Образок із реального життя у закарпатській Боржаві

Минає сорок днів, як усім селом тут в останню земну дорогу проводжали 75-річного Карла Михайловича Форгача, відомого господарника і просто хорошу та пристойну людину

Милу, привітну, ввічливу, справедливу й тактовну жінку, яка є уродженкою неблизького Лебедина на Сумщині, зустрів на міському залізничному вокзалі. Вона останньою покинула вагон дизель-поїзда і неквапом прошкувала у центр. Привітавшись, поцікавився, звідкіля прибула? Чую: «Була у селі Боржава, де свого часу почала працювати акушеркою, там саме ховали колишнього голову колективного господарства «Червоний прапор» Карла Михайловича Форгача…» І згадала всю його чудову рідню, в тому числі дружину, сина-електрика Карла з РЕМу й доньку-медсестру Юдіту, батька-довгожителя, що далеко за дев‘яносто літ прожив. Гостинна рідня, хлібосольна, а чоловіки ще й міцними та семижильними на землі стояли – з діда-прадіда. Відтак на пам‘ять прийшли часи, як молоденькою після медичного училища приїхала у це угорське село, де в тихолітні ночі чути навіть плескіт хвиль Боржави, де уже в травні доспівають череші-вишні, а на обійстях газди-трударі вирощують ваговиті й соковиті сонячні грона – виноград. У принципі, до тисянської води теж недалеко – ця річище не раз розливалася й топила довколишні терени, завдаючи людям клопотнечі. Серед місцевих швидко знайшла чимало добрих друзів, зачала опановувати угорську мову. Йшов тоді 1956 рік – це майже шість десятиліть тому!
Згадує далі. Багатьох уже немає на білому світі, але Анастасія Олексіївна тямить, як тутешні жінки народжували й ставали матерями, спізнає їхніх дітей, що вже своїх виховали синів і доньок, втішаються онукам. На руках носила й сповивала тодішніх малюків Бейлу Форноші, Йосипа Ференці, які вивчилися й стали опісля сільськими головами. І розумні, і порядні, і настирливі, і ділові! Розказала, якими були тодішні хрестини – урочистості з нагоди появи дитини нас світ білий відзначали всім селом. Гуртом співали, танцювали, гуляли! І не в ресторанах чи кафе, а вдома! Ось так і стала українка Анастасія для більшості боржавців нийні-Естікою. Майбутні й молоді мамулі, та й просто сільська челядь також горнулися до неї – поважали за прекрасну натуру, добре серце й чесність. Та чи не найперше – за фаховість у медичній роботі. Не один раз посеред ночі поспішала на виклик, аби врятувати чиєсь життя. А потім був переїзд у Берегово, де аж до виходу на пенсію працювала у родильному відділенні районної лікарні. Скільки ж то дітей із сіл й міста пройшли через її руки – не порахувати. Схоже, їх тисячі й тисячі…
Пані Анастасія із чоловіком-залізничником Миколою також виховали трьох дітей – доньку й синів-близнюків. Пишається онучками-двійнятами, чекає-очікує, коли й собі чарівні та добропорядні юнки з нареченими під вінець нарешті стануть. Хвалить дівчаток із вищою освітою і згадує своє школярство на північному сході неньки-України. Мир у післявоєнній країні берегли як могли, адже за нього у когорті мільйонів борців із фашистами у роки Другої світової війни пропав безвісти і її батько. Чекали його з фронту до кінця сорок п‘ятого, але замість нього листоноша принесла іншу вість. Немилу, безрадісну, прикру, гірку... Так і росла без батька – напівсиротою, бо такими були реалії тодішнього життя. Згадуючи – плаче. Запам‘ятала його тільки з фото. А нині душа болить від того, що діється на Донбасі – вона достеменно знає ці краї, бо там чимало рідних, знайомих, приятельок. І сама не раз бувала на сході – таку чарівну місцевість нині витоптує окупанта чобіт. А її рідна Сумщина – це казкові Лебедин і Ромни, Шостка й Конотоп, Путивль і Ямпіль, у яких живуть чудові й патріотичні люди. Чимало з них на передовій захищають нашу свободу й незалежність, свій рідний край від путінської орди. Навіть не відає, як воскресити дружбу між людьми, угомонити їх. До речі, у Берегові також чимало вихідців із країв, де свій початок бере унікальна річка Псел, що впадає у Дніпро. Найперше назвала подружжя Чорнобаїв, які, на жаль, померли в один день. Гриньки і вони дружили сім‘ями! Не забула також про напрочуд совісну сумчанку Ларису Тертичну, бухгалтера МРЦЗ, яка з чоловіком-військовим Сергієм (він уже на пенсії, але понад рік був на передовій у Луганській області) мешкає у геологічній експедиції. Мають двох синів, молодший ще навчається у 11 класі української гімназії. Якось зустріла добродушну й милу землячку на станції в Сумах. Але тільки в поїзді (їхали в одному купе) дізналася, що обидві мешкають у прикордонному Берегові. Моя співбесідниця полюбляє читати, спілкується щирою українською мовою, суржик – це не для неї.
Але перенесемося в приборжавську Боржаву, де днями ховали К. М. Форгача. Бо є чимало думок-спогадів про покійного. Пам‘ятається, як Карло Форгач займався агрономією, а відтак, коли попередник Василь Шепа у 1976 році перейшов працювати на дослідну станцію с. В. Бакта, таки очолив одне з найбільших господарств Закарпаття. Зразкові сади, овочеві плантації, зернові, кукурудза, квітникарство та інші галузі давали мільйонні прибутки, за рахунок грошових надходжень зростав добробут сільських трудівників. Села Вари та Боржава розбудовувалися й стали красивими, немов писанки. Слава про них линула далеко за межами краю. Сюди приїжджали високі гості й титуловані урядовці. Але потім настали нові часи й порядки, насунулися реформи, вальнула деколективізація, які принесли не тільки плюси, але й мінуси, розпаювали землю, і колишньому керівнику не знайшлося місця в рядах сільгосптовариств, що міняли назви мало не щорічно. Та, мабуть, згодом далися взнаки навантаження минулих років, що призвело до проблем зі здоров‘ям. І воно почало слабшати. Тож у вересні 2015 року згасла зірка «останнього з Могікан» у крайовому аграрному секторі. На похорони прийшли ще живі та здорові колишні колеги, зокрема, на прощальній панахиді був друг дитинства і однокласник, юрист-правознавець Лайош Гал, екс-голова РДА Андрій Бігарі, старий цімбора й колега Володимир Табака, дружина покійного керівника Берегівщини Валерія Вереш, інші знані особи регіону, вірні друзі, з якими К. М. Форгач працював і спілкувався, творив трудові справи на хлібному лані. Жалкував, що пізно довідався про втрату й через це не прибув провести в останню земну путь колегу Павло Федикович, який довго керував крайовими хліборобами й тваринниками, не раз бував у Варах, у "Червоному прапорі", добре знав спочилого.
Серед тих, хто кинув грудку сирої землі в могилу, хто розділив журбу з сумуючою родиною, – 79-літня Анастасія Олексіївна Гринько (на фото вона в задумі після прибуття з Боржави в Берегово).
– Дизель-поїздом на похорон поїхала, ним після траурної церемонії й повернулася, – стиха мовила говірка співрозмовниця. Монолог із її вуст звучав як пам‘ять про померлого... Що ж, деколи людям і на таких сумних ритуалах доводиться бувати та журналісту для майбутньої статті про це розповідати…
Михайло ПАПІШ