Очолюваний нейрохірургом з європейським іменем УжНУ займає 11-14 позиції серед майже 300 українських вишів (ФОТО)

За 75-річну історію Ужгородського національного університету його ректорами у різні часи призначали та обирали 12 особистостей. Кожен з них зробив помітний внесок у розвиток вишу. Шість років поспіль успішним керівником УжНУ є його випускник, доктор медичних наук, президент Асоціації нейрохірургів України, єдиний з пострадянського простору член Тренувального комітету Європейської асоціації нейрохірургів, автор більше 200 наукових та навчально-методичних праць, лауреат першої Національної медичної премії у номінації «Кращий практикуючий лікар», голова експертної групи МОЗ України з спеціальності «нейрохірургія» професор Володимир Смоланка.

До ректорства в УжНУ він очолював створений за його ж ініціативою і під безпосереднім керівництвом перший і поки єдиний в Україні Центр нейрохірургії та неврології, у якому, разом з колегами, успішно лікує хворих з усієї країни на захворювання нервової системи. Щороку особисто проводить до 250 надскладних хірургічних операцій.

Наразі Володимир Іванович – успішний лідер національного по духу і європейського за ментальністю вишу. Він єдиний в Україні ректор-медик класичного університету. Під його керівництвом УжНУ міцно вкоренився у когорті кращих українських закладів вищої освіти. За даними світових рейтингів Webometrics,  Scopus, QS EECA University Rankings, U-Multirank сьогодні УжНУ займає 11-14 позиції серед майже 300 українських закладів вищої освіти. Пріоритетними напрямами своєї ректорської діяльності вважає реалізацію стратегії розвитку вишу, впровадження сучасних методів продукування та передачі знань, підтримку фундаментальних наукових досліджень та оновлення матеріальної бази. Визначальною рисою його стилю керівництва колеги називають гармонійне поєднання демократизму і виваженості з вимогливістю та рішучістю.  

■  Від кого успадковані Вами ці риси характеру? Хто в родині був більш вимогливим – батько чи мама?

Майже у кожній сім’ї, де головним «бюджетоутворювачем» є батько,  безпосереднім вихованням дітей трохи більше займається мама. Тому, зазвичай, мами є і більш строгими та вимогливими, оскільки брак уваги до виховання тати намагаються компенсувати певною поблажливістю до своїх чад. Так було і в нашій родині: мене з братом більше контролювала мама, хоча особливої потреби в цьому й не було – ми вчилися відмінно, займалися у спортивних секціях та гуртках і зайвих проблем не створювали. Батьки радше слугували нам за приклад, і ми змалку намагалися бути схожими на них.

■  Ваш батько був у числі перших студентів щойно створеного Ужгородського держуніверситету. Що він розповідав Вам про університет у роки його студентства?

Так, мій батько Іван Смоланка вступив до Ужгородського університету у перші роки заснування і належить до числа найперших трьох його випускників, які захистили кандидатські дисертації. Усе життя батько працював на хімічному факультеті: завідував кафедрою, тричі обирався деканом. У дитинстві я багато часу із задоволенням проводив у нього на роботі. І сьогодні, коли захожу на хімфак і чую той специфічний запах реактивів та хімічних сполук, яким просякнуто його стіни, завжди згадую своє щасливе дитинство…

Коли батькові було 54 роки, його вразив дуже важкий ішемічний інсульт. Хворобу він поборов і прожив ще 20 років, але дар мови до нього так і не повернувся. Він завжди уважно слухав мої розповіді, жваво реагував на них, але висловити свої думки не міг. На той час, коли важка недуга батька позбавила нас можливості повноцінно спілкуватися, мені було всього 19 років. Тому у моїй пам’яті збереглося надто мало його розповідей, зокрема і про його студентські роки.

■  Коли поспіла пора визначатися з вибором професії, Ви і Ваш старший брат обрали лікарський фах, як і Ваша мама. Що спонукало до цього?

Відколи себе пам’ятаю, мама казала, що старший син Іван стане фахівцем-хіміком, як батько, а я – лікарем, як мама. З таким «розкладом» я зростав. Коли старший на два роки брат мав іти у перший клас, мама навчала його читати і писати. Я не хотів залишатися стороннім спостерігачем дошкільних «студій» свого брата, тому мама змушена була купити зошити та ручку й для мене, і ми разом освоювали грамоту. Коли брат 1 вересня пішов до школи, я не захотів більше ходити в садочок і вимагав, щоб ми разом йшли до школи. Батькам довелося перші три дні так і робити. Потім вони якось мене переконали, що школярем точно буду вже наступного року. Батьки дотримали слова і попросили перевести мене з середньої садикової групи відразу до підготовчої, і через рік у шестирічному віці я таки став школярем.

Коли брат закінчував школу і настала пора визначатися з вибором професії, він заявив, що хоче бути лікарем, оскільки відчуває, що це його життєве призначення. Іван з дитинства був не по роках серйозним хлопцем і професію собі обрав відповідну – хірурга. Вибір старшого брата ще більше зміцнив моє дитяче переконання стати лікарем.  

■  Чому Ви обрали саме нейрохірургію?

З дитинства у мене був потяг до чогось нового, невідомого. Тому на перших курсах вирішив стати невропатологом, оскільки мені здавалося, що саме мозок є найменш дослідженою сферою у медицині. Але коли брат Іван уже обрав для себе хірургічний фах (а в травмпункті міської лікарні ми працювали вже з четвертого курсу), то під його впливом я теж захотів бути хірургом. У підсумку сталося так, що я поєднав своє прагнення вивчати мозок з хірургією і ще тоді дійшов висновку: саме нейрохірургія є тією сферою медицини, де я зможу реалізувати себе найкраще. Сьогодні можу з упевненістю сказати, що не помилився.

■  Чим Вам запам’яталися студентські роки?

О, це була чудова пора! Молодість, шкільні й університетські друзі, високий рівень викладання, задоволення від самого процесу набуття знань, очікування самореалізації в обраній професії. Рівень викладання був достатньо високим. Я часто з вдячністю згадую лекції і практичні заняття моїх університетських наставників, зокрема Анатолія Володимировича Обливача, Андрія Степановича Головацького, Зої Павлівни Лангазо, Михайла Івановича Фатули, Дмитра Олександровича Снігурського, Івана Юрійовича Лавкая, Івана Юрійовича Коршинського, Миколи Васильовича Рішка, Василя Васильовича Калія, Петра Федоровича Шеремета, Богдана Антоновича Булеци та багатьох інших.

■  Як відтоді змінився сам університет?

Він став якісно іншим - більш масштабним, модерним та, я б сказав, людянішим. У часи мого студентства в УжДУ було 8 факультетів, на яких навчалося менше 10 тисяч студентів. Медичний факультет як нині, так і тоді, був одним з найбільших. У сьогоднішньому УжНУ – 21 факультет і майже 15 тис. студентів, у ньому навчаються громадяни інших держав.

Але найголовніше, що докорінно змінився формат взаємин у його аудиторіях. У часи нашого студентства стосунки між студентами і викладачами були відчутно заформалізованими, між ними існувала надто велика дистанція. Сьогодні ситуація змінюється: замість викладацького менторства утверджується живе спілкування, предметні дискусії між досвідченими і юними людьми стали звичним явищем. Ці зміни є відображенням фундаментальних суспільних трансформацій. У європейських й американських вишах викладачі та студенти разом можуть пити каву, обговорювати якісь злободенні життєві питання, які виходять за рамки навчального процесу. У цьому напрямі крокуємо й ми.

■  Свої перші робочі дні пам’ятаєте?

Звичайно! За розподілом мене скерували на роботу хірургом у районну лікарню Брусиловського району Житомирської області, і я почав інтернатуру у травматологічному відділенні Житомирської обласної лікарні, яким керував Валерій Биць. Аде мріяв про нейрохірургію, подав документи в клінічну ординатуру Київського науково-дослідного інституту нейрохірургії і буквально через місяць після початку інтернатури отримав звістку про те, що мене туди зарахували. Це був великий заклад, у якому сотні медиків лікували важких хворих з складною патологією нервової системи. По закінченні ординатури упродовж року  працював нейрохірургом у Берегівській ЦРЛ, потім вступив до аспірантури в Київ.

■  У професійному становленні Ви орієнтувалися на досвід старшого брата – нині відомого київського хірурга-онколога, керівника відділу Національного інституту раку Івана Смоланки?

Про брата можу щиро сказати, що він є тією людиною, котра відігравала велику роль у моєму житті. Особливо це відчувалося у дитинстві, юності та в період мого професійного становлення. По закінченні медичного факультету УжДУ він вступив в ординатуру Національного інституту раку, і ми навіть два роки жили у Києві в одному гуртожитку. У цей період його фахові, та й життєві настанови, були для мене особливо важливими і цінними. З плином років наші братерські взаємини лише міцніли, і ми й сьогодні, будучи уже досвідченими людьми, є найкращими друзями. Я це дуже ціную.

■  В інтерв’ю газеті «ФЕСТ» у 2006 році Ви розповідали, що найкращою нейрохірургічною клінікою Канади є лікарня 90-тисячного міста Лондон в провінції Онтаріо, і поділилися мрією заснувати подібну клініку в Ужгороді. Вам вдалося реалізувати мрію?

Сповна! Якщо сьогодні спитати у провідних нейрохірургів світу, що вони знають про нейрохірургію в Україні, то 95 % дадуть відповідь, що чули саме про діяльність Центру нейрохірургії та неврології в Ужгороді та постійно підтримують з нами стосунки (і під час нашої розмови В.Смоланці телефонував член Адміністративної Ради Всесвітньої Федерації Нейрохірургічних Товариств професор Мірослав Вукіч із Загреба – В.І.).  На створення Центру нейрохірургії та неврології було затрачено багато зусиль, енергії і часу. Зате сьогодні ця клініка, у якій лікуються хворі з усієї країни, є насправді провідною в Україні. У ній за найсучаснішими методиками проводяться найбільш складні хірургічні втручання, частину з яких не виконують ні в Україні, ні навіть у сусідніх країнах. 

■  Слід розуміти, що упродовж цих років Вам вдалося досягнути рівня професора Гернесніємі з Гельсінкі, на якого колись рівнялися…

Професор Юга Гернесніємі, як і Чарльз Дрейк з канадійського Лондона, – геніальні нейрохірурги, вони системно застосовували інноваційні кроки у своїй роботі. Ще з десяток літ тому ми вчилися від них, орієнтувалися на їхній рівень. Вони були дороговказом для усіх нейрохірургів світового рівня. Щороку фахівці нашого Центру, більшість з яких є колишніми моїми студентами, проводять майже 1100 операцій. У нас найвища хірургічна активність в Україні і хороші результати лікування.

■  Хто допомагав Вам у створенні Центру?

Працюючи завідувачем кафедри неврології, нейрохірургії та психіатрії УжНУ, я усвідомлював, що успішно лікувати людей з найскладнішою нейрохірургічною патологією, перебуваючи в структурі обласної клінічної лікарні, практично неможливо. Для цього потрібно було створити якісно новий лікувальний заклад. Спочатку у мене була ідея заснувати такий центр для лікування найбільш складних захворювань нервової системи для всієї України саме в Ужгороді за безпосереднього фінансування Міністерства охорони здоров’я, і тодішній його очільник, мій учитель професор Микола Поліщук підтримав її. Але ідея почала гальмуватися у бюрократичних тенетах, і своєю ідеєю згодом я поділився з тодішнім головою Закарпатської ОДА Віктором Балогою. Наша розмова тривала не більше 5 хвилин, але ідея була оперативно підтримана, надана допомога, а сесія обласної ради практично одноголосно ухвалила рішення створити в Ужгороді такий Центр нейрохірургії та неврології.

■  Попри зайнятість на посаді ректора, Ви продовжуєте активну лікарську практику, оперуючи щорічно більше 200 пацієнтів. Коли стоїть вибір: іти в операційну чи на важливу зустріч, від якої залежить розвиток вишу, що обираєте?

Така дилема не виникає, оскільки ретельно планую свій робочий день. Роботу у клініці проводжу, як правило, з полудня до 15 години, оперую майже щоденно. До обіду я у ректораті, туди ж після клініки повертаюся і продовжую працювати до вечора. Нерідко з проректорами «засиджуємося», вирішуючи важливі для університету питання, до доволі пізніх годин.

■  Ви є президентом Української Асоціації нейрохірургів, членом виконавчого комітету Всесвітньої Федерації, а також членом тренувального комітету Європейської асоціації нейрохірургічних товариств. Розкажіть про Вашу участь у роботі цих професійних інституцій. 
 

Робота у всіх асоціаціях є надзвичайно насиченою і багатогранною, говорити про неї можна годинами. Ми організовуємо багато навчальних та науково-практичних заходів для нейрохірургів. Наприклад, щорічно Європейська Асоціація проводить три курси в рамках чотирьохрічної освітньої програми для нейрохірургів Європи. Ці курси дуже популярні, є висока конкуренція серед слухачів, щоб потрапити туди на навчання. Викладацький склад – це 30 найкращих нейрохірургів Європи, ентузіасти своєї справи, чудові фахівці і достойні люди. Наші слухачі, а це – по 200-250 нейрохірургів віком до 40 років, - не тільки отримують нові знання, а й оцінюють кожну лекцію, відеопрезентацію, або практичне заняття. При отриманні невисоких оцінок тренера (викладача) наступного разу замінюють. Після завершення чотирьохрічного циклу курсів слухачі складають європейський екзамен з нейрохірургії з двох частин. Це дуже непросто. Наприклад, є європейські країни, де за останні 10-15 років жодний нейрохірург не зміг впоратися з екзаменом. За всю історію незалежної України лише два вітчизняні нейрохірурги склали його успішно. Приємно, що обидва – мої вихованці, мої найперші помічники і близькі люди, працівники Ужгородського центру нейрохірургії та неврології. Цей лікувальний заклад є однією з найкращих клінічних баз нашого університету, і обидва лікарі працюють (викладають) за сумісництвом в УжНУ. 

■  Що спонукало Вас, успішного нейрохірурга з європейським іменем, йти на вибори  ректора університету, який переживав не найкращі часи?

Працюючи тривалий час на одному місці, в одній галузі, людина поступово починає звикати до обстановки і, щоб не «запліснявіти», потрібна певна нова мотивація, внутрішні і зовнішні стимули. Будучи завідувачем кафедри та директором Центру, поєднував лікувальну, наукову викладацьку й управлінську роботу. Але в певний момент настає усвідомлення того, що на цьому місці ти уже досяг поставленої мети, і виникає бажання реалізувати себе у проєкті більшого масштабу. Саме через цю призму ухвалював для себе непросте рішення йти на вибори ректора, хоча сумніви, безумовно, були. Остаточне рішення приймав уже після того, як попрацював у якості в.о. ректора і зрозумів, що зможу поєднувати ефективний менеджмент на посаді ректора, з успішною лікувальною практикою. Величезним аргументом на користь ректорства став потужний фактор підтримки університетським середовищем, що дало змогу швидко сформувати якісну й ефективну команду управлінців, з якими мені комфортно працювати й працювати на розвиток університету.

■  Як формувалася команда? Ви були особисто знайомі з нинішніми проректорами?

Майже вся моя практична діяльність пов’язана з УжНУ, з багатьма його працівниками, у тому числі й з ректорату, я був знайомий особисто. Багато років поспіль доводилося перетинатися з ними по роботі, тому знав їхні ділові якості і спроможність швидко приймати ефективні рішення. З цієї причини посади проректорів з навчальної, наукової та господарської роботи я відразу запропонував досвідченим менеджерам Олександру Сливці, Ігорю Студеняку та Дмитрові Соймі. Водночас я розумів, що в команді мають бути й люди молодшого покоління з великим запасом енергії. Посаду проректора запропонував висококомпетентному молодому доктору юридичних наук Олександру Рогачу. Докторів наук політолога Мирославу Лендьел та математика Ігоря Короля запримітив під час Революції Гідності, коли вони чітко проявили свою громадянську позицію, відстоюючи інтереси університету. Я передбачав, що всі вони працюватимуть ефективно.

■  Ні в кому не розчарувалися?

Абсолютно! Ще більше впевнився у правильності свого вибору.

■  Чим живе УжНУ у рік свого 75-ліття?

УжНУ має бути модерним університетом, який розвивається швидкими темпами, навіть з випередженням певних тенденцій. Це стосується усіх сфер його багатогранної діяльності – освіти, науки, громадської активності, матеріальної бази. Ми повинні адекватно реагувати на виклики часу, зокрема у таких пріоритетних сферах, як здоров’я людей, нові технології, альтернативна енергетика, збереження довкілля, розвиток суспільних процесів. Наші випускники мають бути компетентними та всебічно підготовленими до роботи в усіх галузях, а отримані ними в університеті знання повинні стати ефективним інструментом їхньої професійної діяльності.

Реалізація цього завдання передбачає створення нових освітніх програм і відкриття затребуваних нині спеціальностей на стикові галузей знань. Тому сьогодні навчання має бути якісним і цікавим для студента, сприяти його гармонійному розвитку і як фахівця, і як особистості, активного члена громади та суспільства загалом. Цьому певною мірою сприятиме і впровадження в умовах пандемії covid-19 дистанційного навчання, яке в подальшому буде вкорінюватися у навчальному процесі.

■  Якими перевагами наш університет приваблює вступників?

Конкуренція між вищими навчальними закладами України є дуже високою, вона зростатиме й надалі. Упродовж останніх років додалася ще й можливості отримання вищої освіти за кордоном. Безумовно, частину молодих людей приваблює можливість отримання диплому країни, що є членом Європейської Унії. Це – нерідко єдиний вагомий аргумент. Закордонні університети приваблюють випускників наших шкіл інформацією про те, що навчання там є безкоштовним. Насправді це не зовсім так, адже студент не платить за навчання, як правило, лише перший рів навчання. Крім того, придбання книг, методично-навчальних посібників, проживання в гуртожитках, є платним і недешевим.  В УжНУ висококваліфікований професорсько-викладацький колектив – в університеті працюють за основним місцем роботи 151 доктор наук, професор та 723 кандидати наук, доценти, з лекціями постійно виступають відомі люди, цікаві особистості, проводяться дискусії, круглі столи з актуальних для молоді проблем. Наш заклад вищої освіти займає високі місця у рейтингах, постійно прогресуючи і динамічно розвиваючись. Диплом УжНУ визнаний за кордоном, випускники успішно працюють у провідних освітніх та наукових установах світу. Наш університет сповідує європейські цінності, тому дух демократії, свободи превалює в УжНУ.

■  Фахівці твердять, що сьогодні в Україні наука існує завдяки університетам…

Справді так, хоча це не привід для радості. У науковій сфері університети мають значну перевагу перед академічними інститутами завдяки тому, що тут відбувається постійний притік молодих талантів із студентського середовища. За інформацією заступника міністра освіти і науки Максима Стріхи у 2014-2019 роках, майже 90 % вагомих наукових досліджень в Україні належать саме до університетської науки. Важливість наукових досліджень визначається, зокрема, індексом Гірша, який базується на кількості цитувань опублікованих наукових статей. За цим індексом УжНУ знаходиться на 14 місці серед закладів  України.

З метою стимулювання наукової діяльності у 2015 році ми запровадили преміювання науково-педагогічних та наукових співробітників університету за публікації у виданнях, що входять у міжнародні наукометричні бази даних Scopus та Web of Scienсe і мають імпакт-фактор IF Cite Score. Преміювання авторських колективів проводиться щоквартально. Це позитивно вплинуло на кількість та якість публікацій. Якщо у 2015 році таких статей було опубліковано 79, то в 2019 році працівники університету підготували й опублікували 170 статей у Scopus та 129 у Web of Science. Стабільна (впродовж останніх трьох років) значна кількість наукових публікацій у високорейтингових журналах дозволила потрапити серед 680 університетів світу у відомий рейтинг Scimago. За кожну статтю наші автори отримують від університету премію в сумі від 6 до 15 тис. грн.

Загалом стимулювання викладачів і науковців є одним з наріжних каменів підтримки розвитку науки в УжНУ. Уже упродовж чотирьох років ми проводимо рейтинг науково-педагогічних працівників, і 10% кращих викладачів отримують 15 % надбавки до посадових окладів. Усі працівники університету отримують у кінці року премію в сумі посадового окладу. нещодавно зробили опитування студентів для визначення найкращих викладачів з дистанційного навчання, і 60 з них преміюємо.

■  УжНУ має розгалужену систему міжнародних стосунків.

Упродовж останніх років ми надзвичайно активізували налагодження міжнародних партнерських зв’язків та наповнення їх практичним змістом. Наразі виконуємо 8 спільних програм у рамках транскордонного співробітництва. Наші студенти отримали можливість для семестрового навчання і стажування у європейських університетах, зокрема за програмою Erazmus+, інших програмах академічної мобільності та літніх практиках. У цьому плані УжНУ посідає 7-8 позицію серед закладів вищої освіти України. Так, згідно з укладеними партнерськими угодами, наші студенти з факультетів туризму і міжнародних комунікацій, а також здоров'я та фізичного виховання, здобули можливість набувати практичні навики та готувати магістерські роботи у спеціалізованих рекреаційних та лікувально-реабілітаційних комплексах Туреччини, Болгарії, Чехії, Словаччини. За нашої каденції в УжНУ почали вчитися студенти-іноземці (нині їх налічується 1615), більшість з яких здобувають лікарський фах на створеному для них медичному факультеті №2. 

 Під час візиту до Пекінського геномного інституту з професором Тарасом Олексиком (університет м. Окленд), та засновником і керівником інституту Янг Гуаміном

■  УжНУ – не лише 21 факультет, 15 тис. студентів, 1.5 тис. науково-педагогічних працівників та майже 300 статей у журналах Scopus та Web of Scienсe, але 97 величезних і малих будівель площею в майже 140 тис. кв. м, котельні, електропідстанції, водогони… Звідки берете кошти на утримання цього велетенського господарства?

Для того, щоб  освітній і науковий процес, дозвілля, побут у студентів і викладачів був на достойному рівні, потрібна сучасна міцна матеріальна база. У цьому сенсі перші роки моєї ректорської каденції були дуже непростими. Завдяки енергійним і злагодженим діям нашої команди ситуація достатньо швидко почала поліпшуватися. Нині фінансовий стан, попри усі складнощі і виклики доби, виглядає досить оптимістично. Кошторис доходів УжНУ по загальному фонду за 2019 рік становив  230 млн. грн. Надходження ж до спеціального фонду у 2019 році склали 245 млн. грн., збільшившись за останні 5 років на майже 400%. У 2020 році МОН України запровадило додаткові критерії оцінки роботи університетів, підтримавши найбільш прогресивних. Відрадно, що УжНУ ввійшов до числа 15 кращих вишів, які додатково до загального фонду отримали більше 20 млн. грн. Це приємно, і є результатом плідної роботи нашого колективу.

Зароблені нами кошти з спеціального фонду спрямовуємо на розвиток матеріальної бази університету – капітальні і поточні ремонти аудиторних корпусів і гуртожитків, закупівлю сучасного наукового обладнання, будівництво модульних газових котелень, трансформаторних підстанцій, перекриття дахів, оновлення водогонів і водовідведення, реконструкцію басейну, облаштування спортивної інфраструктури. Ремонтні роботи за ці 4 роки було проведено на всіх факультетах. Спільно з угорськими партнерами зробили ремонти двох поверхів у гуртожитку №4, з чеськими – заміну вікон. Наступного року власним коштом плануємо повністю завершити ремонт гуртожитку №2, а завдяки виграному гранту від Всесвітнього банку виконаємо поліпшення умов навчання у навчально-лабораторних корпусах «на БАМі» та умов проживання студентів у гуртожитку №4. Почалися роботи по реконструкції юридичного та стоматологічного факультету, після узгодження з комісією зі збереження пам’яток архітектури, невдовзі починаємо заміну вікон та реконструкцію фасаду корпусу медичного факультету на набережній Незалежності. І це лише частина запланованого нами.

З метою поліпшення можливості створення сучасного освітнього контенту проводимо закупівлю сучасного навчального обладнання, сотні комп’ютерів, десятки одиниць мультимедійних проекторів, приладів, муляжів тощо. Знаю, що ми є одних з небагатьох університетів країни, який придбав впродовж останніх років багато високоточного обладнання для проведення саме наукових досліджень, для реалізації ідей та задумів наших співробітників. Справжньою гордістю є створення на фізичному факультеті Центру колективного користування науковим обладнанням та комплектування його надсучасною дослідницькою апаратурою. 

■  Що є для Вас психологічним та й фізичним релаксом?

З дитинства був допитливим, багато читав, що роблю й зараз. Намагаюся взимку на кілька днів вибратися на гірськолижні траси, щорічно намагаюся відвідати фінальні матчі чемпіонату світу з хокею. Але найкращим відпочинком для мене є спілкування з рідними, друзями, колегами.

■  Яким уявляєте майбутній світ і себе в ньому?

Нинішній світ змінюється настільки динамічно і непередбачувано (нещодавний успішний запуск ракети  Falcon 9 Ілона Маска підтверджує це), що заглядати у надто віддалену перспективу – невдячна справа. Щоб бути готовим до майбутніх викликів, не залишитися на узбіччі суспільного прогресу і фахового рівня, слід дбати про власне здоров’я, бути активним, продукувати ідеї для професійного вдосконалення та невідкладно реалізовувати їх.

Василь Ільницький