ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Песик пив лише чеське пиво, а від словацького відвертався...

    20 жовтня 2020 вівторок
    Про пиво, до пива і про песика, що не любив словацьке пиво

    "Яке вам пиво, велике, чи мале?" — стандартне запитання кожного бармена. "Хіба ви не знаєте? Великі люди п’ють мале пиво, а маленькі — велике", — фіглюю, бо до пива потрібен гарний настрій.


    З ЧОГО ПОЧИНАЄТЬСЯ ПИВО?

    Нещодавно пофіглювали зі мною. Точніше, сильно здивували. Замовив я, як завжди, велике пиво, а молоденьке дівча-бармен питає.
    — Вам трубочка потрібна?
    — Яка ще «трубочка»? Мені? Навіщо старому сивому пивникові трубочка? — я навіть розгубився.
    — Ну ось гляньте навколо. Всі смокчуть пиво через трубочки.
    Швидкий огляд приміщення дійсно виявив за різними столиками 8—10 дівчат років 25—30, а за одним навіть схожих на молодиків осіб неформальної зовнішності, які зі стаканів смоктали через трубочки не соки, а пиво, як колись нормальні люди смоктали лікеро-горілчані коктейлі.
    Я взявся за голову. Який жах! Видно, час писати есе про пиво. Якщо ще не пізно.
    Я прийшов додому і виклав на папір усі свої думки стосовно пива і як його слід пити. Так з’явилася ця розповідь.
    ОТЖЕ, ПИВО — ЦЕ НАЙКРАЩИЙ АЛКОГОЛЬНИЙ НАПІЙ!
    — Та не може бути, а горілка? — скажете ви.
    — Пиво без горілки — гроші на вітер! Це ж очевидно. Але є люди, що полюбляють саме пиво. Європейці, зокрема. Отже, дозвольте…
    Ніщо не зрівняється з пивом. По-перше — дешевизна! По-друге, пива на відміну від горілки можна випити багато, навіть дуже багато. І це зафіксовано. Не буду згадувати Книгу рекордів Гіннесса — це реклама того ж пива.
    Ви всі бачили таке. Кількість випитого невпевненим у собі людям додає впевненості. Так кажуть і психологи. До речі. Сидить собі в пивбарі маленький, непримітний чоловік, типовий курдупель, і дудлить пиво. Після другого бокала він уже здається сам собі й більшим, і примітнішим. Після п’ятого бокала вже доводить подібному до нього сусідові свою правоту (до третього бокала вони навіть не помічали один одного). Після сьомого пива вважає себе подібним до бога — ну хоча б до Гамбрінуса.
    — А що буде після десятого? — спитаєте ви.
    А після десятого, як завжди, є два варіанти. Або він падає під стіл і вдає, що його хтось (не він сам себе) довів до повного цугундера, або йде тупцювати на майдан, або намагається штурмувати і трощити все навколо себе, навіть палаци олігархів.
    — Алло, это Смольный?
    — Смольный.
    — А пиво у вас есть?
    — Нет, все падлы выпили.
    — А где есть?
    — В Зимнем!
    — Урррааа!!!!
    Зовсім не претендую на авторство цієї «бороди», але вона часто доречна. По-третє, пиво сприяє спілкуванню. Воно п’ється довго, тягуче і, уявляєте, можна встигнути про щось поговорити, поспілкуватися, подискутувати нарешті.
    Зовсім не те, що безсмертна горілка. Хлобись — і все!
    Добре знаючи такі переваги пива, як малоалкогольність, сприяння спілкуванню і творчим дискусіям, Лев Толстой часто писав, висловлював побажання, як би було добре привчити руський люд до пива, відучивши його від горілки. Недостатньо знав свій народ великий письменник. Граф він і є граф — далекий від простого люду. Після перших кроків пива в Росії народ негайно вигадав «йорш» і не тільки «йорш» (суміш водки з пивом), а й більш творчі коктейлі на основі пива. Венедикт Єрофеєв у поемі про пияцтво «Москва — Петушки» лише напівжартує, пишучи про коктейлі «Сучий потрох», «Слеза комсомолки» та ін. Складовими компонентами були шампунь «Садко — богатый гость», резоль для очищення волося від лупи, клей БФ, і т. ін.
    Втішає лише одне. Такий народ не загубити ні світовою фінансовою кризою, ні парламентською, ні глибокою кризою в головах деяких політиків.

    ПИВО НЕ БУВАЄ ПОМАРАНЧЕВИМ

    Спектр кольору пива, як правило, пробігає всі відтінки коричневого (від темно-коричневого, майже чорного, схожого на екскременти зрілого мужчини, що наївся яфин, до світло-коричневого, майже жовтого, схожого на дитячий пронос). Ужгородці, правда, пам’ятають ще й зелене пиво, яким під кінець радянських часів нас поїли по блату і за талонами в пивбарі готелю «Закарпаття». Ще й казали, що воно баварське і виготовлене за справжньою баварською технологією. Але помаранчевим пиво не буває ніколи!
    Смак пива залежить від форми посуду, з якого воно п’ється. Як це можливо? Та хоча б через піну. В бокалі піна утворюється по-своєму, у стакані для вина — інакше, а у кружці для чаю — ще по-іншому. Смак горілки від форми посудини не залежить, лише від кількості. Хіба що, коли горілки мало, а посудина велика, наприклад, діжка. Тоді кажуть, що горілка по стінках розмажеться. Але в діжці і з пивом буде так само.
    По пиву можна ділити людей не так, як ділили на помаранчевому майдані — хто ближче стояв до Ющенка, тому кращу посаду, а справді демократично. Люди діляться на кавників, чайників і пивників. Чайники п’ють чай. Кавники — каву. Ну а пивники п’ють пиво.
    Дуже важливо, щоб пиво мало справжній пивний смак, тобто було якісним. Пиво ділиться на сорти: лагер, портер, світле, темне, нефільтроване і т. ін. Баварське пиво відрізняється від датського, голландське — від австрійського, російське — від українського, угорське пиво дуже специфічне, ірландське відрізняється від усіх інших… (До речі, українське пиво стало останнім часом трохи кращим, його вже іноді навіть можна пити.) Але це там, у них, у Європі так. А в нас основний поділ пива, на жаль, інший. Пиво в нас усе ще ділиться на розбавлене технічною водою, розбавлене питною водою (це коли бармен до церкви ходить), нерозбавлене, але і не свіже, дуже рідко — нерозбавлене і свіже.
    У нас в Ужгороді історично склалося так, що беззаперечна перевага завжди віддавалася чеському пиву. Коли мене просять пояснити слово «ностальгія», то згадую справжній чеський «Старопрамен» по 26 копійок у точці на Гвардійській, по 28 коп. — у «Зустрічі», по 30 — на терасі позаду «Туриста». Невже це було наяву, а не уві сні? Невже колись був майже комунізм? І це був справжній празький чопований «Старопрамен», а не той, що зараз за ліцензією випускають чи то в Харкові, чи то в Чернігові (пишуть, де виготовлено, такими малими буквами, що справжній пивник і прочитати не в змозі).
    Саме у зв’язку з улюбленим для ужгородців чеським пивом трапилася зі мною така бувальщина. Якось у ті легендарні часи, коли Чехословаччина ділилася на дві окремі частини — Чехію і Словаччину, я мирно їхав у поїзді, повертаючись додому з Австрії. У Празі, десь біля опівночі, підсів до мене в купе (уявіть європейське купе 2-го класу) симпатичний чоловічок у знайомій мені уніформі словацьких лісників (часто подорожуючи Татрами, я з такою формою був знайомий і з мовою чехів та словаків був знайомий теж).
    — Чи можна до вас, пане? — скромно так питає.
    — Звичайно, можна, а оскільки нас лише двоє на цілий вагон, то навіть потрібно, відповідаю.
    Його питання і скромність були зрозумілі. Адже він заходив у купе з симпатичним песиком, якого ніс на руках загорнутим у білосніжну салфетку. Мені відразу сподобався цей лісничок, ну а наявність реального песика у білосніжних покривалах викликала ціле коло запитань. Це був симпатичний спаніельчик середніх розмірів. Все це передбачало приємний діалог і легку подорож із цікавим попутником.
    — Запитую, бо не сам, а з песиком, а не всі люди люблять тварин.
    — Я люблю собак, адже, як казав один філософ, чим більше пізнаєш людей, тим більше любиш собак, — відповідаю. — Але, дозвольте пане, чим це звірятко таке цінне для вас, що ви його на руках несете? — І тут почалося.
    — Е, — каже, — та це ж дуже непростий песик! Я його возив у Берлін до відомого в Європі хірурга, щоб зробив унікальну операцію на хребті. Песика нещодавно паралізувало. Він зірвався зі скелі в Татрах і сильно побився. Операція коштувала понад 2000 доларів, але, здається, тепер песик врятований. Дивіться, як ворушиться.
    — Дві тисячі баксів (нам тоді платили по 20, та й то в купонах)!? — щиро здивувався я. — То чим же цей песик заслужив таку любов?
    Це дійсно непростий песик. Він хлебче чеське пиво, а словацьке — ні.
    Почувши про таке ставлення до достатньо посереднього словацького пива, я ледве не звалився з полиці й підхопився на ноги.
    — Не може бути! Але ж це легко перевірити! Дозволите?
    — Будь ласка, пане — засміявся добродушний лісник, витягаючи з невеличкого рюкзачка дві однакові мисочки (очевидно, він неодноразово демонстрував цей жарт).
    Тут почалася експериментальна фізика. Песик виявився на висоті. Він із задоволенням вихлебтав мисочку з чеським пивом, навіть не глянувши на мисочку поряд, що містила пиво словацьке.
    — Послухай, пане, ти не ображайся, я дещо підозрюю. Розумієш, у руських був такий дитячий «спісовател», пан Носов. Він написав повість для дітей «Вітя Малєєв у школі й удома». Там, розумієш, два школярі видресирували собаку… Я у школі, будучи школярем-піонером, пиво ще не пив, тому уважно читав дитячі книжки.
    — Я зрозумів тебе, хочеш виключити можливість, що я подаю песику сигнал або знак, коли треба пити. Наприклад, клацаю, киваю, кліпаю, чихаю... Тож я вийду в сусіднє купе.
    Так ми і зробили. Виходив він потім і в сусідній вагон, та нічого не допомагало. Песик уже випив пива нарівні з нами, а впіймати його на помилці мені все не вдавалося. Песик пив чеське, а я мусив допивати разом із його хазяїном відбраковане собацюгою словацьке пиво.
    А песик мені подобався все більше і більше. Він мені почав здаватися розумнішим за людей деяких національностей. Ось промайнули по потягу румуни... «Стоп, так і до фашизму можна дійти» — сказав я собі. Я востаннє попробував обманути вундерсобаку. Не миючи миску з-під словацького, я налив туди чеського пива. А в миску з-під чеського, також не помиту, налив словацького. Перш ніж вихлебтати чеське пиво, песик з докором подивився мені в очі: «Навіщо ти мене дуриш, пане, хіба я робив тобі щось погане?» — неначе промовило звірятко. Це був кінець. Я капітулював. Все, на що мене вистачило, так це трохи розпитати хазяїна.
    — Послухай, Карле, а навіщо це все тобі потрібно?
    — Розумієш, я сам чех, а женився на словачці й уже років зо 30 живу з нею в Попраді та в лісництві у Високих Татрах. Отже — в оточенні словаків. Зрозумій, це непросто. Особливо останнім часом, коли Чехія та Словаччина надумали ділитися на дві держави. Лісники-колеги, які за національністю словаки, стали мене діставати. Спочатку я навіть думав про повернення додому, до Чехії. Ну а з цим песиком я трохи відігрався…
    За останні роки я все частіше згадую цього песика і його хазяїна. І не тільки тому, що завдяки притулку в його лісництві мені вдалося задешево побувати на вершині Герлаховського Щита, найвищої вершини Карпат. Історія про песика справді повчальна. Адже саме так, мирно, під стукіт пивних бокалів та шум пивної піни Чехословаччина розділилася на дві держави. Розділилася, щоб дуже скоро знову з’єднатися в Євросоюзі, НАТО та в багатьох інших міжнародних об’єднаннях. І ніхто не галасував про сепаратизм! І не приходило в голову чехам лукавити, що такого народу, як словаки, не існує (до-речі, колись однакову з Чехією автономію у складі однієї держави мала не лише Словаччина, а й ми, Підкарпатська Русь — сучасна Закарпатська область України). Раз народ, чи то словаки, чи то русини, визнаний у всьому світі всіма країнами, то як цей факт можна заперечувати? І сьогодні не жалкує Карл, що залишився у Словаччині. Хіба що пиво в них не таке!
    Я не доїхав того дня до Ужгорода, навіть до Кошице, на що мав квиток, не доїхав. Ми вийшли в Попраді з моїм новим другом і добре погостилися в ресторані — вже не пивом. Вже десь по дорозі до лісництва під Герлахівським Щитом я надибав пляшку відомої марки українського пива, яке тоді починало пробиватися на міжнародну арену.
    — Слухай, Карле, давай останній раз?
    — Давай, звичайно, це навіть цікаво!
    Тільки-но я закінчив наливати в одну мисочку попрадський «Камзік», а в іншу наше пиво, як із останніх сил нещасне проопероване звірятко ледве не вкусило мене за ту руку, що посміла налити йому українського пива...
    Я вже тоді знав, що напишу колись есе про пиво, але, як і всі справжні пивники, я дуже повільний (подекуди лінивий), отже написав лише тепер, через багато років, щоб хоч трохи насмішити в розпалі кризи своїх друзів, колег і просто земляків. Радий, якщо це хоча би трохи вдалося.

    Володимир Симулик (старший), доктор фізико-математичних наук, РІО

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору