ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Опіка сестер «Римо-католицького соціального центру Марії Вард» цінніша за всі скарби світу

    26 вересня 2020 субота
    Сестра Крістіна з ордену «Згромадження Ісуса»

    У попередній нашій публікації ми вже писали про «Римо-католицький центр Марії Вард», який знаходиться у місті Ужгороді. Цього разу нам неабияк поталанило, тому що у нас була нагода ще раз побувати в ньому і безпосередньо поспілкуватися із його директором — сестрою Крістіною, яка походить з ордену «Згромадження Ісуса».

    Саме в 1995 році затишна, прихована майже на окраїні міста над Ужем, місцина стала другим домом для декотрих сестер цього ордену.
    Як розповіли нам сестри, орден був створений ще 400 років тому, у далекому 1609 році Марією Вард. Тоді вона внесла в життя тодішньої церкви нові погляди. Як відомо, на той час монахині повинні були «сидіти в монастирі». Але Марія Вард була дещо іншої думки. Вона вважала, що духовні сестри мають право і можуть виховувати і навчати «юних панночок». Адже якщо дівчина добре вихована, вона зможе створити міцну, гарну сім’ю, яка стане опорою і основою процвітання родини та гармонійного розвитку країни.
    У наш час, орден сестер «Згромадження Ісуса» проповідує, підтримує слово Боже та виховує «дітей Господніх» на всіх земних континентах, точніше у 23 країнах світу. Як бачимо, не обійшли вони і наше місто. Сьогодні в Ужгороді сестри ордену опікуються молоддю та нужденними у «Римо-католицькому соціальному центрі Марії Вард», що діє при Катехитичному центрі «Пресвятої Трійці». Більш детальніше про діяльність та особливості життя соціального центру Марії Вард ми попросили розповісти сестру Крістіну.

    P6190237.JPG
    — Слава Ісусу Христу, сестро Крістіно, скажіть, будь ласка, а що саме наштовхнуло створити «Римо-католицький соціальний центр Марії Вард» і хто стояв у витоків його формування?
    — Слава на віки Богу. Почну з того, що спочатку був побудований наш дім, потім, через п’ять років, освячений Катехитичний центр. А на місці, де зараз розташований соціальний центр Марії Вард, будували котельню для сусідніх багатоповерхівок. Але будівництво призупинилося, тому що багато хто із мешканців «високих будинків» перейшли на автономне опалення. Замість величезної котельні, на кінець, «виросла» тільки невеличка жовта будівля. Усе інше — пустувало. Відвідувачами, зарослих травою, фундаментів і стін на той час були тільки бродячі собаки.
    Згодом «будівлю» мали намір підлаштувати під нічний клуб чи щось у цьому роді. Про це дізналися наш отець Петро Жарковський та єпископ Антал Майнек, що наштовхнуло їх викупити цю ділянку землі. Священнослужителі вирішили створити на цьому місці їдальню, у якій щодня змогли б харчуватися біля п’ятдесяти людей. Через деякий час, отці все таки вирішили віддати забудівлю під чиїсь патронат. Так як поблизу був розташований наш будинок, ми і стали «опікунами» цього місця.
    — Які ж перші ідеї у вас виникли щодо будинку? Чим він мав стати на початку свого створення?
    — У нас було дуже багато варіантів і кожен бачив майбутній соціальний центр по різному. Однією з причин цього було те, що ми не знали скільки він осіб зможе вмістити у собі. Спочатку ми хотіли зробити його прихистком для одиноких жінок з дітьми та гуртожитком для дівчат-студенток і молоді, яка вийшла з будинків-інтернатів. Паралельно у нас виник задум надавати у ньому реабілітаційну допомогу дівчатам, які займалися проституцією. На останнє нас наштовхнули прохання сестер із Благодійного Фонду «Карітас», які надавали поміч «нічним панянкам» на Заході. Але згодом, ретельно все обдумавши, ми від останньої думки відмовилися. Насамперед тому, що в будинку проживатимуть молоді люди — переважно студенти. А для колишньої «куртизанки» потрібен немалий час, щоб вона, після свого минулого способу життя, стала на іншу, «нову» для неї дорогу.
    Створили ми і «Дім на півдорозі», який і до нині є місцем проживання молоді, що вийшли із стін інтернатних будинків, та приміщення для нужденних.
    Також у «Римо-католицькому соціальному центрі Марії Вард» проживають і молоді люди з обмеженими можливостями, що навчаються. Наприклад, у нас проживає хлопець, біля якого, через його фізичну слабкість, постійно знаходиться людина, що доглядає за ним. Але, не зважаючи на свою недугу та проблеми, юнак уже навчається на п’ятому курсі німецького відділення УжНУ.
    — Скажіть, будь ласка, як довго у Вашому соціальному центрі може проживати молодь?
    — Нема жорстких рамок щодо проживання. Ми не виганяємо молодь, після закінчення терміну їхнього проживання. Молоді люди і самі добре розуміють, що їм згодом потрібно буде залишити наш Центр. Наприклад, і зараз склалася одна ситуація. У нашої молодої «мешканки» закінчився термін проживання – два роки. Але через неприємну подію, яка вплинула на її життя, ми з нею продовжили договір на проживання ще на півроку. Треба ж розуміти, що в житті є різні патові ситуації, які можуть трапитися у будь-кого із нас. Тому ми і договори пишемо не на два роки, а на півроку, при потребі, продовжуючи їх потім.
    — Якщо ж до Вас звернулася людина із благополучної сім’ї, в якої виникли проблеми і по якійсь причині вона б не могла піти додому, Ви б змогли їй надати психологічну допомогу, приютити на деякий час?
    — Поговорити завжди ми можемо. У нас є сестра, яка нещодавно закінчила психологію і тепер професійно «працює» з людьми, які до нас звертаються. Інколи, коли людина поговорить з нами, поділиться своїми бідами чи проблемами, то ми намагаємося надати добру «материнську» пораду.
    Але тепер ми так просто не беремо людей з вулиці, через геть неприємний випадок, що трапився з нами. Одного разу ми якось приютили жіночку. Спочатку вона нам здалася нормальною, начебто із нею було все гаразд, а далі ми почали помічати, що у неї є неабиякі психічні відхилення, які проявлялися у її діях та поведінці. Одного вечора нам зателефонували з Центру до нашого дому перелякані чергові сестри і сказали, що у приміщенні закладу якийсь незрозумілий, дивний стукіт і це їх лякає. Ми швиденько прийшли до нашого соціального закладу і побачили, що це наша жіночка своєю головою об стінку б’є. Через деякий час вона покинула наш «дім» і знайшла собі житло, а до нас приходила тільки поїсти та помитися.
    Тому тепер, коли беремо до себе мешканця, то придивляємося добре до нього.
    — Для утримання такого гарного закладу потрібно немало коштів. Хто, в основному, вас фінансово підтримує?
    — Здебільшого підтримка нашого соціального центру «йде» із Заходу. Отримуємо кошти і від проектів, які ми, сестри, розробляємо. Допомагають і заможні закарпатці, що мають милосердні серця та добрі душі.
    — А скажіть нам, будь ласка, чи Ви співпрацюєте ще з деякими іншими організаціями?
    — Ми підтримуємо зв’язки із Закарпатським регіональним центром соціально трудової реабілітації і професійної орієнтації «Вибір», словацькою благодійною організацією«Усмішка, як подарунок», яка на Закарпатті відкрила будинки сімейного типу, та Благодійним Фондом «Карітас».
    — І на закінчення, поділіться з нами, які у Вас плани на майбутнє?
    — Якщо у майбутньому нам відкриються нові можливості, Бог пошле світлі думки — будемо їх реалізовувати. Ми готові до змін. Але основа Центру — залишиться незмінною. Як мені відомо, на Закарпатті є 24 будинки сімейного типу для дітей. Тому допомагати є кому. Ми усвідомлюємо, що всім «випускникам» будинків ми не зможемо допомогти. Однак радує те, що можемо «подати свою руку допомоги» хоча б декільком з них.
    — Дозвольте подякувати Вам, сестро Крістіно, за теплу, щиру розмову та за те, що не залишаєте в біді тих, кому насправді потрібна поміч. Зараз для багатьох людей настали важкі часи і Ваша підтримка цінніша за всі скарби світу.
    Вікторія Попович,
    Тетяна Горянка



    Є на Закарпатті дім, де знаходять порятунок нужденні серця (Фото)

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору