ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Під Невицьким замком лупають скелі, приймають туристів і прибирають сміття

    30 жовтня 2020 п'ятниця
    Ой, під Невицьким замком

    Береги річки Уж поблизу села Кам’яниці, що неподалік обласного центру Закарпаття міста Ужгород, – одне з найулюбленіших місць відпочинку ужгородців, а Невицький замок, який височіє на горі, – принада для численних туристів.

    Це село є своєрідним дороговказом для подорожан – досягши якого усяк, старий і малий, знає: Ужгород уже близько. Те, що ця громада міцно пов’язана з містом над Ужем підтвердила нам і голова села Марія Коваль-Мазюта.


    Робота є, та коштів бракує

    – Маріє Юріївно, чим примітне ва­ше село?


    – Вдалим географічним розміщенням, близькістю до обласного центру й водночас надзвичайно мальовничою природою. Кам’яницю оточують гарні лісисті гори, потічок і річка, а поблизу височіє знаний Невицький замок. Усе це приваблює у наші місця багатьох людей.


    – Володієте чималенькою територією…


    – До нашої ради належать два села – власне Кам’яниця та Гута, яким разом із лісами належать 7,5 тис. га. Живуть у нас 2 200 чоловік.


    – Чим займаються місцеві мешканці?


    – У нас працюють кар’єр, туристичний центр «Верховина», Ужгородський держлісгосп – це найпотужніші підприємства. Маємо школу, дитсадок, амбулаторію, приватних підприємців. Значна частина мешканців працює в Ужгороді – відстань дозволяє. Тож проблем із роботою не маємо. Інша річ, що, напевно, не всі задоволені рівнем заробітної плати... Трохи складніша ситуація у Гуті, де практично всі мешканці працювали у радгоспі-заводі «Ужгородський». Коли він збанкрутував, люди залишилися без роботи.


    – Самі ви працюєте сільським головою вперше?


    – Ні. Це моя друга каденція. Вперше очолила громаду 2002-го року. До того працювала піонервожатою, вчителем математики у школі, очолювала місцеву ЗОШ. Чесно: найбільше люблю працювати з дітьми – вони щирі, відкриті. З дорослими складніше – з досвідом люди стають трішки хитріші (сміється). Тож педагогічний досвід і нині мені допомагає знаходити спільну мову з різними людьми.

    – Напевно, ви з місцевих, якщо громада вдруге обрала вас головою?


    – Родом я з Вільшинок на Перечинщині, але з 4-х років мешкала у сусідньому Невицькому. У Кам’яниці живу з 1997 року.


    – Бюджету села достатньо для його розвитку?


    – Нинішнього року заплановано отримати до нашої скарбниці 2 млн 363 тисячі грн. За 10 місяців надійшло майже два мільйони, тож сподіваюся, що бюджет виконаємо або й матимемо більше коштів від запланованого. Найбільше нас виручає кар’єр, який є головним донором з надходжень. Плата за надра – податок, який сплачується до місцевої скарбниці.


    – На які потреби спрямовуєте кошти?


    – Переважно на утримання бюджетних установ. Торік понад мільйон витратили на дитсадок: окрім зарплати й харчування профінансували реконструкцію водопо­стачання й каналізації. У закладі діє 4 групи, в яких виховується 88 діточок. Маємо потребу в розширенні закладу, та через брак площі (у приміщенні функціонує також початкова школа й амбулаторія), поки що не можемо цього зробити. Є надія наступного року продовжити спорудження нової школи, а розпочали ще 1988-го. Сподіваємося у цій справі на допомогу районної й обласної влади.


    – Бракує власних кош­тів?


    – Так. До того ж останні­ми роками всі вільні кошти скеровували на будівництво газопроводу. Не чекаючи підвідного, почали будувати сільський. Час показав, що діяли ми правильно – доки підвели газ до села, якраз зробили вуличний газопровід. Нині і Кам’яниця, і Гута повністю газифіковані.


    Проблеми і таланти землі


    – Традиційний клопіт наших сіл – малоземелля, а отже, й проблеми з цим пов’язані. Маєте й ви їх?


    – Звісно, наше село не виняток, землі бракує. 1997 року, коли розпайовували землю, вирішили всім роздати по 25 сотин. Та є чимало родин, які потребують її більше, щоб вести господарство. Тому нині переглядаємо деякі рішення, аби виділити землю людям, які натрудилися на ній, і допомогти приватизувати ділянки. Правду сказати, земельні питання створюють напругу в громаді, тим більше, що нині процедура виділення ділянок значно ускладнена.


