Найстарішу вчительку поховали у закарпатському Берегові

Днями поховали найстарішу вчительку прикордонного Берегова. Його ритуальний будинок через це і був заповнений в основному освітянами – вони прийшли попрощатися з відомим і знаним педагогом міста Ларисою Сергіївною Луньовою, яка майже п‘ять десятиліть поспіль працювала учителькою початкових класів у ЗОШ № 1.

Вона не тутешня, а уродженка з-під київської Таращі (1923 р.н.), у дитинстві пережила голодомор, юнкою – війну, була навіть в‘язнем кількох німецьких концтаборів. А до рідної хати (з неї, щоправда, залишилися тільки руїни) повернулася після перемоги над фашистами. Одразу ж для неї розпочалися неприємності. Адже її, 22-річну дівчину, мало не заарештували та готові були етапувати до Сибіру чи в Казахстан, бо мовляв, була німецькою полонянкою. Приписували якусь ворожість, але ніхто не подякував, що зуміла вижити й стати у стрій педагогів і згодом погодилася на роботу поїхати до найзахіднішого Берегова (відтак сюди перебралася також і її рідна сестра). До остарбайтерів тоді було відношення двояке: як до зрадників і до героїв. Ситуація змінилася уже в незалежній Україні – їх стали шанувати та поважати, бо вони також діти війни. Унікальної долі поважна учителька, яка на світі білому прожила майже 94 роки (на фото), мешкала останнім часом із рідною дочкою. Щоправда, їй важко було пересуватися, тож останнє своє інтерв‘ю давала в ліжку. Однак її логіці, мисленню, цупкій пам‘яті, любові до української мови можна було не те, що подивуватися, але навіть щиро позаздрити. Навіть пробувала сама писати спогади, але чернетки десь загубилися. Між іншим, через її вчительські "руки" пройшли сотні й сотні дітей (Н. Села у тому числі, бо тут розпочала свій трудовий шлях восени сорок сьомого), з-серед яких були прості хлопчики та дівчатка, однак часто у її класі можна було побачити прізвища, які носили відомі на той час батьки. Знаючи її талант до вчительської справи, багато хто прагнув, аби дитина вчилася саме у класі педагога Луньової. Колишні її учні також уже немолоді, чимало з них на пенсії або повмирали. На жаль, попрощатися з освітянкою від Бога прийшла їх мала кількість, адже не всі знали про її кончину. Хоча настільки час стрімкий, що більшість навіть не мала інформацію, що учителька іще жива. Земні турботи цієї освітянки, як не прикро про це писати, завершилися на руках доньки Тамари, а відтак їй співали "Алілуя". Слід сказати, що син Алік (протягом певного часу він працював оператором на АЗС) помер кілька літ тому. До речі, у Берегові нещодавно поховали ще одну Луньову, яка також на той світ переселилася у вельми поважному віці. Однак до цієї родини вона не мала ніякого відношення. Отже, констатуємо: усі Луньови, на жаль, уже в обіймах господніх...
Михайло СИНЬООКИЙ