Про царську спадщину села на Закарпатті!

Урочище Кузій на Рахівщині.

Закарпатська Рахівщина – дивовижна! Кожне село й селище приваблює неповторними легендами, культурно-історичною спадщиною й маловідомими досі туристичними перлинами. Так, в околицях села Луг, у південних відрогах Свидовецького хребта, розміщений Кузійсько-Свидовецький заповідний масив Карпатського біосферного заповідника – найбільшого в Європі масиву букових пралісів. Особливою мальовничістю вирізняється одна з його ділянок – урочище Кузій, оточене звідусіль стрімкими горами з пануючими вершинами Кимпа (1091 м н. р. м.) і Полянський (1094 м).

Своїми кришталевими перепадами прозорої крижаної води гірський потік Кузій перетинає застелену живим зеленим килимом скелю. Вздовж нього в’ються дві стежки: одна, що йде верхами, танцюючи серпантином поміж смерек і дубів, інша, кам’яна – внизу, для тих, хто не боїться вмочити ноги в живу воду Карпат. Ця місцевість – немов розкішно вбрана вітальня лісового царства. Тут панує велич природної краси і якась особлива – царська – тиша. Це дивує, адже буквально за кілька метрів проходить траса Ужгород – Рахів, а ще – кордон України та Румунії.

А колись ці землі були володіннями австро-угорських монархів Габсбургів. Одна з наймогутніших династій Європи, правління якої охоплює понад шість століть, зарезервувала Кузій як свої мисливські угіддя. Любов до лісу і до мисливства – особливість усіх поколінь Габсбургів, навіть виникнення їх прізвища пов’язане з цим. Згідно з легендою, одного разу граф фон Альтенбург вирушив на полювання в гори. Захопившись азартом погоні, він не помітив, як залишив свою свиту далеко позаду. На скелях раптом побачив багато гнізд грифів, які почали атакувати непроханого гостя. Ні меч, ні спис не рятували лицаря від кігтів і дзьобів птахів, і він, ставши на коліна, почав благати Бога про спасіння. Птахи відступили. В подяку за це врятований граф наказав своїм васалам на місці події побудувати вежу й назвати її Габісбург (гора грифів).

Правління династії залишило глибокий слід у середньовічній та новій історії Європи. Західноукраїнські землі вона приєднала до своєї імперії у 1526 р., а трохи згодом – Галичину та Буковину. Іван Франко писав, що саме Марія-Терезія Габсбург та її син Йосиф ІІ «вивели державу з сумерків середньовіччини», й саме вони вжили чимало заходів, спрямованих на матеріальний розвиток та збереження культурної спадщини західноукраїнських земель.

Династія дбала про красу й намагалася не шкодити природній досконалості одного з най­улюбленіших місць на Закарпатті, тому біля в’їзду в урочище Кузій, поміж величних модрин і древніх тисів, звели лише невелику акуратну будівлю – Царську хату, як досі називають садибу лужани. До мисливського будиночка, оздобленого витворами кращих різьбярів краю, вела елегантна липова алея.

Відтоді спливло чимало весен. Кілька розлогих височезних лип досі зустрічають гостей урочища, а на місці тих дерев, що вже віджили своє, турботливо посаджені молоді саджанці, щоб традиція гостинності жила й у наступних віках.

Чудовий вигляд має нині й Царська хата – зараз тут розміщений музей Великобичківського лісомисливського господарства. «Нещодавно за ініціативи директора лісгоспу Юрія Сойми та голови Лужанської сільської ради Івана Бондюка ми провели часткову реставрацію будиночка – розповідає Микола Вурста, лісничий Лужанського лісництва. – Відремонтували дах, оновили фасад, побілили стіни та декоративні елементи – дерев’яні перила, скульптури, альтанку, садові меблі. Адже добре усвідомлюємо, що збереження цієї перлинки села – наш обов’язок перед наступними поколіннями.

Всередині будиночка розміщується експозиція місцевої флори й фауни, яка знайомить відвідувачів із тваринним і рослинним світом урочища. Одна з кімнат задекорована під природне середовище проживання оленя, косулі, кабана, ведмедя, сови тощо. Навіть скляне озерце поміж сухого листя та старих коренів справляє враження справжнього.

«Звісно, Кузій заслуговує уваги туристів і краєзнавців, – ділиться думками голова села Іван Бондюк, – але, відверто кажучи, популяризувати це місце доволі ризиковано, адже тоді навряд чи вдасться зберегти його в теперішньому первозданному вигляді».

«Я б так само був дуже обережний щодо масових відвідувань об’єкта, – переконаний лісничий Микола Вурста, – адже, на жаль, ставлення людей до природи й історії в більшості випадків не можемо назвати шанобливим. Пройдіться лише вздовж потоку… Невже людина, зупинивши автомобіль, побачивши таку красу й набравши цілющої води, не може не кидати тут серветки й пляшки?! Прикро це бачити щодня…»

Чи варто говорити про те, що кинуте на землю сміття – красномовний доказ рівня виховання людини. Мабуть, уже час серйозно карати за таке. До прикладу, мандрівників, які відвідують ту же Австрію, Угорщину, Бельгію чи Францію, доволі жорстко привчають до порядку. Уряди країн збільшили штрафи за промах мимо урни: тепер нечупарі доведеться заплатити 100 євро за кинутий на землю недопалок, жуйку або пляшку. Кошти, зароблені на штрафах, надійдуть до місцевого фонду охорони навколишнього сере­довища.

Але, як кажуть, «караван іде, хоч є й ті, хто смітить, і ті, хто гавкає…» Позаду будиночка-музею розпочато будівництво двох басейнів-форельників. «Директор лісгоспу Юрій Михайлович, – розповідає Микола Вурста, – підтримав ідею розведення струмкової форелі поряд із потоком. Створення невеликого форелевого господарства водночас і потребуватиме, і забезпечуватиме присутність тут охорони. Вода до басейнів постачатиметься з потоку, до нього ж і повертатиметься, адже ця королівська риба родини лососевих живе лише в проточних водах».

Триває нині й осіння посадка саджанців. Час від часу проходить акція «Майбутнє лісу – у твоїх руках», коли до висадки молодого лісу залучають школярів і громаду села. Ліси довкола Луга – прекрасні й різнопорідні. Як і сади та городи – цьогоріч вони дали добрий урожай фруктів та овочів, грецького та лісового горіха тощо. Недарма саме Луг над Тисою називають найтеплішим «яблучним», а бджолярі ще кажуть і «наймедовішим» та найсолодшим селом на Рахівщині!

Оксана ГОЛОВЧУК, член Спілки журналістів України, фото автора