Незабутнє свято

Оповідання в подарунок усім діткам до Дня святого Миколая

Ще сяяли ранкові зорі, коли малий Дениско вийшов з хати на подвір’я. Карпатські пекучі та холодні вітри нишпорили по стріхах будинків і гриміли у, добре зачинені, шибки. Від того стукотіння хлопчикові стало лячно. Йому здалося, що із-за сусідської хати ось-ось вигляне якесь величезне страшило: з великими круглими очима та довгими волохатими руками.
— Іди ще трохи спати, синку. Не стій на холоді. Татко прийде. Не дивися на двір і не виглядай його зараз у таку рань. Бачиш, на вулиці морозно і вітер з хурделицею гуляють. Замерзнеш та ще, боронь Боже, потім захворієш, — звернулася мама до малого сина, стоячи у довгій нічній сорочці на порозі навстіж відкритих дверей веранди.
— Гаразд, матусю, я зараз зайду до хати. Ось тільки ще раз попрошу святого Миколая, аби він допоміг моєму таткові повернутися додому. Сьогодні вже 18 грудня, а завтра — велике довгоочікуване свято. Я знаю, що у цей день святий Миколай-Чудотворець усім діткам дарує подарунки. А я проситиму від нього єдиного подарунку — аби тільки татусь живий та здоровий прийшов знову у нашу родину, — відповів малий Дениско.
Почувши відповідь сина, Ольга Ярославівна гірко заплакала. У її серці та душі вирували біль, страждання, неспокій. Мокрі від сліз очі дивилися у невідому чужу далечінь, до чоловіка Василя. Він вже більше десяти місяців на заробітках: за кілька сотень кілометрів від рідної домівки. Протягом трьох минулих років її Василь повертався додому ще на початку листопада. А цього року вже старший син матусі-зими грудень вже надворі господарює, а чоловіка ще й досі немає. Останнього листа зажурена жінка отримала від нього в середині літа.
Із власними важкими думками, заплакана мати повернулася до своєї кімнати, зачинивши за собою вхідні двері невеличкої веранди. Світловолосий замріяний п’ятирічний хлопчик, постоявши ще трохи на міцному морозі, відчув, що він замерз. Проказавши до кінця молитву святому Миколаю, дитина хутко забігла до хати і лягла у своє ліжечко. Воно вже було вже зовсім холодним і Дениско тремтів, як калиновий лист при перших зимових морозах.
Гріючись під теплою ковдрою, син пані Ольги у своїй дитячій уяві почав малювати святого Миколая, згадуючи про минулорічний подарунок від нього. Він спочатку бачить і малює у думках: як святий Микола підходить до їхньої хати, вдивляється уважно в одне вікно, а потім — у друге, шукаючи, де ж кімната хлопчика, до якого він прийшов. Плечі святого Миколая-Чудотворця зігнулися під важкою ношею з подарунками, але це не заважає йому приходити до діток. У нього гарне обличчя, щира усмішка, ласкавий погляд, добре та ніжне серце, яке говорить про його любов, турботу про всіх людей на землі.
Розмовляючи із своїми мріями та малюючи в уяві малюнок за малюночком, п’ятирічний хлопчик зовсім не помітив як до нього знову прийшов сон і вони удвох полетіли високо-високо над хмарами, рахуючи перші ранкові зорі.
Коли ніч почала збиратися на відпочинок, восьмирічний хлопчик вже міцно і солодко спав.
Він бачив сон, як тато повертається додому. Вздрів його Денис ще на початку двору і побіг йому на зустріч. Батько тримав багато солодощів, велику білу хустку із квітами для мами та нові черевички для сина. На порозі вже і матуся чекає, сяє радістю, посміхається, і вони всі разом зайшли до хати.
У нинішній святковий ранок, коли дитина додивлялася свій щасливий сон, Василь стояв уже над сином. Очі батька світились від радості, а губи зовсім тихо щось шепотіли. Він боявся розбудити дитину. Нахилившись, Василь обережно підняв ковдру, яка наполовину звисала з ліжка, і тихенько накрив нею свою дитину.
Від дотику ковдри малий спочатку поворухнувся, а далі скрутився клубочком, аби додивитися свій гарний і бажаний сон до кінця. Він майже до самісінького обіду розмовляв у сні із своїм батьком, розпитуючи його про великі міста і села, через які Василеві довелося проїхати потягом, аби знову повернутися додому.
Коли сон хлопчини вирішив знову заховатися туди, де місяць дрімає у веселу білу днину, Дениско, прокидаючись, почув через привідкриті двері кімнати голос батька, який у той час розмовляв із своєю дружиною на кухні. Смакуючи та насолоджуючись пиріжками і запашним, свіжо звареним, чаєм.
Не гаючи часу, Дениско швиденько вискочив із свого ліжка і стрілою полетів на зустріч з татком. Люблячий батько міцно притис сина до себе — і хвилини щастя запанували у цілій родині. Саме їх подарував їм всім святий Миколай-Чудотворець.
Коротенький грудневий святковий день добігав до кінця, заглядаючи на прощання у кожну шибку хати. Він усім ласкаво та ніжно шепотів: «До зустрічі через рік. Я знову прийду до вас разом із святим Миколаєм, і він подарує вам так само, як сьогодні, свою велику любов, добро, щастя, радість, ласку та опіку, яка і буде безцінним даром для кожного із вас».

Тетяна Горянка