, друзями, цімборами, але вжив слово фатьови. Хтось пише його з двома буквами "тт", дехто з однією літерою -- я взяв другий варіант, тобто без подвоєння.

Та суть, зрештою, не в цьому, а в людях. Андрій Чегіль (1957 р.н.), Василь Фанта (1947 р.н.) і 77-річний Михайло Зейкан (крайній справа) є уродженцями чудової Іршавщини -- сусідньої з Берегівським районом землі. Тамтешні села Богаревиця й Імстичево -- це краї, де вони "знайшлися" й звідки подалися у великі світи. У різні, звісно періоди свого життя. Коли автор цієї замальовки пішов у перший клас, мій теперішній сусід пан Зейкан уже був після армії у ЗС колишнього СРСР, студентом-заочником економічного факультету УжДУ й мав на той час за дружину чарівну Раю з донецького міста Єнакієво -- воно у ті, ще радянські часи, вважалося великим та індустріальним, металургійним і машинобудівним центром, а для незалежної України було не тільки малою батьківщиною її четвертого екс-президента В. Януковича, але й соціально-економічним клондайком --шкода, що нині цей донбаський край у руках деенеровців. Але, будемо сподіватися, що ненадовго.

Якщо ж далі малювати портрет цього найстаршого з усієї "іршавської фототрійці" чоловіка, то слід сказати, що він і насправді міг зійти до неабияких службових вершин у цьому східному місті, де йому пропонували стати начальником виробничого управління на одній із доменних печей -- це значило взяти старт до інших посад, які вели до директорських крісел. Але, повернувшись додому та порадившись у селі із батьками, він зробив по-своєму. Приїхав у Берегово й очолив провідний підрозділ автоколони, де одних тільки самоскидів було аж сорок. А з іншою технікою -- "коліс" удвічі більше.

Михайло Папіш