На Закарпатті з сивої давнини живе знаменита родина Котубеїв

З-поміж переважно дощових травневих днів субота, що передувала Дню Перемоги, видалась напрочуд лагідною, теплою, сонячною. У народі кажуть: «День, немов на замовлення».

Саме тоді у селі Климовиця, що є гірською глибинкою Іршавщини, відбувалась неординарна подія: тут з сивої давнини живе знаменита родина Котубеїв. Дід, і пріадід з роду в рід були добрими господарями, вміло обробляли землю, тримали худобу, розширювали сінокоси. Знаходили для себе роботу і в лісі, що неподалік від села.

У Федора Котубея; був син Іван - головний продовжувач сімейного роду. Йому в 1944 році йшов двадцятий рік. Закарпаття раділо визволенню Радянською Армією від німецько-фашистських загарбників. Але війна ще не завершилася. Визволителі поспішали на захід, щоб покінчити з нашестям. Армії потрібна була підмога. Іван Федорович Котубей йде добровольцем, недалеко від міста Краків його поранило в ліве плече. Далі – госпіталь лікування. Пролита кров за таку очікувану Перемогу, Слава Богу, обійшлося без ампутації руки, але додому повернувся інвалідом. Скромний і трудолюбивий юнак неохоче розповідав про свою біду: соромився.

Продовжував працювати по господарству, стремління до життя перемагало ушкодження. Невдовзі зустрів таку ж працьовиту дівчину Марію із сусіднього села: Створили сім'ю і тут же у Климовиці разом з батьками жили, працювали, ділили все порівну. Молоде подружжя Котубеїв виховало прекрасних дітей - двох дочок і двох синів, вивели в люди, навчили доброті і побожності. 3 батьківської оселі розлетілись, створили свої сім'ї, привели внуків і правнуків на цей світ.

Трапилось так, що дочка Марія Іванівна залишилась в батьківському гнізді, стала вчителькою, працює в сільській школі. На її долю випало доглядати за батьками і проводжати їх в останню путь. Зі своїм чоловіком Йосипом продовжили свій рід – гордяться зятем та двома невістками.

Минуло п'ять років, як батько-доброволець Іван Федорович Котубей перейшов за межу вічності.

Педагог Марія Іванівна своє покликання вбачає в тім, щоб пам'ять про фронтовика, батьку дідуся, прадідуся вічно жила. Отож на сімейній раді вирішено: встановити на батьківському будинку меморіальну плиту.

Зроблена велика підготовча робота: виготовлена меморіальна дошка з фотографією та написом, прикріплена на фасаді будинку. А в честь 65-ої річниці Великої Перемоги (День Перемоги, до речі, ветеран найбільше любив і щороку з нетерпінням очікував) меморіальну дошку було освячено отцем Михайлом. На церемонії були присутні: голова Іршавської райдержадміністрації Василь Іванович Устич, директор місцевої школи Юрій Іванович Лендел, учні, сусіди, родичі.

Виступаючи перед зібранням, голова Іршавської райдержадмійістрації високо оцінив організований захід; слушну ініціативу родини Котубеїв, яка, заслуговує на підтримку і поширення в інших "селах області, бо сприяє патріотичному вихованню підростаючого покоління, увікочненню пам'яті про героїв Великої Вітчизняної війни, спонукає до милосердя, доброти, людяності, поглиблює добрі традиції нашого народу.

Особливо зворушливим був момент, коли учні місцевої школи нагадали присутнім про життєвий шлях ветерана-односельчанина, який не раз перед святом Перемоги запрошувався у школу для зустрічей і спогадів. Розповіді про нього та фотознімки; зберігаються тут. Свідченням того, що спогади "про ветерана житимуть у пам'яті великої родини Котубеїв було і те, коли внуки і правнуки у віршованій формі висловили запевнення - дорожити добрим іменем, жити і працювати так, аби бути достойними свого предка. Завершенням цього насиченого і хвилюючого заходу була дружня вечеря на лоні чудової природи, біля ставка, під збудованим польовим навісом і за довгим столом.

Така шана батькам від дітей, внуків і правнуків усіма оцінена як вияв людяності, культури, моральності, духовності.

Нехай щастить цим добрим людям.

Сергій Щербанич