ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Повернення в Ужгород мого дитинства!

    28 березня 2024 четвер
    55 переглядів
    Я пам’ятаю, яким був Ужгород середини 60-х!

    Скільки себе пам’ятаю, вона дивилася на місто крізь уявні окуляри власної важливості. Залізнична стрілка – іграшка. На перший погляд. На другий – справжній пристрій, від якого залежав рух іграшкового потягу. На перший погляд. На другий – самого справжнього, тільки дитячого. Хоча не дуже зрозуміло, чому він вважався дитячим. Такі самі водночас були без сумнівів дорослими…

    Мова про Закарпатську малу залізницю. Один кілометр двісті метрів вузької залізничної колії на ужгородській набережній, яка довгими роками має дивний сталкер-статус в центрі міста.
    Набережна наче є і водночас її наче нема.
    Я знаю її життя з початку шестидесятих. Починалася ця набережна з охайної ділянки мініатюрної, як з конструктора Лего, залізничної платформи. Поруч збудували «космічної» архітектури павільйон. Там була диспетчерська, вестибюль і кімнати для занять «юних залізничників».

    Батьки возили мене у вагончиках за димним чорним «паровозом» з парку в місто. Паровозик страшно лякав своєю сажею відпочиваючих на басейні містян. Коли я підріс і сам став юним залізничником, паровозик поміняли на красень-тепловоз ТУ-3. Я навіть працював на ньому машиністом.
    Ділянка від платформи до цієї залізничної стрілки була суцільним сливовим садом на схилі дворів, що йшли вгору. Літом ужгородські циганчата, надивившись в кіно фільмів «про индейцев», забавлялися обстрілами з рогаток потяга, що волочився під сливами туди-сюди. Стріляли аличею і ми, «бледнолицые», швиденько зачиняли у вагонах вікна.
    Інколи циганчата мастили рейки милом і тепловоз страшенно буксував. Як правило це було під транспортним мостом біля парку.
    Потім, коли це набридало радванським команчам, вони просто лягали головою на рейки.
    Старий машиніст-інструктор, залізничний пенсіонер, в таких випадках не дозволяв мені, юному машиністу, давати гудок чи гальмувати. Як у фільмі жахів, потяг мовчки і непохитно наближався до циганоти.
    «Дави», - спокійно і тихо говорив старий інструктор. Я замружував очі. Коли відкривав їх, то циганчата були за двадцять метрів від колії у річці. Відмивали нодраги.
    Ця історія повторювалася кожен раз. І тільки вже дорослим я узнав, що кожний справжній машиніст за своє життя на смерть давить десятки людей. Робота така.

    Я не даремно згадав про сталкер-зону. Від нашої стрілки до мосту поруч із колією тягнувся ботанічний сад. Густий, як амазонські джунглі. А на початку, біля провулку, що йшов від стрілки нагору до замку, стояв довгий-довгий будинок жахів. Собачник. Десятки песиків чекали там свого останнього часу показати органи студентам-медикам.
    Пізніше університет перейшов на жабок, а якість підготовки хірургів впала із собачих розмірів до жаб'ячих.

    Йшли роки. Разом з моєю юністю кудись зник і красень-тепловоз Ту-3. Його поміняли на старший Ту-2. Я, вже крупний спеціаліст, нещодавно спробував в нього залізти. Якось вийшло. От вилізти вже не виходило. Вузькі двері стали непохитним індикатором всієї моєї крупності, що значно виросла за ці роки.
    І тут зрозумів, що так дитяча залізниця помстилася мені за колишню образу. Якось, в дитинстві, заступив на чергування тут в якості «юного начальника зміни». Мав проконтролювати наймолодшого стрілочника. Саме на цій стрілці, як без неї в цій розповіді?
    Докладно розповів стрілочнику, як переводити стрілку. І все. Практично, руками, він її не перевів, а я не помітив.
    Малюю подальшу картину. Потяг приїхав з парку на перегін біля філармонії. Тепловоз відчепили і він мав об’їхати вагони, щоб пристикуватися позаду. Тоді на зворотному рейсі він знову опинявся попереду. Вагони стоять, локомотив їде. А стрілка стоїть по старому. Не з об’їзної колії на головну, а з головної на головну.
    Розумію, що зараз буде лише за мить до аварії. Старий підсліпуватий машиніст-інструктор взагалі був у задній кабіні локомотиву. Але якась машиністська чуйка підказала йому сплющити очі і роздивитися стрілку. І тут дід помічає мою партизанську засідку. Рве щосили не звичайний, а аварійний кран екстреного гальмування… та вже пізно. Локомотив двома колісними парами розрізає стрілку і зупиняється. Стрілка більше не працює. Весь залишок дня потяг їздить з локомотивом, що зчеплений лише з одного боку. В парк він попереду, до філармонії – позаду.
    Треба розуміти весь педагогічний хист тодішніх дорослих працівників дитячої залізниці, які навіть за цих обставин, ні старий машиніст, ні дорослий начальник зміни, ні разу не матюкнулися. Навіть мене не посварили. Просто махнули рукою. А я відтоді навчився, що коли ти навіть начальник, свою роботу треба контролювати. По чесноку.

    І ось сьогодні я біля тої самої дитячої залізничної стрілки. Стоїть, зараза. Стоїть, не зважаючи на депресивні вітри над анахронічною колією. Нема вже колись охайних під черепичкою, двох будок стрілочника. На початку перегону і на кінці.
    Сливові сади забудували сталкер-будинками. Команчів в такі ніколи не пустять. Ні постріляти з рогаток аличею, ні заспівати колядки. Мовчить колись «собачий» ботанічний сад, хоч я і досі чую той драматичний лай десятків приречених бродячих бобіків, яких дорослі «команчі» ловили на вулицях Ужгорода і звозили у страшній будці з петлею на борті, сюди у собачник.

    … А стрілка стоїть. І навіть кудись вказує. Куди? Або на що? Загадка. Таємниця. Сталкер-зона. Вона така.

     

    Олександр Герешко, Ужгород

     

    ЧИТАЙТЕ також: Ужгородська дитяча залізниця може зникнути

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору