ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Ольга Берегсасі: "Разом із псевдонімом маю у серці частку Закарпаття"

    02 березня 2021 вівторок
    Ольга Берегсасі

    Із відомою угорською співачкою Ольгою Берегсас і, почесною громадянкою Берегова, я вже давно хотів зустрітися. Зважаючи на її зайнятість, зробити це нелегко: в артистки досить напружений гастрольний графік, участь у концертах, запис чергового альбому. Однак я знав, що вона обов’язково навідається у рідне місто у грудні, аби провести акцію «Сто хвилин для ста людей».

    Так називається і благодійний концерт у Будапешті, в якому бере участь сама співачка та її друзі – актори, музиканти, танцюристи. Головна мета – не лише мистецтво, а й збір коштів для нужденних, пенсіонерів, багатодітних родин Закарпаття.

    Цього року Ольга Берегсасі зібрала і привезла до Берегова мільйон форинтів. На розмову з нею я завітав до будинку її мами – викладача музики з великої літери – Євгенії Ніткулинець. Саме вона привила доньці любов до прекрасного.


    – Пані Ольго, що для Вас означає Берегово та Закарпаття?


    – Берегово для мене навіки залишається рідним містом. Адже тут минуло моє дитинство. Після школи поїхала в Ужгород, де закінчила музучилище. А потім доля скерувала мене у Москву, а вже звідти – в Угорщину... Однак у Берегові живе моя мама, маю тут чимало друзів, тому завжди із задоволенням повертаюся сюди.

    – Мабуть, саме мама вплинула на Ваш вибір професії?


    – Насправді ж вона відмовляла мене від кар’єри актриси. Проте голос я все-таки отримала саме від мами – у неї було чудове ліричне сопрано, а в мене діапазон виявився навіть значно ширшим.


    – Під час навчання у Москві ніяких проблем не виникало?


    – Вступила до інституту театрального мистецтва ім. Луначарського, на факультет оперети. І вже на першому курсі наш викладач Георгій Ансімов, оперний режисер Большого театру, сказав: «Ви, безперечно, талановита, однак маєте якийсь незрозумілий акцент. Даю вам рівно рік, аби його позбутися». Однак, це мені так і не вдалося зробити… До речі, з усіх моїх однокурсників найбільшого успіху досягнув Володя Винокур. Я його інколи бачу по телебаченню, хоча зустрітися з ним так і не вдалося...


    – А як Ви потрапили до Угорщини?

    – Мій обранець був угорцем, ми зустрілися з ним саме у Москві, на ВДНГ, під час перегляду фільму. Одружилися в Угорщині у 1973 році, причому зробили це напівтаємно. Я вважала, що ця новина може зашкодити моєму подальшому навчанню. І лише коли отримала диплом, оголосила всім, що їду жити в Угорщину.


    – Цей акцент Вам більше не нашкодив?


    – Смішно,але в Угорщині в мене знову виникла проблема через мову. В місцевому музичному інституті також не сподобався... мій акцент, який уже здавався російським. Однак Господь наділив мене чудовим голосом: коли я співаю, ніхто вже не прислухається до вимови.

    – Ваша мама – росіянка, а батько – угорець. Як і де вони познайомились?


    – Мого батька призвали до угорської армії під час війни. А після приходу радянських військ став військовополоненим і був направлений на примусові роботи до Москви. Саме там і познайомився з моєю мамою. Доля батька була надзвичайно трагічною. Коли він повернувся додому, то зрозумів, що це вже не його країна. У рідному місті вирувало зовсім інше життя, багато хто з його друзів рано помер, інші зникли безвісти. Певний час батько завідував тут торгівлею. А потім його замінили жінкою з 8-річною освітою, проте без жодних навичок у цій справі, однак вона була партійною.

    Батько помер у 51 рік. Я ж зрозуміла його трагедію та деяку відлюдкуватість значно пізніше. І тому розмістила портрет батька на одній зі своїх платівок під назвою «Воскресіння». Вважаю, що саме вона стала найбільшим моїм досягненням. Хоча й до цього я вже була достатньо відомою співачкою, багато їздила по світу, виступала...
    Однак саме пам’ять про батька дала мені натхнення написати щось надзвичайне.


    – Чи підтримуєте зв’язок з Україною?


    – Так, мене часто запрошують на концерти культурні організації українців в Угорщині. Цього року я виступала на заходах із нагоди річниці з дня народження Тараса Шевченка. Співала «Місяць на небі, зіроньки сяють...», вірші Шевченка, до яких сама написала музику. Маю також окрему програму-вечір російських і циганських романсів під назвою «Милая». Українською володію гірше, однак дуже люблю цю мову. Дуже раділа незалежності України – вірила, що ця країна нарешті знайде себе на мапі світу, стане сильною...


    – Ви, мабуть, багато подорожуєте?..


    – Так, із концертами неодноразово бувала в США, Канаді, Новій Зеландії, об’їздила майже всю Європу. Насамперед мене запрошує угорська діаспора, яка розкидана по всьому світу. Три роки тому в Австралії я навіть була організатором і ведучою великого концерту. Ав штаті Аризона співала і російськомовні пісні.


    – А про що Ви мрієте?


    – Мрію, аби не було жодних кордонів між нашими народами. І робитиму все, аби Україна увійшла до європейської спільноти. Народам не потрібні візи і шлагбауми. Це зайве для порозуміння. Бо ж будь-які кордони – це пережиток минулого.


    – Чи були у Вас моменти, коли нічого не вдавалося...


    – Я завжди собі кажу: не маю права просто скласти руки і нічого не робити. Коли нічого не виходить, все одно потрібно йти до мети. Нехай повільно, але не зупинятися ні на мить. Один раз на рік, у серпні, я обов’язково їду в Альпи, де проходжу паломницький шлях. Потрібно здолати пішки 90 км за три дні – від Грацу до міста Маріацель (де з’являвся образ Діви Марії. – Авт.). Маю таку установку: якщо пройду цю путь – значить усе інше витримаю. А дізналася про паломництво 15 років тому, коли виступала у Граці. Пішла на це без будь-яких вагань. Десять років зі мною цей шлях долає і мій син.


    – А чим він займається, мабуть, також музикант?


    – Ми мешкаємо разом у передмісті Будапешта, у власному будинку. Синові 31 рік, він юрист, навчався в Америці, грає на гітарі та фортепіано. Однак професійним музикантом не став. Село, де мешкаю, – дивна місцевість, я називаю її – «моє маленьке Закарпаття». Навколо пагорби, старовинна архітектура, кам’яна церква 12 століття. І навіть герб такий самий, як у Берегова – з левом та сонцем. Живу на вулиці Петефі (нині вулиці Стефаника. – Авт.), як і моя мама. У мене є сад, маленьке озерце.


    – До речі, як з’явився Ваш псевдонім?


    – Коли я переїхала з чоловіком до Угорщини і почала працювати у театрі, то виявилося, що моє прізвище дуже важке на слух для угорців – Ніт-ку-линець. Потрібно було придумати псевдонім. І зрозуміла, що нічого не вигадуватиму, а назвуся іменем свого рідного міста. Проте, мабуть, взяла із ним ще й душу, ауру Берегова-Берегсасу. Нині не можу навіть уявити, що мене звуть якось інакше. Лише Берегсасі Ольга.


    – Вас не порівнюють зі співачкою Шарі Федак, яка також народилася у Берегові?


    – Маю трохи інший репертуар, однак дуже люблю її шансони. Скільки талантів подарував наш край! Звісно, знайома я з Ґізеллою Ціполою, чудовою оперною співачкою, давньою подругою моєї мами. Дужелюблю берегівський театр, усі їхні вистави у Будапешті обов’язково відвідую. Актори геніальні! Загалом, Закарпаття – край талановитих людей, і я ними пишаюся.


    – Як народилася ідея про проведення благодійних концертів?


    – Я ніколи не могла пройти повз проблеми інших людей. Якось вирішила відвідати педагогів, які мене навчали. І те, що побачила, вразило мене дуже боляче. Адже наші вчителі завжди були прикладом для наслідування – гарні, шановані. А тут я побачила зовсім іншу картину. Багато хто з них залишився сам-на-сам зі своїми проблемами, дехто не мав навіть дров, аби розпалити піч. Особливо прикро було мені побачити одну стару вчительку, яка лежала у ліжку й уже не могла підвестися. Аби не замерзнути, вона одягнула всі речі, що були в помешканні...

    Допомогти більшості нужденних із власних коштів я не могла. Тоді збагнула, що в моїх силах заробити для них своїм співом. Тоді й вирішила влаштувати благодійний концерт у Будапешті. І ось уже шість років поспіль організовую «Сто хвилин для ста людей», де збираємо кошти, які я везу на Закарпаття. Це справді грандіозний захід! Однак він забирає і багато сил та енергії. Проте всі вже знають, що концерти Ольги Берегсасі – це велике свято. Мій девіз: аби отримати – потрібно спочатку щось дати. Цього року вдалося зібрати мільйон форинтів для бідних родин у Берегові.


    – Вам приносить це моральне задоволення?


    – Дуже приємно, коли мешканці рідного міста чекають на мій приїзд. А я дарую не лише гроші, а й пісні, залишаю частинку себе. Знаю, що 100 людей або сімей – це також небагато. Однак якщо ці свята минуть для них веселіше, то значить все недаремно. І немає значення, хто вони, адже бідність без національних ознак… Цього разу я відвідала одного молодого парубка, якому всього 29 років. У нього дуже хворі батьки, а сам він уже давненько прикутий до ліжка. Через місію вдалося привезти йому комп’ютер, тепер він хоча б спілкується з іншими через інтернет…


    – А чи не бажали б виступити в Україні із сольною програмою?


    – Так, я б, мабуть, не відмовилась від такої пропозиції. Та навіть мріяла колись, що виступатиму в ужгородській філармонії. Там, де колись вчилася. Якщо мене запросять – обов’язково приїду...
    Олександр Ворошилов "Старий Замок "Паланок"

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -2

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору