На долоні - майже ціле століття! (ФОТО)

8 Березня відзначає своє 95-ліття відома та знана берегівчанка Лідія Романенко.

Дотепер ми знайомі не були, тож коли при стрічі одне одному руку подали, я інтуїтивно відчув: ця жінка – саме та героїня моєї майбутньої газетної розповіді, про яку мріяв написати давно. Так співпало, що 95 років їй минає не будь-коли, а у славний жіночий день! Для неї 8 Березня – це не просто дата, а рубіж, за яким – столітній ювілей. До нього – рукою подати, усього п‘ять літ.
Ще цікава деталь: народилася Лідія Карпівна Романенко на сході України – в крихітному, але віднедавна відомому своїми бойовими діями Іловайську на Донеччині. А все свідоме життя проминуло на Закарпатті, у прикордонному Берегові. Що також символічно! Мені приємно було спілкуватися з цією мудрою жінкою, яка майже півстоліття очолювала родильно-гінекологічне відділення районної лікарні, де колись працювало 15 медиків з вищою освітою.
До речі, у цей колектив прийшла у далекому 1946 р., коли довкола ще диміли згарища війни. А її дбайливо-жіночі руки тримали, доглядали, пильнували за більшістю тих берегівчан, яким нині за тридцять й аж до сімдесят. Війна, що стала важливою частиною її біографії, неабияк поколошматила сім‘ю. Взяти, приміром, один тільки блокадний Ленінград, переселення та інші пам‘ятні миттєвості майже столітнього життя Л. К. Романенко – славної нашої ювілярки.
Нині вона живе з донькою, чарівною онучкою Лідією, її чоловіком Русланом Грищуком і правнуком Максимом. Між іншим, Руслан теж незалежність України на східній війні захищав. Під мобілізаційну хвилю попав і понад півроку на Донбасі воював. І бабця, і зять сповна відчули біль і тривогу фронтового лихоліття. Але тоді боролися проти німецького фашизму, а нині рідну землю захищають від сепаратизму та бандитизму.
Ще кілька штрихів до портрета цієї унікальної жінки, яка, власне, у нашій понад двохгодинній розмові до найменших нюансів змалювала увесь свій життєвий шлях. А він у неї непростий, складний, інколи морочливий та важкий, та все ж в основному гарними, достойними, красивими та водночас простими на білім світі стали для неї земні роки. Споминає, що і війну пережила, коли доводилося і пісний суп їсти, і стограмовий окраєць хліба берегти та сестрі, бувало, на роботу нести, аби з голоду не вмерла. Надзвичайно скрутними виявилися ті часи, ленінградський період у томі числі, де у 1939 році розпочала навчання у медичному інституті. А що вже казати про зауральське місто Перм, куди товарняком їх евакуювали й де продовжила вчитися на медика.

З неабиякою радістю та до найменших подробиць згадала, як до привітного та ввічливого ректора вишу завітала, де він перевіряв її «ленінградські» знання, як особистого репетитора у особі однокурсниці-відмінниці «найняла» і як екзамен із паталогоанатомії екстерном складала. Наука студентці Лідії легко давалася, тож вона уже на третьому курсі проявила себе якнайкраще. Звісно, у вузі не шкодували, що продовжити навчання її взяли. Навіть їй про це не один раз казали.
А точилася розповідь найперше про здоров‘я співбесідниці. Як, мовляв, себе у ці дні вона почуває, який у неї кров‘яний тиск (раніше то падав, то піднімався), бо від цієї хвороби (і не тільки від гіпертонії) вже майже всі її ровесники, як не прикро про це писати, на той світ пішли, чи міцними люди були у попередні часи тощо. Не обійшли й проблеми зору, слуху, з чим у довгожительки хоча й не ідеально, але миритися можна. Тим паче, у такому солідному віці.
Маючи медичну освіту, Л. К. Романенко тверезо, свіжо, мудро міркувала з приводу здоров‘я кожної окремо взятої людини і української нації взагалі. Відтак молоді свій заповіт щиро та від душі адресувала: хто хоче довго жити, мусить кинути пити та курити. З подивом констатувала: раніше такого не було, аби юнаки та дівчата так масово тягнулася до цигарок і спиртного. Прикро те, що нерідко палять навіть молоді мами. А коли дим із вуст «пускає» вагітна – то це вже просто жахіття.
Зізналася, що недавно і вона у травматології лежала, бо не побереглася та на слизькому впала й стегно зламала. Рада, що до рук такого колеги потрапила, як Петро Мильо (він завідує травматологічним відділенням ЦРЛ). Але, слава Богу, після кільканадцятьох тижнів довгожителька «вийшла» з цієї біди, яка підстерігала її вже не перший раз. Щоправда, відтоді їй стало важко пересуватися, і вже без чужої допомоги на вулицю тепер не піде – ходунками мусить користуватися. Рідні та близькі хвилювалися, що така прикра халепа здоров‘я бабусине підкосить і вона може не вибратися з цієї прикрої історії.
Звісно, у подальшому обережніша буде, тож у цьому аспекті мовить: людина щаслива та радісно до тих пір живе, доки сама може себе послужити. А коли вже стороння допомога необхідна – це не життя, а суцільні муки. Незважаючи на такий солідний вік, вона пам’ять цупку має, бо такі дати, події, подробиці з минулого пам‘ятає, що я, скажу чесно, щиро дивувався. Як із довоєнної пори, так і післявоєнної епохи.
Згадала, наприклад, як її, випускницю медичного вишу Пермі, призначили завідуючою операційного відділення у Глухові (сюди приїхала услід за чоловіком, який був військовим) на Сумщині. Ще тривала війна, тож поранених у лікарнях лежало дуже багато, а одному вояку довелося руку ампутувати. Робила вона таке вперше, і щось виходило не так. Тож дуже зніяковіла, коли досвідчені санітарка та медсестра підказала, що та у якій послідовності слід чинити, аби воїну якнайменше болю спричинити та здоров‘ю шкоди завдати. Однак тут не довго працювала, чоловіка знову на іншу роботу перевели – в Берегово, й вона теж змушена була з ним переселятися.
Відтак розказала про сім‘ю, де батько, 1895 р. н., був залізничник. Найстарша – сестра Катя, згодом у 1921 р. народилася вона, Ліда, далі йшли Людмила (вдома і вже згодом усі її називали Люся), Майя та брат Генріх. Складно було прогодувати п‘ятьох дітей, та все ж розруху двадцятих пережили, і голод тридцять третього не тільки спізнали, але й витримали, і якось до тридцять дев‘ятого дотягли. Саме цього року молоденька Лідія закінчила школу й подала документи у Ленінградський медичний інститут, студенткою якого стала з першого разу.
У шкільні роки – розумна, мисляча та мізкувата, вона вміла йти вперед та долати нові цілі. У вирі студентському також опинилася одразу ж і була серед тих, кого душа за справу боліла, хто не спинявся ні на мить. Але розмірене та мирне життя людей тодішньої країни перервала лиха війна між Німеччиною та СРСР. І хоча зі зброєю в руках чарівна студенточка не воювала, але військовим як могла, так допомагала. Окопи у блокадному місті рила, їсти для бійців і мирних людей варила, воду носила та різні медичні доручення творила, перев‘язки хворим чинила. Та прийшов час евакуації, й вона разом з іншими поїхала аж у зауральське місто Пермь, де, як уже писалося, у медичному інституті продовжила навчання.

Пригадала, як випадково на вокзалі зустріла свого батька, який одразу ж її навіть не впізнав. Відтак сестру розшукала, яку тоді у фінансових органах працювала. А через певний час знайшла своє кохання – офіцера Іллю Попова. Коли їх розписали, вирішили з близькими та найближчими друзями відзначити цю життєву та радісну подію. Святкова вечірка хоча й була скромною, але спогад про цей день і понині гріє бабусину душу.
І знову будні. Тож після низки відряджень і переїздів вони таки опинилися у нашому прикордонному містечку. Спочатку чоловік працював у Ільниці, що на Іршавщині, де займався видобутком вугілля. Потім його перевели у Берегово, де посідав серйозні посади на місцевих підприємствах. У нашому місті також жила і працювала сестра Лідії Карпівни Людмила, яка у місті на Неві здобула вищу економічну освіту. А потім була евакуйована в місто Перм. Її донька Лариса, дружина Віктора Ярового, наприкінці нашого спілкування, допомагала інтерв‘ювати рідну тітку.
Слід сказати, що на очах 95-річної берегівчанки змінювалося Берегово. Вона знає та пам‘ятає багатьох людей. Злегка напруживши пам‘ять, згадала головних лікарів Берегівської ЦРЛ, з якими довелося їй працювати. Перший у спогаді – Рекитський. Але він недовго лікарнею керував. Далі був Ковач, а після нього – Шомоді. Цей головлікар виявився не тільки ерудованим інтелігентом, але також дбайливим, хазяйновитим, саме при ньому на території ЦРЛ діяли теплиця, озеро, а в підсобному господарстві відгодовували свиней та іншу живність.
Очолювали районну лікарню такі медики, як Палфі, Іщенко, Костур, Фірцак, яких теж добре пам‘ятає співбесідниця. Кожному дала чітку і, слід сподіватися, об‘єктивну характеристику, чимало деталей згадала зі спільної з ними роботи. Приміром, у перші повоєнні роки один до одного зверталися на «ви» та «колего» чи «колегине». Одні мали дипломи про закінчення медичних вузів у Чехословаччині, другі навчалися в Угорщині. Але більшість із тих, хто керував у районній лікарні, здобували освіту на медфаці Ужгородського тоді ще держуніверситету. У тому числі В. Яриловець, В. Малеш, про якого Лідія Карпівна каже, що він затямився як виважений, вимогливий та культурний начальник. Звісно, не про всіх так гарно сказала, бо поокремі особи цього не заслужили.
Поміркували ми також над тим, як нині працюється у сфері охорони здоров‘я молодим. Зокрема, Л. К. Романенко дивувалася, чому окремі з них у пошуках гідного життя змушені виїжджати за кордон. Шокована була тим, що в нас не вистачає терапевтів, подалися у Європу хірурги, кардіологи, реаніматологи, чимало медсестер тощо. І знову сьогоднішній день порівнювали з тими часами, коли в місті та районі дітей народжувалося значно більше, аніж їх лелеки приносять зараз. Я акцентував: не її, стареньку, повинна за це голова боліти, а є для цього влада, тож нехай думає, як покращити демографію.
А потім уродженку Іловайська я запитав, що скаже про нинішню ситуацію? Бабуся на мить задумалася, а відтак пустила непрохану сльозу й мовила: хто не воював і не голодував, хто не пережив блокаду, хто не був у ролі переселенця, той не розуміє, що таке війна. Іменинниця ніяк не може усвідомити, чому ось уже понад два роки триває протистояння на Донбасі, чому її мала батьківщина у полоні вогню? Так добре усе було, доки мир на цій землі домінував. Кому потрібна кров – не може ніяк збагнути.
Згодом, коли емоції та душевне полум‘я трохи ослабло, співбесідниця згадала про роботу на городі, ділилася секретами довголіття, згадала свою 89-літню сестру Майю, що в Києві живе. Прудка та метка, вона ще по місту ходить, подеколи по телефону навіть спілкуються, згадують, що їхня мати Тетяна Демидівна теж довгожителькою була. А на прощання, побажавши одній із найстаріших берегівчанок здоров‘я та добра, за що вона щиро та від душі подякувала й пораділа, мовляв, її пам‘ятають і не забувають, пообіцяла до ста літ прожити і на ювілей журналіста запросити. Чекати залишилося не так і багато – якихось п‘ять літ!
Ось такі вони, життєві перевали Л. К. Романенко. Зі святами, шановна імениннице! Спасибі за спогади зі свого минулого, яке більшість із читачів знає хіба що з підручників історії. Ви цю епоху не тільки пережили, ви її творили-ліпили, своїми ногами пройшли. І згадати є про що, бо на вашій життєвій долоні – ледь не ціле століття!
Михайло ПАПІШ
На фото: дві Лідії – бабця з онучкою.
ЧИТАЙТЕ також: 1100 довгожителів проживає сьогодні на Закарпатті