    – Земля в селах поблизу Ужгорода має попит у городян і мешканців великих міст із інших областей. Напевно, у Кам’яниці теж чимало «дачників»?


    – Свого часу був дуже великий наплив охочих придбати в нас землю. Дякувати Богу, криза це припинила, та й люди зрозуміли, що треба думати про завтрашнє дітей та онуків. Тому нині продавати землю вже не поспішають. Купували ділянки переважно ужгородці під забудову, хоча наділи у нас невеликі – 7–9 сотин.


    – Все ж і нині виділяєте землю…


    – Маємо 600 заяв. Розробляємо проект забудови масиву у Гуті. По правді, навіть боязко братися за ці питання, бо вони дуже тонкі: часом заяви пише ціла сім’я, і їх слід розглянути. Натомість є родини, які не мають ділянок. Тому незадоволених не оминути. З цим розбирається комісія і сесія сільради. Знаю, що схожі проблеми мають і мої колеги в інших селах, тому нині вже ніхто з них не радіє через поділ землі. Є й проблема плати за землю. Погодьтеся, 68 коп. за дачу чи 4,50 за ділянку – це смішно. Хіба такою є вартість землі?


    – Не всі знають, що Невицький замок розміщений на території Кам’яниці. Конфлікти через це не виникають?


    – Ні. Кам’яниця з’явилася пізніше від замку. Та й до 1992 року наші села були об’єднані однією радою. Чомусь після розпаду Союзу всі вирішили ділитися. Поділили й наші села, спровокувавши цим навіть деякі проблеми, однак люди не діляться: як і раніше допомагають одні одним. Гадаю, адміністративну реформу, про яку свого часу багато говорили, все ж слід провести й утворити громади, які зможуть заробляти на себе й розвиватися.


    – То кому належить славнозвісний замок?


    – Нікому. І нас це дуже бентежить. Замок потребує капітального ремонту. Башта може будь-якої миті впасти, там бавляться діти, крий Боже, хтось постраждає. У нас же коштів на догляд за замком, а тим більше на його реконструкцію, немає. Тому від колишньої фортеці маємо більше клопоту і сподіваємося, що область або держава візьмуть її у власність і наведуть там лад.


    – Маєте щороку й чимало відпочивальників на березі Ужа…


    – Від них теж чимало клопоту. Річ у тім, що біля річки наші мешканці випасають худобу, бо більше ніде. А це харчі для наших дітей. Відпочивальники, звісно, сердяться. Та що маємо вдіяти? Також великою проблемою є сміття, яке залишають у цій зоні приїжджі. Щороку навесні сільські активісти прибирають територію. Цьогоріч у квітні власним коштом і силами вивезли 7 машин непотребу. Упродовж року просимо спонсорів допомогти у прибиранні. Пробували вже й плату запровадити, але не можемо навіть знайти людини, що за це взялася б – чимало відпочивальників (підігріті спиртним) з кулаками кидаються на контролерів. Так, там працюють приватні підприємці, які надають послуги туристам, сплачують якісь кошти у бюджет, однак це мізер. Плануємо створити пасовище для худоби на горі Остра, відтак звільнити землю біля річки й узятися за повноцінний розвиток цієї території. Та це справа, з якою поспішати не варто.


    – Найбільше надбання будь-якої громади – її люди. Напевно, Кам’яниця теж не обділена талантами…


    – Живе і творить у нашому селі художник Михайло Сусла, нині в Росії працює наш земляк Юрій Мацик, мешкає у Кам’яниці відомий скульптор Михайло Белень. Пишаємося такими земляками. Наша газета «Новинка» постійно розповідає про знаних односельців. Сама із задоволенням щоразу дізнаюся щось нове про земляків.

    До прикладу, живе у нас Ганна Опаленик – жінка, яка вийшла заміж за чоловіка, що мав трьох дітей (попередня дружина померла), полюбила їх і виховала як рідних – вони називають її мамою, хоч доля не зажди була прихильна до цієї родини.

    Маємо й почесних громадян: перша вчителька села Ганна Гавашій, яка виховала чи не всіх нинішніх батьків і педагогів Кам’яниці, та Микола Гульков, який працював головним механіком на щебеневому заводі. Його життєве кредо: «Надо помогнуть». Це людина, яка ніколи нікому не відмовила у допомозі, тому про нього не почуєте в нас жодного поганого слова. Усіх тепер не пригадаю, та уваги й поваги заслуговує кожен мешканець нашого краю.

    Петро ПОЛІХА, "Старий Замок "Паланок"

    Сільради на Закарпатті ніяк не поділять унікальний Невицький замок

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору