Подорож із Іршави до Ужгорода через автостанції ЖАХУ на ЕТАЛОНІ безкультур’я!

0Не так давно поїхав я до Ужгорода. Давно не їздив автобусами – не було ні нагоди, ні потреби. А тут виникла потреба – про неї не буду, бо це зовсім інша історія. Збираюся, йду на автостанцію – враження файні, калюж нема, бо мороз великий – усе замерзло. Мороз і сонце – краса неймовірна!

Купую квиток, сідаю в автобус Еталон. Це ж треба назвати так автобус! Еталон безкультур’я, безгосподарності та бруду. Крісла такі, що якби у мене була світла куртка, а не темне пальто, то я б волів стояти. Засмалені чохли схожі на робу слюсаря, який постійно витирає об неї руки, змащені солідолом, а випрати одяг постійно забуває. Здається, що наші автобуси миють кожного літа. А взимку? Та скільки там тієї зими…

Через двадцять хвилин подорожі у мене почали ноги примерзати до підлоги. На склі нігтем доводилося вишкрібати щілину, щоб побачити яке село проїжджаємо. На запитання про пічку водій відповів: «А що ви хочете – мороз надворі! Тепло буде влітку – не переживайте». Інші пасажири мовчали, тож змирився і я. А що робити – ми народ терпеливий. Терпимо довго…

В Ужгороді довелося лікуватися, вигріватися і чекати теплішої погоди для зворотної подорожі. Ризикувати повертатися додому у морозні дні не вистачало ні мужності, ні здоров’я, не кажучи вже про бажання. На початку наступного тижня видалося, що погода для подорожі сприятлива – на вулиці близько десяти градусів тепла. Прийшов на автовокзал, а там, виявляється, прямий рейс на Іршаву буде аж через дві години. Вирішив їхати до Мукачева, автобус через чотири хвилини відправляється.

Сів на крісло прямо за водієм. Приємно здивувався: на склі два листочки із цитатами Омара Хайяма. Правда, чужою мовою, мовою ворога, але наше покоління її ще розуміє. Рушаємо. Їдемо довго і досить спокійно. Водій інтелігентний, серйозний, спокійний, ні на що не реагує, зупиняється на всіх зупинках… Єдине, що трохи напружувало – гроші брав і здачу давав пасажирам на ходу. Але він професіонал, чого хвилюватися. Голова розуміє, але серце реагує, кілька разів завмирало… Першу пігулку валідолу довелося прийняти.

У Мукачеві чекав тільки тридцять хвилин. Правда, відправка затрималася ще на вісім – водій і контролер намагалися вияснити із дівчиною, яка сиділа на п’ятому місці і квиток у якої був на автобус, що мав відправитися на півтори години раніше – о восьмій сорок п’ять. Контролер у касі вияснила, що квиток проданий о восьмій сорок сім. Дрібниця! Чого переживати! Подумаєш, автобус поїхав дві хвилини тому, а тобі на нього квиток продають! Наздоженеш!

Дівчину хотіли висадити, змусити купити новий квиток, але потім принциповий водій зжалився, сказав, нехай сідає. Хороший чоловік, старший уже. Здається вдвічі старший за мене. Порядний такий, кілька разів наголошував: «Шановні пасажири, сідайте тільки на місця згідно куплених квитків». Пасажири знаходили місця, нервували, пересідали з місця на місце, всідалися на ще брудніші крісла, ніж ті, які я бачив, їдучи до обласного центру. Але порядок і дисципліна – головне! «Невже і ми дожилися до європейських порядків, – подумалося мені. – Нарешті! Тепер усі будуть їздити із задоволенням, тільки сидячи у комфортних, хоча і засмалених до чорноти, кріслах». Можливо, скоро і автобуси будуть кращі, і пічки у них працюватимуть, і зупинок «ат-туй» і «гинде» не буде… І сміття біля траси визбирають, бо випадковий турист може подумати, що всю дорогу їде стихійним звалищем…

Принциповість водія, як тільки ми виїхали за межі станції, кудись вивітрилася. Зупинявся не тільки на зупинках, не вимагав сідати на місця тільки згідно куплених квитків, рахував гроші на ходу, голосно коментував обурення пасажирів високими цінами за проїзд і постійно намагався покращити умови їзди. Для себе, звичайно. Сірим від бруду рушником кожні десять хвилин протирав бокове вікно, яке чомусь потіло і потіло. При цьому дивився не на дорогу, а туди, де протирав. Кожного разу ми відчували, що ресори транспорт має надто м’які, бо при різких поворотах вирівнювання руху на дорозі ми відчували легкий шторм. Декого почало нудити. Дехто прийняв другу пігулку валідолу.

