ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

На Закарпатті наймалоземельніше село України "кормиться" єврогрантами

    28 січня 2021 четвер
    Костилівці роблять перші кроки у "зеленому туризмі"

    Пам’ятаю, якось серед ночі прийшла SMS від колеги – абсолютно непритаманними їй «перченими» словами вона ділилася враженнями як їхала вантажівкою на свято полонини поблизу села Костилівка в Рахівському районі Закарпатської області.

    Вдруге Костилівка нагадала мені про себе колядниками у гуцульських строях, за їхні колядки та віншування депутати обласної ради на передноворічній сесії в Ужгороді щедро вивертали кишені. Крім того вже п’ятий рік поспіль у Костилівці проходить фестиваль страви для бідняків, яку подають нині у дорогих закарпатських ресторанах – баноша. Усім цим та іншими цікавими проектами мешканці Костилівки рятуються від двох основних бід: відсутності роботи і землі.

    Костилівка з присілком Вільховатий розташувалася поблизу найвищих і найгарніших українських карпатських гір -- Латундор, Петрос, найвищої і майже культової Говерли та екстремально неприступної Піп Іван. З трохи більш як трьох тисяч сельчан 70% заробітчанствують – більшість у Чехії, чимало на сільгоспроботах у степовій Україні. Вдома ж бо придатної для обробітку землі не вистачає на кожного мешканця і по сотці, а в майже двох сотнях родин по троє і більше дітей. Стабільну, якщо можна так сказати, роботу мають лише педагоги, медики, працівники лісопильні, держлісгоспу та Карпатського біосферного заповідника. Тому вирішили заробляти, як тепер модно казати, альтернативно – головним чином на багатстві, яке мають: чудовій довколишній природі, близькості до найвищих гір, давніх гуцульських традиціях і звичаях.

    Костилівці, як розповіла сільська голова Ольга Сметанюк, роблять перші кроки у «зеленому туризмі» -- в селі вже діє кілька сільських садиб, які приймають гостей, водять їх у гори, возять на Солені озера, годують традиційними місцевими, тобто гуцульськими стравами. Дві садиби вже навіть отримали відповідні сертифікати. А власники усіх постійно проходять різні навчання і тренінги.

    Аби туристам було що показати, кілька років тому на полонині Берлебашка (раніше і село за іменем полонини називалося Берлебаш) започаткували модельне вівчарське господарство. Задумка – аби відпочивальники могли побачити як доглядають за вівцями, особисто взяти участь у споконвічній вівчарській праці – доїнні овець, приготуванні овечого сиру, бринзи та вурди, зварити та скуштувати страви гуцульської кухні, поспівати гуцульських пісень біля полонинської ватри, одягнути справжнє автентичне вбрання, навчитися танцювати гуцулку. Для цього звели колибу, якою користуються «у будні» вівчарі, відгородили дві стаї. Швейцарсько-український проект Forza допоміг наметами і спальниками для майбутніх туристів. Згодом, аби гості могли переночувати просто на полонині, за спільного фінансування сільради та Forza почали зводити літній притулок мансардного типу на 32 місця. Передбачалося, що місцевим мешканцям, крім надходжень до бюджету, він даватиме також можливість безкоштовно сховатися від негоди чи переночувати під час походу в гори по гриби, ягоди чи на сінокоси. Лісництво відвело для будівництва притулку ліс неподалік, допомогло зрубати деревину, місцева підрядна організація взялася до роботи.

    І мабуть усе було б добре, якби не криза. Через неї, нарікає Ольга Вікторівна, туристів практично немає. Ті охочі, які ще йдуть нині в гори, здебільшого роблять це з боку більш рекламно «розкрученої» Івано-Франківщини. Відтак майже готовий притулок на Берлебашці нині чекає на господаря, який би взявся його добудувати, обладнати і утримувати. Наразі над цією пропозицією розмірковують місцеві підприємці.

    Інший міжнародний проект – у рамках програми «Проблеми транскордонного культурного співробітництва» вивів на міжнародні обрії костилівський сільський драматичний театр, який працює ще з 1978 року. За виграні, а також за спонсорські кошти придбали сценічні костюми, апаратуру і поїхали на гастролі до сусідньої Румунії. Відтак зав’язали з румунськими колегами дружні людські взаємини і тепер час від часу гостюють одні в одних. Щоправда, кажуть, частіше через чисто організаційні проблеми, зокрема, оформлення віз, саме румуни їдуть до нас, а не навпаки.

    Дісталися костилівці навіть до… норвежського Фонду охорони дикої природи. Завдяки співпраці з ним створили Центр сталого розвитку громади. Він допомагає сельчанам порадами, навчаннями, навіть з приводу того, як вигідніше вкласти зароблені за кордоном і привезені в рідне село гроші. Завдяки цій співпраці заснували також газету «Стала громада». Виходить вона, щоправда, лише раз на місяць, та розповідає Ольга Сметанюк, має велику популярність. Також костилівцям вдалося започаткувати Центр народних ремесел, закупити для нього різці для художньої обробки дерева, два ткацькі верстати, провести майстер-класи для гуртків вишивки, з приготування традиційних гуцульських страв, налагодити системне навчання дітей традиційним народним промислам.

    За одним з останніх виграних проектів – ПРО ООН у серпні чекають гроші на серйозний ремонт, підведення сучасного енергоекономного опалення, забезпечення холодною та гарячою водою сільської амбулаторії сімейної медицини і обладнання для стоматкабінету.

    За допомогою міжнародної співпраці костилівці змогли себе прорекламувати, навіть у своєму селі на автобусній зупинці встановили інформаційний стенд про історію та особливості села. Діє у Костилівці й екологічна агітбригада – пропаганда дотримуватись чистоти довкілля дуже важлива, через те, що на кілька сіл довкола немає жодного офіційного сміттєзвалища.

    Основне надбання, яке у співпраці з міжнародними структурами здобули костилівці, підсумовує Ольга Сметанюк, -- те, що люди зрозуміли: допомогти собі можна і для цього треба шукати партнерів, а не сидіти і ремствувати на долю. Практично в усіх проектах однією з основних умов є участь сільської громади у співфінансуванні – де з сільського бюджету, а де й на основі тристоронньої угоди, тобто за участю безпосередньо жителів Костилівки. «Вчимося самоорганізовуватися, розраховувати на свої сили, але й цінувати інвесторів, -- каже сільська голова, – разом працюємо на наше село». До речі, один з костилівських проектів має романтичну і символічну назву: «Костилівка – файне село, а буде -- як ружа».

    Отож, саме завдяки зусиллям громади міжнародні, насамперед фінансові шляхи дісталися аж до віддаленого гірського села. При тому, що навіть Ужгород ризикує залишитися осторонь, наприклад, 5 Крітського транспортного коридору, а якщо міська влада таки «виїсть», наприклад роздачею земель під забудову, аеропорт, то і взагалі без сучасного мобільного сполучення, а відтак і на периферії туристичних та бізнесових потоків.

    Лариса ПОДОЛЯК, Старий Замок "Паланок"

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору