ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

П’яте щастя Василя Горвата

    25 вересня 2020 п'ятниця
    16 серпня 2011 року Василеві Горвату виповнюється 50

    Василь Горват – письменник і журналіст. Народився 16 серпня 1961 року в селі Пушкіново Виноградівського району.


    Закінчив Ужгородський державний університет за спеціальністю "українська мова і література". Працював учителем, з 1985 року на журналістській роботі: спочатку в районній газеті, з 1991 році в газеті "Новини Закарпаття". Член Національної спілки журналістів.

    Ідейно-естетичні (в традиційному розумінні) смаки та погляди Василя Горвата формувалися на зразках світового мистецтва, а то часто в той спосіб, що знайомство з ними відбувалося опосередковано – "філологічним" шляхом. Тобто в часі університетських студій автор черпав чимало для себе суттєвої інформації з наукових праць Д. Затонського, В.Кукаркіна та багатьох інших. Літературні уподобання формувалися у спілкуванні з Іваном Чендеєм, Олександром Тесленком, Петром Скунцем, Юрієм Станинцем, Миколою Матолою, Миколою Славинським, Валерієм Шевчуком, Миколою Рябчуком, а також колегами-"вісімдесятниками".

    Публікував фантастичні оповідання, вірші, літературні статті в журналах "Київ", Дзвін", "Шветлосц"(Новий Сад), "Екзиль", альманахах та збірниках "Вітрила", "Пригоди. Подорожі. Фантастика", "Суботній Ужгород", газеті "Друг читача", обласній періодиці. Брав участь у всесоюзних, всеукраїнських письменницьких семінарах у Москві, Юрмалі, Києві, Дніпропетровську. Фантастичне оповідання "Тарган" було відзначене третьою премією на Всеукраїнському конкурсі "Зоряний ключ".

    Василь Горват, Петро Мідянка, Іван Ребрик

    У 1994 році вийшла поетична збірка "Сьогодні опівночі у Виноградові тихо-тихо завив вовк", у 2009 році – фантастична повість "Великий похід" (Ужгород: "Ґражда"), в альманасі "Суботній Ужгород" та журналі "Екзиль" друкувалися поезії та поема "Полювання на сина", літературознавчі статті. Рецензії на вірші Василя Горвата (автори – Петро Скунць, Василь Басараб, Наталія Вигодованець, Іван Ребрик) публікувалися в газеті "Літературна Україна", часописі "Екзиль", обласній пресі.

    ...як зерня збираю коштовні секунди

    Василь Горват і Іван Ребрик
    щоб купити з лотка п'ять щасть...

    – в одному з віршів писавВасиль Горват. Не знаю, чи купив Горват усі п'ять щасть, але одне – велике і яскраве – письменницьке – він, безперечно має. Кілька десятків Горватових віршів – на всі найвишуканіші смаки і на всі найдовші часи.

    бачиш
    на столі моя щирість розкладена
    по тарілках і салатницях
    на спинці крісла честь на виріст
    а від цноти залишилися ратиці
    обгризені
    обгризені мабуть життям
    на дивані возсідає пам'ять
    а поряд совість повна плям
    а за дверима і сам я... –

    хіба не класика? Або таке:

    Господи страшно мені я нікого не любив

    Чи таке:

    коли прийду
    й обнявши мрію
    сконаю весело
    мов сніг
    ніхто сказати не посміє
    що я нічого ще не встиг

    * * *
    ніч ніжна
    тиша ніжна
    в кінці села спалахує черешня
    липневий місяць випнув жовті клешні
    стою біля вікна
    і все
    і все

    * * *
    нічим я не живу
    ніким не марю
    і ні до кого яблуком скотитися до ніг
    як гіркохолодно
    як сумновесело
    як жовтозоряно
    але десь там десь там
    де не я
    де смертна течія
    і повіває вітер по очах
    де є любов печаль і страх
    і потерчата повзають в траві
    шукають дня а дня нема
    лиш хворобливий колір місячного погляду
    гладить гілку горду
    високої високої високої
    тополі
    і шепчуть юрби смерекові
    а по калюжах бродить туман
    мов душа недозріла і т. д. і т. п.

    Тож як не погодитись із твердженням Наталії Ви¬го¬до¬ванець, що Василь Горват – „поет від Бога", на по¬езіях якого – „пе¬чать легкої граціозності – ім¬пре¬сіоністична гар¬монія думки і крବси..." чи із зауваженням Петра Скун¬ця, що твори Василя не піддаються осмисленню, але „враження від них зали¬ша¬є¬ться небуденним".

    Горватова поезія – це справжня поезія, велика, за словами Оксани Пах¬льов¬ської, „особистісна", тобто така, що протиставляє насильницьким "сис¬те¬мам" (влади, фі¬ло¬софії, естетики) „альтернативу свободи в різних її ема¬нବціях". Через те актуальнісь Василевих віршів не ви¬чер¬пу¬є¬ть¬ся в часі. Адже куль¬тура – це збереження пам'яті люд¬ства, – тобто те, що рятує людство від небуття. Як на мене, Василь пише про вічні речі: людські біль і страх, навіщо приходимо на цей світ і що залишимо по собі, байдужість і „дим голодної віт¬чизни", „куди стікає Стікс" і „чи хтось когось діждесь", тлінність життя і са¬мотність серед ніби людей, про вічне бажання дрібних заощаджень, щоб ку¬пити з лотка „п'ять щасть"... Горватова творчість антиміметична, вона не є і не намагається бути ані мірилом досвіду, ані відповіддю на культурно-іс¬то¬рич¬ні обставини. У нього маємо насичення символами, вічний обмін смис¬ла¬ми, коли стирається межа між „своїм" і „чужим" словом, і текст стає вод¬но¬час таким, що під ним і самому хочеться підписатися, тобто текст на¬ле¬жить усім, насамперед усім читачам, бо кожен з них стає до певної міри його спів¬автором. Увесь сенс Горватової поезії в тому, що вона творить власні самодостатні канони прийдешньої класичності.

    Тож Україна в особі Горвата-поета має образ української літературної іден¬тичності, а його вірші за онтологічними і аксіологічними параметрами мо¬жуть запросто ідентифікуватися в Європі як Слово-Логос вічного мис¬те¬цтва.

    16 серпня 2011 року Василеві Горвату виповнюється 50.

    З цієї нагоди пропонуємо Василеві розкритися перед шану¬вальниками його таланту в довірливій бесіді про штуку.

    – Кого із закарпатських письменників ви сприймаєте як достойного попередника?

    – Насамперед це Федір Потушняк. У низці філософських праць він без¬по¬се¬ред¬ньо торкався питань впливу суспільних і наукових змін на концепції філософії й куль¬тури. За відлік політичних змін він брав 1848 рі¬к, зрозу¬міло, сприймаючи це як по¬зитивний факт. Саме тоді революція в науці, су¬спіль¬ні революції почали по¬сту¬по¬во руйнувати основи світосприйняття. Але вирішальну роль у цих процесах Фе¬дір По¬тушняк залишає в першу чергу за теоретичною на¬укою і загальнолюдським усвідомленням того, що ні¬що не вічне у світі. Цей погляд про абсолютний ряд при¬ро¬ди заперечив усі моральні закони, спростувавши всі міфи, що їх лю¬дина про¬тя¬гом віків сотворила у собі для оборони і вищої самооцінки, знизивши людину до зви¬чайної клітини природного ряду, поставивши їй перед очима ту дійсність – "аб¬со¬лютний песимізм". Порушився внутрішній баланс людини, відповідь на за¬пи¬тан¬ня: "Що там, по той бік земного життя?" знову вкрилася туманом сум¬ні¬вів, і якщо все-¬таки нема задля чого жити, нема надії, світ почало заносити на той бік добра і зла.

    – А як, до речі, це позначилося на літературній творчості самого По¬туш¬няка?

    – Безперечно, на Потушняка як поета нової доби філософія руйнування впли¬ну¬ла без¬по¬се¬ред¬ньо − в тому числі і внаслідок досить глибокого вивчення сучасної ев¬ропейської культури і най¬но¬віших стилістичних пошуків, зокрема, в поезії. Ви¬нят¬ко¬ва модер¬ність поезії Федора Потушняка перш за все в знаковості текстів. Звична ха¬рактерна риса модернізму – не відтворення на¬вко¬лиш¬ньо¬го видимого світу, а тврення власного, в якому знаки, знаки-символи, знаки як матеріал, як цег¬ли¬ни влас¬ного світу є одночасно й змістом, і матеріалом тексту. Модернізм Потушняка, по¬чинаючи з ранніх творів, завершуючи зрілими речами, зазнає поступової ево¬лю¬ції, характерної для змін у за¬галь¬нолітературному европейському про¬цесі. Від де¬ка¬дансу (символізму) Потушняк посту¬пово пе¬ре¬ходить до сюрреалізму, від сим¬во¬лів − до зна¬ків, які визначають його естетичну територію, його світ. Еволюція по¬сту¬пово від¬бу¬ва¬ється і в зростанні довершеності поетичної. Від прямолінійності мі¬фо¬логізованих знаків Потушняк приходить до несподіваніших, метафоричних по¬во¬ро¬тів.

    – Тому саме час поговорити про сьогодення модерної літе¬ра¬тури і трохи про її майбутнє.

    – А яка власне різниця, хотів би я знати. Процес руйнування досягає на¬ступ¬ного етапу в творенні пост-постмодерністичного дискурсу. Постмодернізм від¬ми¬рає? Постмодернізм кривдять? Постмодернізм зବ¬хи¬щають від деміургів? Власне у світлі Ейнштейнової теорії відносності, песимізму це не так і важливо чи потрібно. Тому що й самі автори "Плероми" Володи¬мир Єшкілєв і Юрій Андрухович, озна¬чу¬ю¬чи тему "мо¬дернізм-постмодернізм-деміургізація", називають серед історично обу¬мовлених особливостей модерніз¬му, зокрема, "глобальний катастрофізм як сві¬то¬відчуття". Власне, це стосується й постмодернізму і пост-пост... Це варто під¬крес¬лити в контексті спроб ніби дистанціювати постмодернізм від вторгнення "де¬мі¬ургів", породжених у світі "фентезі". Юрій Андрухович старанно намагається визначити його як відгалуження всередині постмодерністичного дискурсу − "увесь цей корпус літератури можна роз¬глядати як форсоване цитування готичної, огуль¬но-містичної чи казково-міфологічної спадщини з без¬умовною ігровою домі¬нан¬тою". Дещо зневажливий тон свідчить про намагання захистити деміургів "сер¬йоз¬ного постмодернізму", а з іншого боку для ви¬правдання впливу "фентезі", автори по¬силаються на ав¬то¬ри¬тет В. Шкловського − "Нові форми у мисте¬цтві утворюються шляхом канонізації форм низько¬го мистецтва". Постмодернізм не потребує ні захи¬с¬¬ту, ні виправдовувань, так само, як і нема сенсу його критикувати.

    – Відомий сучасний літературознавець Дмитро Дроз¬дов¬ський каже: "Отже, колапс свідомості і культури сучасного світу внаслідок перекодування істо¬рич¬них кодів – результат духовного падіння, девальвації етики та моралі, всього, що стосується свідомості і психіки індивіда".

    – Можна цілком погодитися із характеристиками пост¬модернізму, даного Дмит¬ром Дроз¬дов¬ським. Мо¬ж¬¬на навіть сприйняти характеристику постмодернізму як набір текстів, структури яких по¬діб¬ні алогічністю і беззмістовністю, можна сприй¬няти і те, що в арсена¬лі українського постмодерну – "і гібридні цитати, і су¬перно¬во¬мо¬ва симулякрів, і руйнування меж, і апси¬хологізм, і де¬пер¬со¬на¬лі¬зація." Будь лас¬ка, можна врешті називати його вмерлим, неперспективним, вщух¬лим.

    – І це правда, якщо не абсолютна, то правда з точ¬ки зору традиційної ти¬ся¬чолітньої свідомості.

    – Але критикувати постмодернізм за його риси − це все одно, що критикувати дощ, бо він мокрий. Постмодернізм далеко не літературний напрям, пост¬мо¬дер¬нізм – глобальний історичний процес, який стосується руйнування мислення в умо¬вах, коли міняється світ, міняються політичні системи, коли неологізм "пейджер" стає архаїзмом буквально за кілька років, коли сусідська кухарка (за соціальним ста¬тусом і рівнем мислення) внаслідок політичних виборів стає начальником об¬ласного управління держадміністрації. Все менше статичності у зовнішньому світі, все менше реалій і незмінних цінностей, за які можна учепитися, які можуть бути точ¬кою опори. Постмодернізм літератури є наслідком постмодерніз¬му історичного. Пост¬модернізм віддзеркалює хаос, руйнування свідомості людини ХІХ століття пе¬ред ли¬цем небаченого темпу цивілізації.

    – Отже, якою б не була подальша пост-культура, вона залишиться відоб¬ра¬женням філо¬со¬фії песимізму, культурою руйнування свідомості?

    – Добре воно чи погано? І знову доводиться нагадувати, що таке запитання по¬збавлене особ¬ливого сенсу. Сонце заходить на заході. Добре воно чи як? Во¬сени опадає листя – це погано чи як? Безперечно, епоха руйнування поки що не ми¬нула, хоч би постмодернізм як течія сто разів за¬непадав. Він існуватиме стільки, скільки існуватиме су¬спільна дифузія між сприйняттям і темпами іс¬торичного бігу.

    – Але повернімося до Потушняка.

    – Щодо майбутнього літератури, то тут не обійтися без Потушняка. Попри ф¬і¬ло¬софію песимізму з настанням нової ери в житті сучасної людини, література в кон¬цепції Федора Потушняка завжди є позитивним явищем, несе позитивне нача¬ло. Нагадаю, що екзистенціалізм Потушняка формувався у затінку російської філо¬со¬фії, тому смерть людини, землі, сонця для нього не є абсолютом. Вихід є. "При¬страсть і смерть – це тільки антитеза, що веде до правдивого життя – до само¬піз¬нан¬ня і мети". Коли настає єдність людини з Богом, − говорить Потушняк, – з при¬ро¬дою, з людством, зникає страх перед кінцевістю, перед пустотою життя, перед смер¬тю. Якраз цей шлях утвердження життя, продовжує Федір Потушняк, зна¬ходимо у штуці. Тому творчість у своїй основі не песимістична.

    – І кого б ви ще згадали із закарпатських оптимістів?

    – Прошу. Юрій Станинець і його роман "Сусіди". По-справ¬ж¬ньму, цікавої авантюрної за сюжетом лі¬те¬ратури в Україні пи¬сати не любили, а ско¬ріше не вміли. А от роман Ю. Станинця в цьо¬му контексті значно виграє. З одного боку він має ри¬си тра¬ди¬ційного соці¬аль¬но-побутового твору. З іншого він є подієвим ро¬маном зі специ¬фіч¬ни¬ми рисами "лег¬кого", авантюрного жан¬ру. Тоб¬то носій "позитиву" має дещо ідеалізовані ри¬си, а зло до певної міри демонізується. Такий принцип лег¬ко вга¬дується в стандартах нинішніх бойовиків, але в романі Юрія Ста¬нинця лінія протистояння більш прихована, поставлена ніби на задній план, хо¬ча і є основним композиційним стержнем усього рма¬ну. Сьогодні, коли зникла сис¬те¬ма за¬галь¬но¬дер¬жавної пропа¬ган¬ди книги, сис¬тема її роз¬по¬всю¬джен¬ня, потреба надійного містка між більш-менш масовим чи¬та¬чем і книгою, потреба інтри¬гу¬ю¬чої, подієвої літе¬ра¬тури набуває гост¬рої життєвої не¬об¬хідності для української літератури вазагалі. Є чо¬го повчитися у Юрія Ста¬нинця. Треба сказати, що він був не одино¬кий у спробах днести до людей оптимістичні ідеї, упев¬неність у перемозі, пе¬ре¬ва¬ги освіти й гро¬мବдян¬сь¬кої активності з допомогою подієвого жан¬ру. При¬кла¬дом є найбільш вдала п'єса Августина Волошина "Мବруся Верховинка".

    – А Чендей? Скунць? Їх присутність у вашій творчій біо¬гра¬фії?

    – Від¬чуття присутності Петра Скунця в моїй свідомості і в сві¬домості багатьох просто не могло не бути. Мовленим чи написаним сло¬вом він формував позицію, на¬зивав чор¬не – чорним і біле – білим, гово¬рив прав¬ду, яку не могли заперечити й ті, на кого була спрямована ця прав¬да. Йго присутність до¬по¬ма¬гала по¬чу¬¬ва¬т謬ся впевненіше у найбільш непевні ча¬си (тобто завжди), допомагав від¬чу¬ва¬ти себе не самотнім. А він – Один.

    Один. Безліч літературних гуртків та об'єднань на початку минулого сто¬літ¬тя вовтузилося, дискутувало, сва¬ри¬лося – неокласики, "плужани", фу¬ту¬ристи, "вусппівці"... Минали деся¬ти¬літ¬тя, і залишалися "просто" поети – над течіями, тенденціями, літера¬тур¬ни¬ми міжусобицями. Олесь, Тичина, Плуж¬ник... Були "празька" "нью-йорк¬ська" школи – залишилися просто Оль¬жич, Теліга, Маланюк, Рубчак, Ан¬¬дієвська...

    Історія так чи інакше повто¬рю¬єть¬ся. Забуваючи, що пам'ять про ве¬ли¬ку лю¬дину неможливо приватизувати, зна¬йшлися бажаючі втиснути ім'я Чен¬дея в свою компанію "русинів". Спро¬ба, по-перше, нечесна, а по-друге – аб¬сурдна, бо постать Чендея в кін¬це¬во¬му рахунку недосяжна для мізерних на¬магань. Про це відразу ж у без¬ком¬про¬місній формі нагадав їм Петро Скунць. Не виключено, що з часом ім'я й самого Петра Миколайовича спрбу¬ють використати ті, хто не має для цьо¬го жодних мо¬раль¬них та інших під¬став. Безглуздя. Скунць, більше ніж натовп, ніж усі літературно-політичні натовпи і тусовки. Він – Один.

    Один. Надто гостро це відчу¬ва¬єть¬ся тепер. З нами жив Один. Жив. Але не¬змінно потужним залишатиметься від¬¬чуття йо¬го присутності.

    – Як сьогодні живеться-працюється?

    – Певно, як усім журналістам-письменникам. Не без проб¬лем. Але добре, що дружина Аня – художниця, донька Христина – фі¬лолог, розуміють і допомагають. А це – найголовніше.

    ПРО ВАСИЛЯ ГОРВАТА КАЖУТЬ:

    Олександр Тесленко,
    письменник-фантаст
    (01.01.1949 – 10.06.1990)

    ...Науково-фантастичну прозу Василя Горвата я чи¬таю вже не перший рік. Щоправда, зде¬біль¬шо¬го тільки в рукописному варіанті. Тому приємно було дізнатися, що його повісті вийдуть окремою книж¬кою – вони цього за¬слуговують! Україномовна НФ 80-х відчуває дефіцит но¬вих авторів, серйозних, вдум¬ливих творів, які б говорили про сьогодення у дзеркалі чи то далекого, чи то ближчог¬о май¬бутнього, чи то незвичайної фанстастичної ситу¬ації.

    Уже перше знайомство з короткими фантастични¬ми новелами Василя Горвата приємно вразили – легкістю, з якою вступаєш у світ фантастичних персонажів. Хо¬ча насправді йдеться не про вигадані проблеми, пережи¬вання або теми. Хочеться наголосити не стільки на фан¬тастичності, скільки на актуальності повістей. О䬬на з них – "Напередодні урагану" – потрапила до мене в той момент, коли я, старший лейтенант медичної служ¬би, повер¬нувся із Чорнобильської зони. Тобто у нас трапився свій "ураган" – дещо пережив, дещо побачив, почув, а дума¬ти на багато років наперед вистачить. Симп¬то¬матич¬но, що в повісті (чисто по-горватівськи) підня¬то те¬му екологічної катастрофи, вірніше її наслідків, її впливу на думки, філософію й поведінку людей. Здається, деякі передбачення уже починають збуватися...
    (З видавничої рецензії 1989 р.)

    Петро Скунць,
    письменник
    (20.05.1942-30.04.2007)

    "Задивившись у прірву, не втримаєш зірку..."

    Поема Василя Горвата "Полювання на сина" має багато бо¬льо¬вих то¬чок, серед них я собі вибрав одну, винесену в за¬го¬ло¬вок, від неї й по¬ч¬ну перечитувати твір уже з претензією на його ос¬мислення. Лише з пре¬тензією, бо осмисленню твір не під¬да¬єть¬ся, хоча враження від ньо¬го залишається небуденне.

    А втім, я вже дещо звик до поетичного світу автора після його збір¬¬ки, виданої "Ґраждою", – "Сьогодні опівночі у Виноградові ти¬хо-т謬хо завив вовк". І навіть повірив у виноградівського вовка.

    До мене в поему вже вчитувався дуже чуйний до слова пись¬мен¬¬ник Василь Басараб, але прокоментував її так, що й сам ко¬ментар важ¬ко прокоментувати. Щоб мене не занесло дуже гли¬бо¬ко у фі¬ло¬соф¬ські нетрі, я й вибрав собі одну із больових точок за точку опори.

    Вже перший крок людини в життя є кроком до смерті, тобто до прір¬¬ви, а до неї легше йти, задивившись у небо, де в кожного ні¬би¬то є своя зірка. Але бувають у кожного такі моменти, коли прір¬ва до себе тяг¬не, ніби саме в ній захована невидима гравітаційна си¬ла, і хода твоя перетворюється в біг назустріч смерті, вже й не ма¬рафонський, а сприн¬терський, дарма що на тобі тягар літ, тя¬гар досвіду, тягар тих знань, які здобуло людство. І часом хо¬четь¬ся, як Кафці, а з ним і лі¬рич¬ному герою Василя Горвата, відповзти в свою звірину нору, але це тіль¬ки хочеться, цього ще нікому не вда¬валося.

    Чому ми так боїмося смерті? Мабуть, тому, що вона – сама не¬ві¬до¬мість. Мабуть, і тоді нам було страшно, коли ми з мате¬рин¬сь¬кого лона з'я¬вилися на світ, з'явилися ще сліпими, аби не по¬ба¬чи¬ли відразу всьо¬го огрому світу, що має один корінь зі словом, "світ¬ло", а потім по¬чали боятися тьми, як боялися світла, і при¬в'я¬зуємо себе до землі лю¬бов'ю, дітьми, матеріальними багат¬ст¬ва¬ми, а діти лише повторять нас, і не знати, чи в кращому, чи в гір¬¬шому варіанті...

    Вважаю блискучою знахідкою поета фрагмент про паперових бгів, бо вони – вже виплід цивілізації, хоч і язичницькі були не кра¬щі, над¬то вже охочі до жертв, хоч і християнство зі своїм по¬сту¬латом лю¬бові до ближнього любов приймало як жертву, а не як дар Божий, тоб¬то не раз вимагало любові силою, любові у ви¬гля¬ді крові.

    Неспроста Метерлінгів "Синій птах" у Василя Горвата стає с謬ньою качкою. Качку зловити просто, вона домашня. Лише не "та¬єм¬ни¬цю речей і щастя"...

    А синій птах, злетівши поночі,
    Завидна в руки не дається, –

    спостеріг у минулому столітті Сава Голованівський.

    І от настала нібито світла для людства ера Водолія. І що, си¬ній птах перетворився на домашню качку?

    Поет – на цей раз Василь Горват – не винен, він лише спо¬сте¬ріг.

    "Хто винен?" – питав колись великий Герцен. Винних у його епху знайти було неважко. Є ще й нині охочі шукати винних се¬ред собі по¬дібних. Але можна спитати по-єретичному: хто винен у н嬬до¬ско¬на¬ло¬сті світу: творець чи його творіння.

    Василь Горват не задається питанням, хто винен. Мабуть, не від¬¬чуває за собою права звинувачувати, бо сказано: не суди і не су¬димим бу¬деш.

    Свій пам'ятний ліс він обкладає капканами, жирними кап¬ка¬на¬ми, щоб приваблювати заблуканих.

    Чи це про наш час?

    Про наш – також. Але не спокушаймося думкою, що предкам бу¬¬ло легше. В кожного покоління своя Голгофа. І многі на неї йдуть доб¬ро¬вільно.

    Якось не віриться , щоб отець послав сина на муки, як то бу¬ло з Хри¬стом, отець би краще пішов на муки сам.

    А може, син пішов на муки сам, всупереч Отцю?

    А може, й справді від небесних зір нас переманила нами ство¬ре¬на штуч¬на зірка?

    А може, справді ми себе самі створили?

    Фрагментарно у поемі з'являються і Христос, і Сатана, на яко¬го ми любимо списувати все наявне Зло.

    А чому ж нас не навчив нічого Час?

    По Горвату – "...час – це сейф з іржавим тризубом".

    Словом, це вже наш час, але від нас замкнутий.

    Ні, таки вивуджувати у поемі Василя Горвата якусь авторську іс¬¬тину – це діло безнадійне. Поет живе не так серед людей, як се¬ред сим¬волів, а в одні й ті ж символи люди закладають далеко не один зміст. Думаю, й мої асоціації далеко не всюди співпадають з а⬬тор¬ськими.

    Прочитавши поему, я ні на волос не наблизився до розуміння сен¬¬су ні свого, ні взагалі людського життя.

    Але трохи пожив поемою. І жилося мені невесело. І все-таки ж謬¬ло¬ся з думкою про світ, який таки піймав нас, хоч філософ Ско¬во¬рода та¬кої долі уник. І добре, що піймав, і добре, поки не від¬пус¬кає.

    2007 р.

    Василь Басараб,
    письменник
    (25.05.1932-12.08.2003)

    "...Пропоновані уривки з но¬вої поеми "Полювання на си¬на" написані в ха¬рак¬тер¬ному для автора асо¬ці¬а¬тив¬но¬му ключі й тор¬каються давньої теми батьків і ді¬тей. Що можемо додати, ко¬мен¬¬ту¬ючи вибрані фрагменти? Справжній вірш виникає не для сто¬роннього ока. Ру¬ка ледь встигає схопити на¬роджене старим бо¬лем і новим страхом, в якому не при¬зна¬єшся жодній живій ду¬ші. Але за десять, за сто днів озираєшся в байдужості, ко¬ли вже ми¬не, майже ми¬нуло все, від чого колись народжувався Текст. Тоді п嬬ре¬чи¬ту¬єш і вже розумієш, що це не про тебе, це далека від те¬бе одвічна історія Вітця й Си¬на, може, й Блуд¬но¬го сина, їх не¬роз¬рив¬ної і значущої самотності..."

    2002 р.

    Наталія Вигодованець,
    літературознавець

    Василь Горват – поет від Бога – живе і творить на пе¬рифе¬рії, а свої твори виносить на суд читача зрідка, здається, один раз у де¬ся¬ти¬ліття. Це, на наш су¬єт¬¬ний час, надто рідко, бо на його по¬езіях – пе¬чать легкої граціозності – імпресіоністична гармонія думки і крବси, такі потрібні сучасній лю¬ди¬ні. Найскладніші екзестен¬ці¬о¬на¬ліс¬т¬сь¬¬кі мотиви, як скажімо, проблема від¬чуження українського мит¬ця в умвах української незалежності, це – тільки граціозно ви¬ко¬нана в сло¬ві ми¬ттєва думка, буквально схоп¬ле¬на поетом на льо¬ту, в дорозі, в купе ва¬гона, на "полиці нижній № 22". По¬ет пише: "при¬віт свободі /і не¬за¬леж¬ності /що виростають про¬пор¬цій¬но відстані /що так бай¬ду¬же роб¬лять послугу /лети живи та плюй через вікно /а якщо ста¬не за¬над¬то бо¬ляче, не лай їх /свобода віч¬на і прохолодна /сухими крилами по¬мବхує в повітрі /то ж не чіпай її /бо зре¬ш¬тою вона лиш за вік¬ном". "Сухі кр謬¬ла" нашої свободи – як це гли¬бо¬ко і яка це новизна сприйняття сві¬ту!

    Минуло понад десять років від часу ви¬хо¬ду у видавництві "Ґраж¬да" збір¬ки Вବсиля Горвата "Сьо¬год¬ні опівночі у Ви¬ноградові тихо-тихо зବвив вовк", і по¬ет іде до нас із но¬ви¬ми своїми тво¬ріннями, як на мене, гл謬боко лі¬рич¬ними і до болю олюд¬не¬ни¬ми. Лю¬ди¬на не сміє жити "у по¬лум'ї не¬ро¬зу¬міння", а ти¬ша, навіть у сучас¬но¬му над- і по¬ст¬ін¬ду¬стрі¬аль¬но¬му світі має бути такою, "що рап¬том по¬чу¬єш шепіт чужого бажання / і зна¬йомій са¬мотності заглянеш в за¬буте ли¬це".

    "Старі болі і нові страхи" (Ва¬силь Ба¬сараб) , – здається, це точна пс謬¬хло¬гіч¬на характеристика по¬е¬тво¬го буття, але це тільки зда¬єть¬¬ся, що поет праг¬не лише "своєї піть¬¬ми", і це – помилка. У поета є в嬬ли¬ка мрія – за "май¬же валютні" за¬о¬ща¬дження купити "із лотка" аж "5 щасть".

    Забуваємо про граматику, па¬м'я¬таємо про життя – сильне, а, от¬¬же, пре¬красне, і з вдячністю за ра¬дість глибоко індивідуальних і су¬б'¬єк¬тив¬них від¬криттів знову і знову вчи¬туємось у прегарні ім¬про¬ві¬за¬ції та прецікаву по¬е¬му "Полювання на си¬на" Василя Горвата... Цьо¬го ж ба¬жа¬ємо і читачеві "Екзилю", і ще − від¬чути се¬бе ща¬сли¬вим від усвідом¬лен¬ня то¬го, що в Закар¬пат¬ті були і є ве¬ликі по¬ети!

    2007 р.

    Іван Ребрик,
    письменник, видавець

    ...сюрреалістичні візії Василя Горвата по¬стали аж ніяк не з тих чи інших філологічних за¬хоплень, естетичних пріоритетів. На¬впаки. Ос¬танні віддзеркалюють духовні й інтелектуальні уст¬рем¬ління автора.

    Поезія Василя Горвата з формального боку не є чимось ви¬нят¬ковим у плані версифікаційному. Хоча вона й має своєрідну ме¬лодику, метрику. Сутність і неповторність її в образній сис¬темі, в мінливості та багатошаровості семантики. Сти¬льова еклек¬тика, семантичні перепади, нашару¬вання, взаємо¬про¬ни¬кан¬ня не заступають, не зво¬дять до абсурду цілісність твору, але уви¬разню¬ють його, посилюють експресію, творять свою внутрішню – безсюжетну! – логіку.

    Щодо сюжету. Про що Горватова поезія?

    Утилітарний погляд спокійно промине її, так і не зна¬й¬шов¬ши, за що зачепитися. Тема? Ідея?

    Поезії Василя Горвата – це висвітлені з під¬свідомості фраг¬менти психологічних, почуттєвих, мисленних екзистенцій, це спро¬би звести їх доку¬пи, розібратися в них, осягнути не¬збаг¬нен¬не – людську душу – на перехрестях надміру зматері¬алізованого світу. Безпосередність, оголена щи¬рість, імпровізаційна легкість, філософсько-лі¬рична настроєність, образні багатство і конкре¬тика, синтаксичні та семантичні інверсії, що тво¬рять особливу мелодику, – усе це в химерному, ірреальному переплетінні. Й усе – достатнє, внутрішньо викінчене – вводить у стан причет¬ності, співпереживання, якоїсь дивної предтечності – наближення впри¬тул до Суті. Це майже не¬відступне ненав'язливе, маг¬не¬тич¬не, містичне від¬чуття, спонукане поезією Василя Горвата.

    1994 р.

    Горватові поезії

    * * *
    бачиш
    на столі моя щирість розкладена
    по тарілках і салатницях
    на спинці крісла честь на виріст
    а від цноти залишилися ратиці
    обгризені
    обгризені мабуть життям
    на дивані возсідає пам'ять
    а поряд совість повна плям
    а за дверима і сам я
    стою
    чекаючи дозволу вирватись
    і почвалати на всі чотири сторони
    від втоми і самотності чорний
    мене проводжатимуть
    пам'ять щирість совість
    перше кохання і невинність
    лише німа печаль зірветься з ланцюга
    наздожене
    обпікаючи гарячим подихом
    стару як льодовик рану в грудях

    * * *
    сьогодні опівночі
    у Виноградові
    тихо-тихо
    завив вовк
    він стогнав десь близько по сусідству
    можливо пригадав глинистий запах проліска
    (а тут постійно тхне асфальтом)
    можливо в уяві його ніжний погляд вовчиці
    що вибігла на місячну стежку
    чи відчайдушна погоня за вухатим
    із смачним запахом страху
    сьогодні опівночі
    у Виноградові
    боляче так спитав себе
    чого тобі сірий
    у цьому й без тебе сірому місті
    що загубив ти біля газетного кіоску
    по вулиці Франка
    чи прокладеш ти свою стежку
    на холодній міській бруківці
    кому й навіщо

    Василь Горват малює
    * * *
    на віфлеємських порогах кохана
    ми ставимо знак
    хтива риба з губами негра
    знов церковний закон поспішає назустріч серцям
    і спокусливі дзвони

    порох нас вкриває порох і дим
    наші погляди мертво так лущаться
    й падають в озеро мляве
    хто там дивиться з хреста на наші потилиці
    й спини
    все одно не дожене бо ми стоїмо і ковтаємо шлях
    і на наших очах і мокрих серцях і зубах
    і спітнілих ногах віддзеркалює штучна зірка
    завмирають слова й неслова
    й обезкровлені ріки
    озирнімось востаннє нас кличе красивий мрець
    але нам не туди ми на березі моря
    чи прірви
    чайки рибу пасуть і пісок вибігає з води
    1993

    * * *
    Господи страшно мені я нікого не любив

    * * *
    не забудьмо добра що сповзло з наших пліч
    коли ми переправились
    на берег надійного спокою
    тримаймо тримаймось його
    бо без нього загинемо
    насамоті
    і пообгризені яблука будуть дивитись нам вслід
    які ми все-таки падлюки

    НА ВЕСІЛЛІ
    кому пісня кому танці а мені вино
    а онде юним солодка судома
    кому страшно а мені
    все одно

    ЕМІГРАНТИ
    у тому дні
    у тому що лишився
    стікала із очей невидима печаль
    нас душить дим голодної вітчизни
    наш голос тут востаннє замовчав
    пора до моря нам
    пора до моря
    там нас чекає чайка голосом нудним
    згасає тіней ліс
    історія
    по наших долях тільки дим
    помри
    помру
    нас нині не діждатись
    куди стікає Стікс
    чи хтось когось діждесь
    розсіюється дим
    і маліють Карпати
    до розмірів сердець

    * * *
    коли прийду
    й обнявши мрію
    сконаю весело
    мов сніг
    ніхто сказати не посміє
    що я нічого ще не встиг

    НАТЮРМОРТ

    столипофарбов
    аніучорнукр
    овс
    тояли
    узадумітіл
    ькизеленікролик
    идовірливосходилисянаполі
    ровануповерхнювухакотилися
    зліванаправочорнійпустіна
    чезавороженібігаливи
    передприціломінав
    ітьнепосмі
    хнулися

    * * *
    ніч ніжна
    тиша ніжна
    в кінці села спалахує черешня
    липневий місяць випнув жовті клешні
    стою біля вікна
    і все
    і все

    * * *
    не заплачу й на мить
    я червак перед Богом

    нехай плаче й болить
    білий мозок Нічого

    все йде дуже добре щось люблю (кохаю?)
    щось роблю (що?) все йде до кращого (?)

    не заплачу проте
    зник всежалісний сон
    я долоню простер
    до зірок до сестер
    але ніч наче слон
    придавила мене
    до німої трави
    ані встати і не

    пробігають важкі авто під які так легко ки¬-
    нутись сторч головою заскриплять злякано
    гальма вистрибне мертвотно-блідий шофер
    збіжиться натовп усі мертві-мертві один ти
    живий нерухомо поглядаєш на них з-під ко¬-
    ліс гарячої ще машини

    * * *
    доброго ранку добрі дороги
    чекаю на сонце за ноги обнявши вітер
    і попливу і потечу білим співом
    скинувши вічність у спогади снів
    ось воно ось наближається тихо
    стигле проміння піднявши над голови гір
    криком священна спалахує радість
    будьте щасливі цей день у прийдешнє прийде
    будьте в цей день як і присно сполохані травнем
    щедро притну колискову до уст
    боляче буде і боляче зникне стремління душі
    але вперед
    нас чекають гарячі ще погляди милих
    наче зламані квіти силкуючись встати над сміх
    ми зустрінемось ми обов'язково зустрінемось
    заколисані вітром і сонцем уквітчані
    я рушаю у путь і в путі
    розступається пил
    що сколотив дивний смуток днів

    * * *
    нічим я не живу
    ніким не марю
    і ні до кого яблуком скотитися до ніг
    як гіркохолодно
    як сумновесело
    як жовтозоряно
    але десь там десь там
    де не я
    де смертна течія
    і повіває вітер по очах
    де є любов печаль і страх
    і потерчата повзають в траві
    шукають дня а дня нема
    лиш хворобливий колір місячного погляду
    гладить гілку горду
    високої високої високої
    тополі
    і шепчуть юрби смерекові
    а по калюжах бродить туман
    мов душа недозріла

    * * *
    Олександрові Тесленку

    тричі злітали крокодили над долонями днів
    тричі
    прогорнувши розімлілі від сонця хмаровища
    цілий табун віддаленів
    покинувши над озером вірності
    пораненого товариша
    стікали лукаво і зло крокодилячі
    та далеко далеко далеко
    застогнали назустріч лелеки
    порошинками очей
    запам'ятавши згорблену трасу
    власне
    літаючих крокодилів ніхто не бачив
    тому всім здавалося
    що то зграя звичайних драконів
    усі вони спікірували на позаміський котлован
    де у дванадцятій п'ятирічці
    збудують завод "Електрон"
    дощ залив котлован
    свідки падіння дуже сміялися

    19.05.1986 р.

    * * *
    день впаде на обніжок осінній
    запече дикий місяць в лице
    як же знали б ви лінь мені
    дивитись на все

    * * *
    так важко наче не п'яний
    так мертво немов на снігу
    колишеться вечір різдвяний
    і бігає ангелів гурт

    * * *
    згорблюсь
    змілію
    зотлію
    біль
    ляжу в траву
    а за крок тротуар
    чую
    в серці Землі
    бій
    хоч би один
    для мене
    удар

    * * *
    а потім настане тиша така
    що раптом почуєш шепіт чужого бажання
    і знайомій самотності заглянеш в забуте лице
    з пальцем що притулилося до губ
    Я зітру їй зі спогаду прозору сльозу
    І присяду покірно біля слідів на гарячій ще спузі
    що була вічність тому чимось рідним а вже
    розтопилась у полум'ї нерозуміння
    Тоді вийде струмок і помолиться чисто
    і загорне сліди й віднесе у долину днів
    і дозволить забути колискову тепла
    й догоріти дотла

    ІМПРОВІЗАЦІЯ

    Чорний лист читають пальці
    тільки пальці пальці дня
    пальці-бранці
    пальці – рани мов стерня
    Що там вичитаєш тоскно
    всі пророцтва вже збулись
    лиш пунктирний відголосок
    за диваном загубивсь

    Чорний лист
    слова втікають
    це привіт із-за дзеркал
    Чи то молюся чи каюсь
    чи то просто
    злого вірша написав

    * * *
    Брати-чорнобривці припали до ґрунту
    краплі дощу по лицю і по шиї спішать
    як зерня збираю коштовні секунди
    щоб купити з лотка п'ять щасть
    Одне кольору сливи воно із дитинства
    друге трохи зубате щоб ніхто не забрав
    третє пекуче до серця притисну
    А четверте дрібничка така собі гра
    П'яте щастя відпущу на волю
    а воно і дрібне і дурне
    не біжить не летить – дрібуляє по колу
    і ніяк не покине мене
    От і все
    Отже зберу секунди
    назбираю великий один такий час
    і на ці заощадження майже валютні
    я куплю із лотка п'ять щасть

    * * *
    Буде страшно коли всі зірки перемиємо
    у байдужість одягнемо й відіпхнемо подалі
    нам блищатимуть тільки медалі
    буде страшно та нічого не вдіємо
    І не знайдеться сліпої душі чи просто
    щирої поглядом дитини
    щоб зберегла зірки у пазушині
    й посіяла над нами наче просо
    Нема ми вмовкнено такі замерзлі
    що аж дзвенітиме стіна між нами
    і ми забудемо як колись лунали
    проміння ночі віднині вмерлі

    Публікацію підготували ґраждівці, видавці й автори, які високо цінують непересічний талант ювілянта, щиро і щедро віншують йому п'ятого щастя на довгі-предовгі роки.

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору