ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Про першого майстра спорту СРСР із волейболу в Західній Україні складали легенди!

    22 січня 2022 субота
    Тренер легендарної волейбольної команди співробітників УжДУ Іван Скрябін

    Волейболу в Україні цього року виповнюється 90 років. Іван Скрябін майже його ровесник — йому 83.

    Перший майстер спорту СРСР із волейболу в Західній Україні, член збірних команд України та молодіжної збірної колишнього Союзу, тренер легендарної волейбольної команди співробітників УжДУ, яка стала чемпіоном Радянського Союзу серед викладацьких команд. І це далеко не всі спортивні заслуги Івана Івановича...

    Вже у свої 15 років він був капітаном збірної команди Закарпаття серед школярів, пізніше грав у складі волейбольної команди «Іскра» Київ, ВК «Спартак» Київ, був головним тренером збірної команди Укрради «Колгоспник», головою Федерації волейболу Закарпаття. Протягом 44 років його роботи в УжДУ чоловіча й жіноча волейбольні команди вишу 35 разів ставали чемпіонами Закарпаття. Свого часу про цю людину складали легенди. Одну з них Іван Скрябін чув на власні вуха:

    «Їхав у потязі з Києва, а поруч сидять пасажири й розповідають один одному, що на Закарпаття має приїхати Скрябін, який так б’є, що ямка лишається на м’ячі, і хлоп узагалі він двометровий. Я сиджу й запитую, що звідки вони взяли такі історії? Потім зізнаюся, що я — Скрябін, але вони не вірять мені доти, поки не бачать, як я виходжу з потяга, а там мене вітають убо-лівальники. Після цього викрикують: «Йой, та це справді Скрябін!» Люди багато вигадують собі (ус-міхається. — Авт.)».

    Біографія Івана Скрябіна найбільш повно описана, мабуть, у книзі «Синевирська поляна» (автори М. Бембило і М. Підберецький). Про першого майстра спорту йдеться й у монографії С. Поляка та О. Тріфана «М’ячеві ігри на Закарпатті. Волейбол». «Він зійшов зі спортивного поля як майстер спорту. Не грає з 60-х років, хоча й тоді ніхто не міг повірити, що майстер спорту не гратиме. Пішов ще тоді, коли був на висоті», — розповідає про нього доктор фізико-математичних наук, професор кафедри фізики напівпровідників УжНУ Юрій Попик, який прийшов разом зі своїм другом і тренером на інтерв’ю. Саме завдяки Іванові Скрябіну він колись став чемпіоном СРСР із волейболу серед професорсько-викладацьких команд вищих навчальних закладів Радянського Союзу.

    Про волейбол Іван Скрябін може розповідати довго, однак найціннішими є спогади про людей, які траплялися на його життєвому шляху і підтримують спортсмена донині. Навіть про власні заслуги він говорить, згадуючи передусім своїх колег, вихованців, які, звісно, були і досі залишаються його друзями. Тож про унікальну людину, легенду закарпатського спорту — в черговому інтерв’ю Медіацентру УжНУ.

    Я ТАК ПОСТАРАВСЯ, ЩО М’ЯЧ ПРОЛЕТІВ ПОВЗ ВОРОТА, ВЛУЧИВ У ВІКНО КАБІНЕТУ ДИРЕКТОРА Й ОПИНИВСЯ В НЬОГО НА СТОЛІ

    — Яким є ваш перший спогад із дитинства?

    — Пригадую себе маленьким хлопчиком, коли пас корови на воловецьких полонинах, ловив форель і харіуса в гірських річках, бо вже у віці 5 років полюбив рибальство. Неподалік нашого дому була гора, тож узимку я брав стару мамину пательню і катався на ній, мов на санках (усміхається. — Авт.).

    У дитинстві в нашому будинку часто бував мій друг, сьогодні відомий історик Омелян Довганич. Він писав вірші, був від-мінником, а я займався спор-том і не встигав учитися. Тому часто казав йому: «Омеляне, ти зробив уроки? Дай я спишу» (усміхається. — Авт.).

    Ще у шкільні роки я грав у команді викладачів СК «Русь». Старші пасували, а я нападав. Після гри вони йшли пити пиво, а мені купували сік. Через зайнятість спортом я не встигав виконувати уроки, тому бувало й таке, що отримував трійку, на що батько дуже сердився і казав, аби вчителі не брали мене в команду. Але ті робили по-іншому: просили своїх колег, аби мені не ставили погані оцінки, і я продовжував грати в команді.

    Одного разу ми посперечалися, хто заб’є сильніше гол. Я так постарався, що м’яч пролетів повз ворота, влучив у вікно кабінету директора й опинився в нього на столі (усміхається. — Авт.).

    — Чи пам’ятаєте той момент, коли вже твердо вирішили, що будете волейболістом?

    — Я навчався в Хусті в той час, коли це було спортивне місто. Всі мої викладачі були спортивні, особливо любили волейбол, а спортзал був постійно зайнятий гравцями. Я захотів стати спортсменом після візиту прикордонників, які грали за збірну Москви. Це були гравці високого класу, і я захотів стати таким, як вони. Волейбол вважався тоді, як і зараз, наймасовішим видом спорту. Це дуже інтелігентна гра, дуже динамічна. Тут є сильні удари, які приймаються в захисті. Та й сама тех-ніка дуже складна і водночас дуже гарна. Це мене й привабило. Взагалі мені подобалося багато видів спорту. Я мав другий розряд із легкої атлетики, штовхав ядро на 11 метрів, а взимку любив ганяти на лижах.

    — Які спогади маєте з часів роботи на факультеті фізичного виховання?

    — Біля витоків створення кафедри фізичного виховання стояли Микола Кивежді, Іван Собенко, Інокентій Алексєєв, які представляли різні види спорту. Як і всі вони, я пройшов за конкурсом, аби працювати на цій кафедрі.

    Пам’ятаю, як будували «Буре-вісник» силами студентів і викладачів. Кошти виділялися ніби на ремонт, а насправді будували цілий комплекс. У проекті не врахували умови розташування його біля річки, тому в умовах повені приміщення затоплює. Так було, зокрема, у 2001 році.

    Уся сучасна територія, яка належить Падіюну, мала бути територією «Буревісника». Крім басейну всередині будівлі за проектом мали бути ще два відкриті басейни. Проект існував лише на папері, бо черговий партійний керівник, який хотів показати свою активність, вирішив віддати частину території Падіюну. І сьогодні маємо хороше приміщення для палацу дитячої творчості, однак не маємо повноцінного спорткомплексу.

    Я вважаю, що за спорткомплекс має відповідати проректор із господарської частини. Нинішня декан факультету здоров’я людини багато зробила, однак щоразу виникатиме питання про ремонти, які сам факультет робити не в силах та й за які він не повинен відповідати.

    — Порадьте, як потрібно виховувати спортсменів?

    — Передусім потрібно бути вимогливим до себе. Тренер повинен бути кумиром і на нього мають рівнятися. Мені завжди було приємно, коли учні через багато років зізнавалися, що хотіли бути схожими на мене. Потрібно бути чесним, не дай Боже, бути несправедливим чи когось образити. Але слід бути й суворим. До мене на волейбол був дуже великий конкурс. І всім, хто приходив, я завжди говорив, що не терплю матюків. Казав їм: «Ви — майбутні інтелігенти, тому маєте бути такими, щоб на вас рівнялися. А ви матюкаєтеся. Тому давайте так: якщо не можете самі відучитися від цієї негативної звички, я допоможу. Коли почую, що хтось матюкається — підходжу і б’ю по фізіономії. Одразу встановимо правила і потім не нарікайте».

    — Доводилося застосовувати такі методи?

    — Так, було. Зрозуміло, що це було більш показово, ніж болісно для спортсменів, але це був ефективний метод. Я завжди повторював, що угода — дорожча за гроші. А ми домовлялися на початку. І сьогодні, коли зустрічаю своїх вихованців, вони розповідають, що справді відучилися від матюків після застосування такого методу.

    — Ким зі своїх вихованців пишаєтеся?

    — 30 років я був тренером збірної «Колос». Маю 18 майстрів спорту. Був тренером збірної «Динамо», яка посіла друге місце в Союзі. Також був старшим тренером «Буревісника», капітаном команди «Іскра», тренером команди вищої партійної школи. Фактично я порушував закон, бо поєднував непоєднувану кількість посад. Але завжди був безпартійним, казав, що недостойний вступати до партії. Керівництво ставилося до мене з порозумінням, і коли потрібно було їхати на офіційні зустрічі, то керівником обирали когось із моїх вихованців, які мали партквиток. Багатьма зі своїх вихованців пишаюся. Зокрема, командою викладачів УжНУ, яка двічі була переможцем всесоюзних змагань серед команд професорсько-викладацького складу.

    НАЙВАЖЛИВІШЕ — ПОВАГА, ЯКУ МАЄШ СЕРЕД ЛЮДЕЙ

    — Що вкладаєте у слово «перемога»?

    — Передусім це результат, заради якого працюєш. Фраза «Головне не перемога, а участь» більше пасує ветеранам. Аби досягти перемоги, потрібно аналізувати свої помилки і виправляти їх. Мені було легко працювати з професорсько-викладацьким складом: вони розуміли мене, вміли аналізувати помилки й виправляти їх. У цій команді були провідні доктори наук, професори, завкафедри, декани.

    — Що любите в житті, крім спорту? Які хобі маєте?

    — Люблю подорожувати. Завдяки волейболу побував у Гельсінкі, Стокгольмі, Копенгагені, Гамбурзі, Франкфурті-на Майні, Цюриху, Женеві, Римі, Калькутті, а також у всіх країнах колишнього СРСР. Із 1949 до 1952 року ми вигравали всі матчі. Коли виїжджали за кордон, нам казали, що поразка прирівнюється до зради.

    — Про що шкодуєте, чим пишаєтеся в такі поважні роки?

    — Не шкодую ні про що. Хіба що досі совість мучить мене, коли пригадую, як переїхав із Києва на Закарпаття. Мене тоді назвали зрадником. Бо в Києві з мене зробили спортсмена, дали квартиру, дачу для життя. Через певний час мене попросили підготувати команду для Закарпаття на першу спартакіаду. Я підготував команду, а потім вирішив одружитися, бо вже давно моя майбутня дружина чекала мене на Закарпатті. Та й за рідними я вже сумував, тому вирішив повернутися. Але для того, щоб я міг грати за Закарпаття, змушений був мати місцеву прописку. А в мене була київська прописка. І тоді мені без київської виписки зробили закарпатську прописку. На спартакіаді в Харкові мене зустріли хлопці з київської команди, радіючи, що буду з ними грати. А я кажу їм: «Хлопці, я буду грати не за вас». — «Як так? Ти зрадив нас?» На жаль, вони сприйняли все саме так.

    У житті мені поталанило ще й завдяки моїм уболівальникам, яких мав дуже багато. Після кожної успішної гри я пригощав їх, ми святкували разом. А потім із тієї компанії дуже багато людей стали відомими і вони завжди допомагали мені. Друзів маю багато.

    — Чи знаєте, в чому щастя? Чи почуваєтеся щасливим?

    — Так. Варто пам’ятати, що життя минає, воно не вічне, тому потрібно бути порядним, чесним, зокрема серед студентів. Погані викладачі завжди були, але минає час і колишні студенти не схочуть вітатися з такими викладачами. І сьогодні, коли чую про викладачів-хабарників, не хочеться їм подавати руку. Найважливіше в житті — повага, яку маєш серед людей. І що з тих мільйонів, якщо боїшся вийти з власного дому...
    Наталія Каралкіна, фото Роберта Паппа, Медіацентр УжНУ

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -2

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору