ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Народна артистка України Клара БАЛОГ: «Іван Козловський напророкував мені щасливе життя в мистецтві»

    15 квітня 2021 четвер
    Народна артистка України Клара БАЛОГ

    Мистецтвознавці одностайно називають Клару Балог легендою професійної хореографії, натомість вона вважає себе християнкою, яка служить Богові та Мистецтву. Пані Клара прийшла у заслужений академічний Закарпатський народний хор 17-річною у рік його створення — 1945-й. Відтоді не зраджувала ні вона його, ні він її. Донині нерозлучна з рідним колективом — вона його консультант.

    — Кожен із нас має, так би мовити, власні незрушні принципи. Якими вони були для вас, Кларо Федорівно?

    — У далекі сорокові я ходила до вчительської семінарії в Ужгороді, яка діяла під крилом Греко-католицької церкви. Серед викладачів були й ченці. Вони привчили мене до того, що, йдучи біля Божого храму, слід не просто перехреститися, а зайти й помолитися. Усі чотири роки семінарії не пропускала жодної нагоди зайти до кафедрального собору, щоб віддати шану Богові, послухати настанови Теодора Ромжі, який правив там службу. Пізніше його підвищили до єпископського сану, а після війни — вбила радянська влада. Нещодавно проголосили блаженним.

    — Тобто віра — ваша основа?

    — Своїм вихованням завдячую саме церкві, а не політичним режимам, під якими в різні часи опинялося Закарпаття. Нині живу в четвертій державі, але мене найбільше тішить те, що завжди разом зі мною були віра і Бог. Дякую за те, що стала чесною людиною, і єпископові Олександрові Стойці, який опікувався нашим закладом, і священикові семінарії Василеві Пушкашу. Ще раніше в мене були початкова школа та міська — і всюди було духовенство.

    — У той час і митці грали не останню скрипку в житті Ужгорода. На собі ви це відчували?

    — Так. Наприклад, майбутній професор Львівської консерваторії Дезидерій Задор викладав у семінарії фортепіано, хоровий спів і диригування, художник Адальберт Ерделі — естетику й малювання. Цей корифей малярства часто бував у нас удома. Разом із моїм батьком Федором Керечанином він приїхав із Мукачевого до Ужгорода в 1930-х роках, вони в один час викладали в чеській школі. Ерделі не раз бував у нашій сім’ї. У нас обідав, бо дуже любив, як моя мама готувала.

    — Відомий і ваш портрет, намальований цим видатним майстром.

    — Я майже два місяці йому позувала для цього портрета. Кільканадцять сеансів! Це полотно дуже високо оцінили: його відібрали на виставку українських художників у московській Третьяковській галереї. Пізніше мене двічі малював інший наш класик — Андрій Коцка. Спогади про ці миттєвості зігрівають душу.

    — Відомо, що ви добре знали й інших художників.

    — Федір Манайло був членом художньої ради філармонії. Саме йому належать перші кольорові афіші хору. Цей маляр навчав мене цінувати народні традиції й звичаї, бо чи не найкраще їх знав. На початку хор ще не мав сценічних народних костюмів, тож Манайло разом із Коцкою роз'їжджали областю, збираючи матеріал. Фотографували, змальовували. За їхніми ескізами пошили перші костюми для хористів. Їхню естафету підхопили інші митці.

    — Коли і як ви прийшли на велику сцену?

    — Усе починалося з малої. Коли мені було п’ять років, до Ужгорода із Празького оперного театру приїхала Аврелія Кремницька. Вона відкрила у готелі «Корона» балетну студію. Це ще за чехів було. Коли ж прийшла угорська влада, у місті гастролював Будапештський театр оперети

    ім. Гомокої. Ази хореографії я здобула саме в балетмейстера цього театру. За уроки доводилося платити гроші, а їх у сім’ї було небагато.

    — Як ви стали артисткою закарпатського хору?

    — Це було продовженням попереднього шляху. Починала артисткою балету, потім стала солісткою. 1959-го очолила балетну групу, стала постановником, але продовжувала танцювати. Навіть на своє 70-річчя ще вийшла на сцену.

    — З ким із відомих ще зводила вас доля?

    — З Іваном Козловським, якого справедливо вважали одним із найкращих тенорів світу. Коли 1948-го він приїхав до Ужгорода, то, почувши наш хор, запросив його до Москви і запропонував заспівати кілька закарпатських пісень. До нашого приїзду він вивчив їх і в супроводі нашого хору заспівав. У залі імені Чайковського велично звучали «Гей, на високій полонині» та інші твори. Після концерту від закарпатців я подарувала йому вишиванку, і він поцілував мене й дав 15-копійкову монетку зі словами: «Кларочко, хай вона принесе тобі щастя в мистецтві».

    Вірю, що ця монетка таки стала для мене щасливою. Пізніше зустрічалися з ним у Києві, на концерті ансамблю танцю Павла Вірського. А ось із балериною Майєю Плісецькою зустрілися під час концерту в Кремлівському палаці Москви. Вона захоплювалася нашим шиттям на костюмах. Тож я замовила таке для неї, повернувшись додому. З нею потім довго листувалися.

    — Вас не раз і не двічі запрошували для постановки танців до різних країн. У той час США, Канада, Франція були майже не доступними для радянської людини, а ви там бували. Що змушувало ідеологічну машину поступитися принципами?

    — Мистецтво. Слід було підтримувати імідж української культури, хай і соціалістичної, пропагувати її досягнення за кордоном. Українська діаспора зверталася із проханнями допомогти в постановці танців, і радянське керівництво не могло залишати ці прохання без уваги. Я була безпартійною, віруючою, тож спецслужби відпускали мене не без остраху. Але у мене був рідний колектив, коханий чоловік. З ними ніколи б не розлучилася.

    — І де ви навчали наших одноплемінників?

    — Вела семінари з української хореографії у США, Франції. На мої майстер-класи в Едмонтоні, Вінніпезі, Торонто, Катарі приїжджали фахівці з усього світу. Якось приїхав фахівець з Австралії.

    Не менш значущими були творчі відрядження до Києва, де у 1960-х роках викладала в хореографічному училищі. Запам’яталися танці, поставлені мною для ансамблю Павла Вірського. Павло Павлович навіть просив мене підготувати угорські номери. Тоді я його запитала: «А навіщо угорські танці українському ансамблю?» Він відповів: «Хіба Закарпаття — не Україна, а угорці — не наші люди?» Однак задуму Вірського здійснити не вдалося: Павла Павловича невдовзі не стало.

    Адальберт Ерделі намалював Клару БАЛОГ у народному вбранні в 1954 році. Фото надане автором.Адальберт Ерделі намалював Клару БАЛОГ у народному вбранні в 1954 році. Фото надане автором.

    — Як видно з портрета Ерделі, ви вражали красою. Відчували на собі захоплені погляди?

    — Так, але я рано вийшла заміж. Із чоловіком Василем, з яким разом співали в Закарпатському народному хорі, побралися в мої 19. Він був тенором, знав італійську, угорську, словацьку, чеську. Книжки з-за кордону замовляв, бо шанував красне письменство. Вінчали нас останніми перед забороною Греко-католицької церкви і закриттям кафедрального собору в Ужгороді. Відтоді ніколи не розлучалися, понад 60 років прожили разом. Дітей не мали, але, оскільки родина велика (дітей у моїх батьків було семеро) маємо кого опікати. Вже є й правнуки моїх сестер, братів.

    — Ви і ваш молодший брат Микола Керечанин — почесні громадяни Ужгорода.

    — Він художник і громадський діяч. До мистецтва причетний також старший брат Павло, який танцював у закарпатському хорі. На жаль, через хворобу братові потім довелося залишити професійну сцену.

    — Вам довелося працювати з усіма попередніми керівниками закарпатського хору. Як оцінюєте його нинішній стан?

    — Творчої планки, попри куці матеріальні можливості, не опускаємо. Оновлюємо костюми, готуємо нові програми. Подією стало присвоєння колективові звання академічного. Багато в чому це заслуга художнього керівника й диригента, заслуженого працівника культури України Наталії Петій-Потапчук. Вона дев’ятий керівник хору за весь час. Маємо у складі трьох народних артистів України. У репертуарі — все багатство барв, що є в культурі багатонаціонального Закарпаття. Мусимо дбайливо ставитися до нових генерацій виконавців, дбати про таланти. Саме вони понесуть наші традиції далі.

    — Чим завдячуєте своєму довгожительству в мистецтві?

    — Мабуть, Господь мене оберігає, бо ніколи не переступала через його заповіді, все життя була з Ним. До слова, хоч я греко-католичка, для мене всі конфесії рівні, бо кожний віруючий — від Бога.

    Василь БЕДЗІР,
    «Урядовий кур’єр»

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -3

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору