Ректор Ужгородської Української Богословської Академії Віктор Бедь про "анафему" гетьману Івану Мазепі

Вже не одне століття в політичних та церковних колах України ведеться дискусія щодо питання канонічності чи неканонічності проголошення так званої «анафеми» одному із найвидатніших вітчизняних Гетьманів - Івану Мазепі.

І дивного в цьому немає нічого. Бо перш ніж визначитися у цьому питанні, слід бодай бігло оглянути події державно-політичного життя, віхи діяльності Гетьмана Івана Мазепи та особливості статусу Православної Церкви на теренах українських земель в другій половині ХVІІ - початку ХVІІІ століть.

Особливої гостроти дискусія щодо місця і ролі Гетьмана Івана Мазепи в споконвічних процесах державотворення українського народу набирає саме в наші часи, часи здобуття Україною своєї державної незалежності. Тож коли українські політики, науковці, широкі верстви громадськості намагаються об'єктивно і неупереджено (без диктату політичних кіл чужоземних держав) відтворити реалії історичного шляху України до своєї державності, віддати належну шану і визнання своїм державним діячам минулого, Українська Православна Церква не може залишитись осторонь дискусійного питання щодо так званої «анафеми» Гетьману Івану Мазепі.

Іван Мазепа і його час

4 серпня 1687 року, коли український народ переживав вкрай важкі політичні та економічні наслідки від періоду так званої великої руїни, Іван Степанович Мазепа був обраний Гетьманом України (при цьому Гетьманом як Лівобережжя, так і Правобережжя) і пробув її главою незмінно впродовж двадцяти двох років. Іван Мазепа входив в число найосвіченіших і висококультурних правителів Європи свого часу. Освіту він здобув у Києво-Могилянській академії, після чого продовжив навчання на Заході. Він відвідав Голландію, Німеччину, Францію та Італію. Потім служив при польському королівському дворі. Гетьман володів російською, польською, німецькою, італійською мовами, міг спілкуватись на французькій, голландській і татарській мовах. Добре знав латинь.

За характеристиками його сучасників в Україні та за її межами, Гетьман Іван Мазепа мав природній хист державного діяча і вправного дипломата, і однозначно був відданим патріотом українського народу та охоронцем української державності. Майже двадцять років Гетьман Мазепа був надійним і вірним політичним та військовим союзником Московського царського престолу, цей факт є незаперечним. При цьому Україна зберігала свою державність і незалежність в управлінні. Але коли він зрозумів, що Петро Перший, як великий самодержавець будує велику імперію і тому ставить собі за мету зліквідувати в Україні Гетьманщину, а відтак і українську державність, то як патріот свого народу і його глава Гетьман Іван Мазепа приймає політичне рішення про об'єднання у військовий союз з могутньою на той час Швецією. Це був крок політичного діяча України, її керманича, зроблений в інтересах збереження її державності та незалежності. Та сталось не так, як було задумано. Поразка шведських та українських військ у битві з російськими військами під Полтавою обернулась великою перемогою для Росії в утвердженні її імперської державності і великою поразкою для України, що в подальшому призвело до цілковитої втрати нею (на певний період) власної держави.

Іван Мазепа і Православна Церква

Перебуваючи при гетьманській владі, Іван Мазепа дбав про розвиток Православної Церкви в Україні і увійшов в її історію як один із найбільш щедрих жертводавців. Між Православною Церквою і Іваном Мазепою ніколи не існувало жодного непорозуміння чи конфлікту. Не впадав Гетьман також ні в церковні розколи, ані в єресі. І ці факти також є незаперечними. За його власні кошти (і мова йде не про один мільйон золотих) або за його сприяння в Україні було збудовано і відновлено десятки храмів, монастирів, лікарень та шкіл. Наприклад, у Лаврському храмі Різдва Богородиці у Києві, збудованому на кошти Івана Мазепи, і по сьогодні щоденно відправляють богослужіння та молитви викладачі та студенти Київської духовної академії та семінарії. Особливу увагу, опіку та матеріальну підтримку Іван Мазепа надавав Києво-Печерській Лаврі. Одночасно він був великим меценатом і жертводавцем для православних за межами України, зокрема на Святій Землі (в Палестині) та Святій горі Афон (на території сучасної Греції).

Російсько-українська геополітика та Православна Церква часів Петра Першого

Здобувши велику перемогу в російсько-шведській битві під Полтавою, яка одночасно стала і україно-російським військовим зіткненням, цар Петро Перший, що відчував себе уже не просто самодержавцем, а імператором великої і неподільної Росії (саме Росії, а не Київської Русі) зрозумів, що український народ не відмовився і не відрікся від свого природнього права на державну незалежність. Зрозумілим було і те, що до тих пір поки Україна зберігатиме Гетьманську владу, носії якої є прямими спадкоємцями князівської державної влади Київської Русі і вільно обираються українським козацтвом, мріяти про влиття України в склад російської імперії є справою даремною. Щоб зломити народний дух і національну самосвідомість українців, для Петра було замало перемоги під Полтавою, жорстокого знищення українського козацтва і духовенства, що підтримували свого правителя - Гетьмана Івана Мазепу, цілковитого знищення, руйнування та пограбування козацької столиці Батурина. Необхідно було більшого - морального приниження і духовного пригнічення глибоко віруючого православного українського люду, щоб на століття породити в нього і його нащадків відчуття провини у нібито зраді «Божого помазаника», а від так, ніби то і Святої Православної Церкви. Ці фактори і лягли в основу інсинуації відсторонення від влади і так званого відлучення від Церкви Гетьмана Івана Мазепи.

Та спробуймо глянути неупередженим оком на ці події, зважаючи і поважаючи історію державотворення як Росії, так і України, а також залишаючись вірними чадами Святої Православної Церкви, яка окормлює братерські народи України та Росії:

1. На період гетьманського правління Івана Мазепи Україна перебувала у військово-політичному союзі з Росією, укладеного ще Гетьманом Богданом Хмельницьким. Згідно даного союзного договору Україна не зрікалась своїх суверенних прав, мала свою систему державного управління та порядок її формування, власні судоустрій, армію, грошову одиницю та проводила власну дипломатичну політику. Населення українських земель відносилось до підданства Гетьманської України, а не Московського царства. Як Гетьман Іван Мазепа, так і українське населення були підданими не Московського царя, а підданими Гетьманської України і фактично перебували тільки на службі у Московського царату. Одночасно представники Гетьманської України перебували і на службі у Шведського та Польського королів, Турецького султана (на службі, а не в рабстві), укладали і з ними відповідні політичні та військові договори. Такі були реалії, в яких опинилась Україна в ХVІІ - на початку ХVІІІ століть. І цей державно-політичний фактор є надзвичайно важливим для правильного розуміння вище зазначеної проблеми. Відповідно Гетьман Іван Мазепа був не прямим підданим Петра Першого, а його військово-політичним союзником, що перебував у нього на службі, залишаючись одночасно правителем суверенної України.

