Олександр Гаврош: «На Закарпатті є великий потенціал для творчості»

П’єса «Ромео і Жасмин» представила Україну на фестивалі в Німеччині.

Письменник, журналіст, а останнім часом уже й драматург Олександр Гаврош із Ужгорода щойно повернувся з театрального фестивалю «Нові п’єси з Європи», який тривав у німецькому місті Вісбадені з 12 по 24 червня. Він представляв Україну як драматург, а його п’єсу «Ромео і Жасмин» саме для цього переклали німецькою.

Сьогодні Олександр Гаврош активно впроваджує в літературу закарпатські теми й популяризує народних героїв. Його Іван Сила та розбійник Пинтя вже давно знайшли свого читача і навіть глядача: «Цирк Івана Сили» з успіхом іде в Закарпатському ляльковому театрі «Бавка», а «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» планують показувати там восени. Крім цього, історією про силача Івана Силу з Білок зацікавився Віктор Андрієнко, комедійний актор, режисер і продюсер. Уже в серпні мають розпочатися зйомки фільму, до яких залучать і українського стронгмена Василя Вірастюка.

Втілення в жанрі кіно чекає й сценарій про Тараса Шевченка, написаний Олександром Гаврошем, який посів друге місце на конкурсі кінопроектів, присвячених 200-річчю з дня народження Кобзаря. Тож про враження від німецького фестивалю, закарпатську літературу, драматургічні успіхи та нові ідеї читачам газети «РІО» розповідає Олександр Гаврош.

— Як сприйняли твою п’єсу на найбільшому європейському форумі сучасної драматургії?

— Фестиваль «Нові п’єси з Європи» проводиться вже двадцять років і є одним із найбільших у Німеччині. Він проходить раз на два роки і представляє найцікавіші вистави з різних країн Європи, які відбирають самі організатори. Кожна держава може бути представлена тільки одним твором. Наприклад, цього разу було понад двадцять вистав, які протягом двох тижнів ішли на сценах Вісбадена та Майнца. Я бачив ірландський і словенський спектаклі й це справді вражає. Вистави гострі, соціальні, злободенні. В Україні театр не настільки сміливий. Якщо в нас театр розважає, то в Німеччині порушує найактуальніші теми.

Окрім того, в рамках фестивалю відбуваються й різні семінари: молодих драматургів, молодих критиків, театральних перекладачів. Країни, що не представлені виставами, можуть бути заявлені п’єсами. Для цього фестиваль організовує читку драм професійними акторами. Цього року було відібрано шість п’єс — македонську, шведську, голландську, чеську, фінську та українську. Приємно, що організаторам сподобалася «Ромео і Жасмин» і Україна була представлена на фестивалі. До слова, публіка, яка заповнила увесь зал, сприймала її дуже тепло. А німецький актор, який грав пса Чарлі, навіть купив синьо-жовтий прапор, аби прикрасити сцену. Йому дуже сподобалася п’єса.

— Яка ніша в літературі Закарпаття ще не заповнена?

— А яка заповнена? (Сміється — Авт.). Професійна література в нашому краї почалася не так давно — менше сто років тому . Все, що було до цього, це лише проби. Однак лише нині Закарпаття заграло на повну силу. Маємо з десяток різних авторів, які цікаві всій Україні. Їх видають у Києві та Львові найвідоміші видавництва.

Закарпаття — це самобутній духовний материк, перлина України. Тут цілі недосліджені пласти, які можуть бути надзвичайно цікавими не тільки для українського читача. Просто це все треба подати на належному рівні. Маємо велику духовну спадщину, зокрема кілька тисяч казок. На Закарпатті є величезний потенціал для письменника. Тому мені цілком вистачає місцевих тем. Я пишу про Івана Силу, розбійника Пинтю, легенди про закарпатські замки, жартівливий роман про Ужгород ХІХ століття, п’єси про Духновича і Ерделі… Тішуся тим, що беру наші локальні речі і роблю їх загальноукраїнськими.

— Пересічний закарпатець чомусь дуже повільно входить у літературний процес, мало читає. На твою думку, що заважає взяти книжку до рук?

— Ще Духнович писав: «У нас ні читачів, ні письменників». З того часу мало що змінилося. Читання книжок — це розумова праця, інтелектуальна потреба. Я був вражений скільки книгарень у Тернополі: чи не на кожному розі у центрі. У Вісбадені побував у найбільшій книгарні у своєму житті: вона має три поверхи і за площею більша за наш універмаг «Україна». І це все — книжки, книжки, книжки… Може, німці так і живуть добре, що не цураються читання?

Закарпатець звик нарікати, але тільки не на себе. Якщо інтелектуальні запити низькі, то чого тоді вимагати якісно кращого життя? Адже все починається з голови. Якщо ти погано думаєш, то й погано живеш. Подивіться на нашу владу на всіх рівнях і ви побачите інтелектуальне дзеркало народу, адже саме він вибирає цих недолугих політиків, які не можуть кілька речень прочитати державною мовою чи називають Чехова українським поетом.

— Які книжки радиш прочитати?

— Раджу читати наших закарпатських авторів, адже вони, як і я, пишуть переважно на місцеву тематику. Нині є твори на різні смаки. Проза Мирослава Дочинця, Сергія Степи, Сергія Федаки, Ірисі Ликович, Оксани Луцишиної, дитячі твори Галини Малик та Лідії Повх, поезії Петра Мідянки, Андрія Любки, Леся Белея тощо. Я раджу те, що читаю сам.

— Чи не заважає журналістська діяльність письменникові?

— Журналісти природно стають письменниками. Наприклад, Іван Франко ціле життя працював у газеті. І журналіст, і письменник працює зі словом. Це їх ріднить. Але тип мислення, бачення світу письменника і журналіста відрізняється. Це інший темп сприйняття і переживання події. Журналіст усе робить на ходу. Він має першим розповісти про подію. Письменник навпаки: має про неї розповісти найдокладніше, заглибитися в максимально можливі потаємні закутини. Те, про що журналіст пише замітку, письменник може написати роман. Тому нелегко поєднувати одне і друге. Доводиться весь час перелаштовувати регістр сприйняття зовнішнього світу. Але хіба легше було вже згаданому Чехову, який працював лікарем і приймав пацієнтів?

— За твоїм сценарієм хочуть знімати новий фільм про Тараса Шевченка. На якій стадії творчий процес?

— Знімання фільму — дуже складний процес, найбільшу частину якого займає підготовка. Самі зйомки тривають порівняно недовго: кілька місяців. Моя робота закінчилася з написанням сценарію. Далі працюють продюсер і кіновиробник, які шукають кошти. Порахували, що стрічка обійдеться у кілька мільйонів доларів. Є ідея зробити дві версії: повнометражну для кінотеатрів і 4-серійний фільм для телебачення.

— А що чути про фільм «Іван Сила»?

— Тут ситуація визначеніша. Віктор Андрієнко написав сценарій за моєю повістю, за який отримав першу премію на цьогорічній «Коронації слова». Наразі триває підготовча робота, а вже в серпні мають розпочатися зйомки. Зніматимуть і на Закарпатті, тож побачимо, як робиться велике кіно. За двадцять років незалежності це буде другий дитячий український фільм. Ось така катастрофічна ситуація.

— Від чого залежить популярність твору?

— Первинною все-таки є історія, яку ти розповідаєш людям. Другою складовою є те, як ти її розповідаєш. Це те, що цінують критики. Але популярність письменника на Закарпатті — дуже умовна, адже тут важко продати і сто книжок. Тут нема книжкового ринку як такого. Книжка не стала предметом не те що першої, а будь-якої необхідності. Читає вузьке коло причетних. Тому популярність до Мирослава Дочинця прийшла тоді, коли його почали читати по всій Україні. Тоді й на Закарпатті зачухалися.

— І на завершення про творчі плани.

— Мене завжди розпирає від ідей. (Сміється — Авт.). Вони лежать на кожному кроці. Піднімай і працюй! Маю розписані плани не лише на рік наперед, а й на десятиріччя. Розумію, що всі ідеї не втілю, бо кожна потребує великої роботи. Адже не можна зняти гарний фільм за тиждень чи написати історичний роман за місяць.

Цього року роман «Капітан Алоїз» увійшов у десятку кращих на конкурсі «Коронація слова». Це легка пародія на Ужгород ХІХ століття. Сподіваюся, що за рік він побачить світ.

А найближчими місяцями має вийти книжка про українців Сербії, яку готує відоме київське видавництво «Нора-друк». Це подорожні нотатки про закарпатців, які 250 років тому переселилися в Сербію і, живучи там у кількох селах, досі збереглися. Це буде перша книжка про них за останні сто років. Думаю, для багатьох вона стане відкриттям.

Наталія Каралкіна