Микола Стець: "Афганістан навчив мене відповідати за доручену роботу"

З плином часом будь-які трагедії, навіть найстрашніші війни, мають здатність забуватися й стають рядовими історичними подіями. 15 лютого виповнюється двадцята річниця закінчення війни в Афганістані й виведення звідти радянського військового контингенту.

Та війна, що тривала з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989-го року, забрала 15 тисяч молодих життів, в тому числі й понад трьох тисяч українців.
Серед наших співвітчизників, хто пройшов через афганське пекло, був і підполковник міліції Микола СТЕЦЬ, заступник начальника слідчого управління Закарпатського ГУМВС-начальник відділення з розслідування навмисних убивств, згвалтувань і тяжких тілесних ушкоджень.

МИ - ЗІ “СПЕЦНАЗУ”

-- Пане Миколо! Як ви опинилися на афганській війні?

-- На службу в армію мене призвали у грудні 1984 року в місто Ізяслав Хмельницької області у війська спеціального призначення -- так званий “спецназ” СРСР. У квітні 1985-го був сформований батальйон “спецназу” й дислокований на територію Афганістану. Туди ж потрапив і я, прослуживши до 20 жовтня 1986 року, тобто 20 місяців.

Керівництво вирішило перекрити нашими силами точку за 60 кілометрів від афгано-пакистанського кордону, через яку пролягав караванний шлях доставляння моджахедам з Пакистану зброї. Деталі нашого завдання я б не хотів розголошувати, хоча й минуло вже стільки років. Та це, думаю, й не цікаво тепер.

-- Ви були рядовим?

-- Так, моя посада була -- розвідник, потім старший розвідник.

-- Ви дислокувались десь конкретно, чи ваш батальйон перекидали з місця на місце?

-- Найближче до нас було містечко Калат, провінція Шахжой. Наш батальйон розмістили в чистому полі. Самі бійці ліпили з глини саман, вальки по-нашому, за добу-дві на 70 градусній спеці цеглини висихали, з них і збудували ціле військове містечко. Чотири дні ми були в ньому, наступні чотири -- на завданні. Вирушали на бойові дії в пішому порядку, щоб не привертати зайвої уваги, а взимку -- на “бетеерах”.

На вертольотах або на БТР-ах довозили нас за 40 кілометрів від місця засади, а далі йшли пішки, несучи на плечах по 50 кілограмів зброї та амуніції. Йти треба було ночами, вдень ми окопувались й маскувались, щоб місцеві не зауважили. Прибувши в потрібне місце, робили засаду й чекали на караван. Тільки це не був караван верблюдів, як в кіно показують. Їздили вони на машинах, так званих “бурбухайках” індійсько-пакистанського виробництва, мали добре озброєну охорону -- до тисячі осіб. Найгрізнішою зброєю афганців були ДШК -- кулемети Дєгтярьова, продані СРСР Китаю і котрі якимось чином перекочували в Афганістан. Дальність стрільби -- три кілометри, кілька таких кулеметів, поставлених на підвищеннях, здатні накрити всю долину.

ПЕРШИЙ БІЙ НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ

-- Чи пам’ятаєте свій перший бій?

-- Перших три місяці ми здійснювали бойові виходи недалеко від батальйону й лише на одну добу. Вчилися тактиці ведення бойових дій. До складу нашої розвідгрупи входили 24 бійці: ядро групи становили командир взводу, санінструктор, гранатометники й кулеметники, решта їх охороняла. Виставлявся головний дозор у складі трьох бійців, стільки ж у тиловому та двох бокових.

І от, коли я перебував у тиловому дозорі, ми «напоролися» на противника. Група вже пройшла, спустилася з гірки, а ми їх прикривали, аби не розстріляли в спину. Дивлюсь -- до нас наближаються якісь люди. Ми відкрили вогонь, а позаяк вони були в несприятливих для ведення бою умовах -- на рівнинній місцевості, то швидко відступили. Однак наступного дня розгорівся справжній бій. Нас оточили з усіх боків і лупили з «висоток». Убитих та поранених не було. Але забрали нас звідтіля, будемо так казати, з поразкою. Лише літаки, бойові МІГи, яких ми викликали на підмогу, зуміли накрити бойові точки ворога згори. А внизу, з тильного боку гори, яка єдина не прострілювалася ворогом, нас підібрали “бетеери”. Бо інакше ми б не втрималися.
-- Які ще були цікаві операції?

-- Ідемо якось на місце засади, зупинилися на перепочинок. Зробили собі окопи, по три особи на кожен. А позаяк це було в горах, то ми виклали стіни з каміння, ззаду ж нас прикривав великий валун. Раптом чую -- знизу хтось піднімається до нас. Думаю, то наш каміння збирає, але придивився -- а в нього чалма на голові! І має бінокль, з якого обдивляється гори. Командир наказує: “Ну, Миколо, йди бери його!”

Стріляти не можна, щоб не розсекретити групу, та й не зрозуміло, моджахед це чи мирний афганець. А за те, що застрелиш цивільного, могли посадити в тюрму. Хоча афганці як робили: удень він мирний селянин, а вночі йде в гори воювати...

Страшно було мені йти самому туди, але що поробиш? Тихенько вибираюся з бліндажа, підкрадаюся до нього. Б’ю прикладом автомата під коліна, а коли упав на землю, то я заламав йому руки. Пов’язали ми його, далі передали розвідці. Виявилося, що то один із польових командирів, повертався з Пакистану. Зброї він не мав, лише якісь фотографії та карти місцевості. А мене за це, що взяв “язика”, нагородили медаллю “За відвагу”.

“ОРДЕН “ЗА МУЖНІСТЬ” Я ОДЕРЖАВ УЖЕ В МІЛІЦІЇ”

-- Це була перша ваша нагорода в Афганістані?

-- Перша й остання. Орден “За особисту мужність” я одержав уже в міліції.
-- Чи мали поранення в Афганістані?

-- Ні, Бог милував. За всі 20 місяців служби у нас лише 8 осіб загинуло і десь 50 було поранених. Ми ж, розвідники, у прямі сутички не вступали, хоча й «наривалися» на засади. Пам’ятаю, висаджує нас вертоліт, завис між двома горами. А по ньому як влупили з гранатомета -- вертоліт упав і загорівся! У кабіні залишився помічник гранатометника з боєкомплектом, не встиг вискочити. Витягнути його не можемо, бо з гори луплять автоматними чергами. І от вертоліт на наших очах підірвався разом з цим бійцем... Нас же врятували лише МІГи, які скидали на укріплення моджахедів в горах (а в них там “дзоти” були обладнані) вакуумні бомби.

-- У знаменитій “Дев’ятій роті” відтворено аналогічний епізод, коли “духи” лупили по наших з гори з гранатометів, а далі спускалися на шнурах у спеціальні тунелі в горах і зникали. Як, до речі, вам цей фільм? Наскільки він правдивий?

-- Фільм хороший, але крові в ньому забагато... Деякі тактичні прорахунки теж помітні. Скажімо, оборона висотки організовувалася в кілька ярусів згори донизу, окремими групами, і не можна було відразу всіх тихо нейтралізувати. А у фільмі “духи” застали наших зненацька сплячими...

-- Як поверталися додому?

-- На Кандагар нас доставляли вертольотами. Летіли ми між горами по руслу висохлої ріки, як тільки заходили на поворот -- вертоліт уже стріляє, аби не напоротися на засаду. Нерви у всіх були на межі... Але потім нас не могли відправити додому, бо то літаків не було, тому поранених в першу чергу забирали. Майже 5 діб на пересилці довелося просидіти, доки літак знайшовся. Ніколи не забуду той момент, коли ми вже перелетіли кордон СРСР. Заходить льотчик і каже: “Товариші солдати! Ми перелітаємо державний кордон Радянського Союзу. Парашути можна зняти”. Це означало, що нас вже не зіб’ють, бо ми вдома...

УКРАЇНЦІВ В АФГАНІ БУЛО БАГАТО

-- Чи багато українців служило з вами?

-- Дев’ять осіб було: восьмеро з Львівської області, і я -- із Закарпаття. Коли демобілізувалися, хлопці мене зі Львова не відпускали. Довелося в кожного вдома погостювати, а далі всі разом, у парадній формі, проводжали мене на “солотвинський” поїзд. Був то листопад 1986 року.

-- Як далі склалася ваша доля після Афгану?

-- Вступив в Івано-Франківську школу міліції. Звідтіля в грудні 1988 року нас підняли по тривозі й перекинули в Єреван, у зону вірмено-азербайджанського конфлікту. Три місяці охороняли громадський порядок. Там і орден дали “За особисту мужність”. Попали під обстріл під час перевірки наших нарядів, розкиданих по селах, і так вийшло, що я прикрив замполіта нашого курсу. Нічого особливого, але замполіт розцінив, що я йому життя врятував, і представив до нагороди.

-- Чи знадобилися вам афганські навики в подальшій міліцейській службі?

-- Звичайно. Знадобилася і та витривалість, якої навчилися на війні, коли чотири доби споживаєш лише “сухі пайки”, вода за нормою, а треба 40 кілометрів іти з вантажем! Афганістан навчив мене відповідальності за доручену роботу, коли один підведе -- то страждають усі. До речі, на посаді дільничного мені пригодилися набуті на війні навики рукопашного бою.

“МИ СВОЮ РОБОТУ В АФГАНІСТАНІ ЗРОБИЛИ”

-- Афганістан вас не сниться?

-- Буває, але більше сниться не сама війна, не кров, а та військова дружба і взаємодопомога між бійцями. Коли ти йдеш у живому ланцюгу, а тобі хтось прикриває спину.

-- Традиційне запитання до “афганців”: чи потрібна нам, українцям, була та безглузда, розв’язана комуністичним режимом війна, котра покалічила і відібрала тисячі молодих життів?

-- (Пауза). Я вважаю, що на той час така необхідність для держави СРСР була. Як нам казали, треба було захищати “південні рубежі Батьківщини”. Ми свою роботу зробили, а час усе розставить на свої місця.

Володимир ПАВЛЮХ, ВЗГ ГУМВС України в Закарпатській області