2. Після приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату Руська Православна Церква на чолі з її Патріархом стала єдиною для українського і російського народів. І ця єдність зберігається по сьогоднішній день. Ми єдині в служінні Єдиному Господу Богу і у вірності Вселенському Православ'ю. Але як в часи Гетьмана Івана Мазепи, так і сьогодні наші братерські народи мали і мають свої власні історії державотворення (на різних етапах свого розвитку вони могли бути як різними, так і спільними), своїх національних героїв і зрадників та Богом дані власні держави. Але Свята Православна Церква є єдиною для українців і росіян. Тож Церква та її архіреї (Патріархи) не повинні ставати заложниками політичних і земних уподобань правителів різних держав і на їх угоду руйнувати серед своїх вірників єдність Церкви Христової. На початку XVIII століття імператор Петро Перший провів так звану «церковну реформу», зліквідував Патріаршество і фактично підпорядкував церковну ієрархію своїй політичній волі. І за цих історичних умов Руська Православна Церква опинилась у край важкому становищі. З політичної волі Московського царя і проти політичної волі українського Гетьмана (обох Божих помазаників) ієрархів єдиної Церкви фактично змусили поділити своїх православних вірників на рідних дітей і байстрюків, що, безперечно, було прямим втручанням у церковні справи з боку Петровського царату. Сумною пам'яткою цього втручання стало проголошення так званої «анафеми» православному Гетьману Івану Мазепі.
Питання канонічності та чинності так званої «анафеми»

Щоб вирішити це питання, слід цілковито абстрагіюватись від бажання перетворити Святу Православну Церкву в політичний іститут Російської чи Української державної влади та намагатись максимально дотримуватись догматичного і канонічного віровчення.

Базуючись на догматах і канонах Святої Православної Церкви ми можемо сформулювати наступне бачення проблеми так званого «анафемування» Гетьмана Івана Мазепи:

Перш за все зрозумілим є те, що таке страшне покарання як відлучення від Святої Церкви Христової можливе тільки за вкрай важкі злочини перед Святою Православною Церквою, якими можуть бути: свідоме створення глибоких церковних розколів та впадання в засуджену Церквою єресь. Чи був православний Іван Мазепа розкольником в церковному житті, а чи впадав у єресь? Однозначно ні. Дане твердження є за своєю суттю та історичною правдою аксіомою, яку впродовж століть навіть ніхто (ні з боку політичної влади, ні з боку Церковної ієрархії) не намагався і не намагається спростувати чи навіть поставити під сумнів. Як він самий, так і його рід були глибоко віруючими православними, зокрема його мати (удовівши) прийняла монашеський постриг і стала ігуменею Фроло-Вознесенського монастиря в місті Києві, монашеський подвиг несла і рідна сестра Гетьмана.

По-друге, порушення питання щодо можливості застосування анафеми по відношенню того чи іншого вірника Церкви Христової повинно виходити із лона самої Церкви і обговорюватись, ухвалюватись соборно. Особливо суворо цього порядку слід дотримуватись у тих випадках, коли мова іде про державних правителів, яким зокрема і був Гетьман Іван Мазепа. Адже державний правитель є не тільки простим смертним та вірником, але і символом державної влади, визнаним і офіційним представником всього народу, що входить до складу тієї чи іншої держави, а від так «Божим помазаником». Поспішність, помилковість чи не канонічність в питаннях накладення анафеми на державного діяча може призвести до руйнування християнського миру, взаємозлагоди і спокою як в самій державі, так і в Святій Православній Церкві, призвести до розколів та єресі. Тож не дарма наш Спаситель заповідав: віддавайте кесареве кесарю, а Богове Богу (Мф 22, 21).

Чи ініціювала питання про анафему Гетьману Івану Мазепі Свята Православна Церква або її ієрархи? Історичні джерела дозволяють нам дати однозначну та впевнену відповідь на це запитання. Ініціатором відлучення Івана Мазепи від Церкви виступив його політичний супротивник, правитель іншої держави - Московський цар Петро перший. 31 жовтня 1708 року Петро перший звертається з посланням до Патріаршого місцеблюстителя, митрополита Рязанського Степана Яворського в якому наказує (навіть не просить): «Того ради изволте онаго (Івана Мазепу - прот. В. Б.) за такое ево дело публично в саборной церкви проклятию предать». Тож Свята Православна Церква не ініціювала анафемування Гетьмана Івана Мазепи, не ініціювала його і українська влада (козацька старшина чи козацький суд).

По-третє, від підписання акту про нібито обрання нового Гетьмана України (проведеного в листопаді 1708 року під примусом Петра першого в Глухові) та проведення так званого «анафемування» Івана Мазепи відмовився митрополит Київський Йоасаф Кроковський. Поряд із тим так звана «анафема» Гетьману Івану Мазепі ніколи не приймалась (ні в давні, ні в новітні часи) Святою Православною Церквою в соборному порядку, як цього вимагають канони Церкви. Відтак, її проголошення залишається цілковито на совісті патріаршого місцеблюстителя, митрополита Рязанського Стефана Яворського та тих архіреїв, що розіслали від свого імені відповідні послання до православних вірників України та Росії.

По-четверте, згідно з правилом ІІІ святого Кирила, архієпископа Олександрійського (біля 377 - 444 рр.) будь який чин, що вчиняється архіреєм «через страх або під погрозами», є нечинним з моменту його вчинення. У випадку із Гетьманом Іваном Мазепою тільки відверто упереджена людина може стверджувати, що з боку Московського царя Петра першого не було відвертого втручання у внутріцерковні справи та грубого примусу щодо спонукання архіреїв Руської Православної Церкви проголосити так звану «анафему» Івану Мазепі. За таких умов, дана «анафема» з канонічної точки зору, вже була не чинною з моменту так званого її проголошення.

Окрім того: в 1801 році чин Православ'я був суттєво скорочений, в ньому перераховувались тільки самі єресі, без нагадування імен єретиків, а ім'я Івана Мазепи згадувалось серед імен «державних злочинців» (хоча як підданий України і її Гетьман, держаним злочинцем перед своєю державою він ніколи не був; до того ж це, знову таки, політичний, а не канонічний аспект питання); у редакціях чинів Православ'я 1850 року (Московському) та 1869 року (Санкт-Петербурзькому) за рішенням Синоду ім'я Івана Мазепи було вилучено із переліку «державних злочинців»; починаючи з другої половини ХІХ століття мали місце випадки звернень з боку української інтелігенції, що перебувала на російській імперській службі, з вимогою вирішити питання щодо зняття прокляття з Гетьмана Івана Мазепи. Навіть імператор Микола І, перебуваючи в Україні, звернув увагу на абсурдність положення, коли у православних храмах щодня молились за спокій душі Гетьмана Мазепи (як ктитора цих храмів), а в неділю Православ'я його проклинали.

По-п'яте, з відновленням Патріаршого устрою в Церкві (після падіння царського самодержавства), розпочав роботу історичний Собору Руської Православної Церкви (1917-1918 рр). 27 лютого/12 березня 1918 року Собор вніс зміни до чину Православ'я, вилучивши з його тексту згадки про тих, що виступали проти російських царів. Тим самим соборно, рішенням Собору Руської Православної Церкви фактично було скасовано всі «політичні» анафемування, що були уведені і проголошені за часів Петра Першого та інших російських монархів. 10 липня 1918 року за часів правління Гетьмана Павла Скоропадського (вихідця із царського роду) на Софійській площі в Києві з відома Святішого Тихона, Патріарха Московського і всієї Русі, по благословенню митрополита Київського Антонія на чолі із єпископом Черкаським Назарієм (вихідцем із дворянського роду, колишнім монахом Києво-Печерської Лаври) духовенством нашої Церкви було ввідправлено прилюдну поминальну панахиду за усопшим Гетьманом України Іваном Мазепою, що є свідченням того, що для її відправлення не вбачалось жодних канонічних перепон. Нажаль подальший прихід більшовиків до влади як в Україні, так і в Росії на кілька десятиліть відкинув нормальний процес розвитку нашої Святої Православної Церкви, зруйнував паростки відродження української державності і виходячи із великошовіністичних інтересів та з метою придушення прагнень українського народу до своєї державної незалежності, ім'я Івана Мазепи і надалі, вже в радянсько-комуністичній історіографії піддавалось шельмуванню та прокляттю.

Не можна не відмітити і те, що жодна Помісна Православна Церква, окрім Руської Православної Церкви не анафемувала Івана Мазепу і не оголосила про те, що визнає таку анафему. На могилі Гетьмана Мазепи (на території сучасної Румунії) місцеве православне духовенство завжди звершувало по ньому заупокійні богослужіння. А 17 лютого 1933 року і Синод Православної Церкви у Польщі (тоді ця Церква охоплювала і частину сучасної України) постановив, що дозволяє і благословляє відправляти богослужіння за упокой душі Гетьмана Івана Мазепи.

Висновок: виходячи із вище викладеного та базуючись на положеннях догматів і канонів Святої Православної Церкви, так звана «анафема» Гетьману Івану Мазепі від 12 листопада 1708 року є нечинною.

Свята Православна Церква та сучасність

Зрозуміло, що із здобуттям державної незалежності Україною і питання її державотворчої історії осмислюються по новому, без боязні і без примусу з боку політичної влади інших держав. Україна і її народ хоче знати свою правдиву історію, пам'ятати і славити своїх національних героїв, не озираючись на погляди представників інших держав. Відповідно ця проблема не може не стосуватись і внутріцерковного життя нашої Церкви, вірниками якої є громадяни України. Але тут і вилазить на поверхню та історична проблема, яку у церковне життя російського і українського народів заклав Московський цар Петро Перший, спробувавши єдину Православну Церкву використати в своїх політичних задумах.

Піднята дискусія (в Інтернеті, засобах масової інформації, по єпархіях, на приходах, в університетах і політичних колах) щодо так званої «анафеми» Гетьману Івану Мазепі свідчить, що і по сьогоднішній день це питання породжує протистояння і протиборство як серед єпископату, так і серед вірників двох братніх народів, що перебувають під омофором єдиного Патріарха Московського і всієї Русі. Не говорячи вже про те, що дане питання викликає і відповідну напругу в політичних взаємовідносинах двох сусідніх держав: України і Росії. Так зокрема свідченням того, що так зване «анафемування» Гетьмана Івана Мазепи носило і носить виключно політичне забарвлення є дивна нещодавня заява Міністерства закордонних справ Росії про не допустимість навіть підняття питання про її канонічність чи неканонічність. Не віриться, що ми знову стаємо свідками минулих часів (чи то Петра Першого, чи то комуністичного тоталітаризму), коли політична влада намагається вказувати Святій Православній Церкві, як і що вона повинна робити. Шкода, що ті, хто піднімають такий галас навколо імені Івана Мазепи, не замислюються над тим, до яких негативних наслідків це може призвести саме в Україні і в яке становище ставиться Святіший Кирил, Патріарх Московський і всієї Русі, що є Патріархом єдиної Руської Православної Церкви і Великим Господином і Отцем як для православних вірян Росії, так і України (і зокрема тих, хто високо цінує Івана Мазепу, як одного із найвидатніших правителів України).
Як бути?

Зважаючи на реалії історичних процесів державотворення в Україні і в Росії, беручи до уваги догмати і канони Святої Православної Церкви та дбаючи про збереження єдності нашого православ'я (зокрема серед єпископату) і братерської любові між слов'янськими народами, напевно, правильнішим було би визнати так звану «анафему» від 12 листопада 1708 року проголошену Гетьману України Івану Мазепі як таку, що з точки зору канонічного права не є чинною. Тим самим наша Церква не буде втягнута в питання зняття чи незняття її, кожен з вірників та єпископату може залишитись при своїй думці з даного питання, а політичну полеміку щодо місця та ролі Гетьмана Івана Мазепи в історії України та Росії залишити для наукових досліджень істориків та політологів наших братніх держав.

Протоієрей Віктор Бедь, доктор філософії, кандидат юридичних наук, професор, ректор Ужгородської Української Богословської Академії імені святих Кирила і Мефодія та Карпатського університету імені Августина Волошина