У Коропці водій раптом вирішив почитати документи. Спочатку він вивчав роздруківку із диспетчерської. Потім довго читав шляхові листи. Тоді вирішив ще і папери із файла дістати і порівняти їх із іншими документами. Складалося враження, що у паперах щось не так. Бо водій вдруге взяв їх до рук у Залужжі перед перевалом, а втретє – в Дунковиці перед поворотами. Пасажири з острахом чекали крутого повороту у Кам’янському. Але тут уже водій документи не читав, не вивчав їх напам’ять – він вирішив зняти куртку, бо пригріло сонце. На ходу, звичайно. Валідол у пасажирів швидко закінчився. Найгірше було тим людям, які стояли. Від постійного хитання автобуса потрапити пігулкою до рота було важко.

Кульмінацією напруги стала пригода в Сільці. Назустріч нам рухалися велосипедист однією стороною дороги і легковик – іншою. Дорога вузька, всіяна ямами. Попереду ще і переїзд. Але наш водій, майже не гальмуючи, їде прямо. Велосипедист встиг вивернути і з’їхати з проїжджої частини. Всі завмерли. А водій почав обурюватися: «Що він собі думає? Я йому маю відступатися? Я ж із пасажирами!» Ну і кілька гострих слівець додав. На наступній зупинці всі пасажири покинули салон автобуса… Мовчки. Терпіння нашого народу безмежне!

Дякуючи Богу і водію автобуса, я ще кілька днів полежу у ліжку і відпочину від роботи… І довго нікуди їхати не буду.

До речі, лежачи і приймаючи заспокійливі та ліки від тиску, я маю час почитати. І перше, що я почитав – усе, що написано на квитках. Багато цікавого знайшов! Квиток Ужгород-Мукачеве коштує 20 гривень 16 копійок. Із них: тариф, тобто плата за проїзд – 17,61 грн, станційний збір – 2,11 грн, страховий збір – 0,44 грн. Квиток Мукачеве-Іршава обійшовся мені у 17,37 грн: тариф – 14,09 грн, станційний збір – 1,69 грн, страховий збір – 0,18 грн. Але у Мукачеві керівництво станції більш підприємливе, ніж в Ужгороді. Уявіть собі, вони з мене зняли ще і гроші за багаж, якого у мене не було. Це ще 1,41 грн. Ніби дрібниці, але… Половина пасажирів їде без багажу. Якщо це тільки тисяча чоловік у день, то станція має 1410 грн за послуги, яких не надає. Тобто – дурить людей. Непоганий заробіток, скажу я вам.

Ще більший заробіток із станційного збору. Куди йдуть ці гроші, мене цікавить? Адже на станціях суцільні ями, калюжі, бруд, сміття, пилюка, бродячі пси… Приміщення занедбані, холодні, із протягами та поламаними кріслами, повною антисанітарією та загниваючою радянщиною. За що ж ми платимо, шановні панове?

Ну і про страховий збір. Цікаво, що за страхова компанія приховується за страховим збором? Чи був у історії хоч один страховий випадок, коли компанія комусь заплатила хоча б одну копійку? Я заплатив нізащо тільки 62 копійки. Можна б плюнути, махнути рукою. Але… Приблизні підрахунки показують, що одна станція збирає в день не менше двох тисяч гривень. А скільки таких станцій лише у області? 13? Тоді страхова компанія має 26 тисяч на день! Не менше! Ні за що! Просто збирає кошти! Хотів би я так заробляти! Але щоб мене обманювали – не хочу! А ще хочу їздити у нормальному транспорті. Як людина!

Василь ВЕСЕЛИЙ, газета “НЕДІЛЯ”