Ретроспектива Закарпаття: Ось такими ми були рівно сорок років тому! (ФОТО)

Серед цього студентського квінтету – два теперішні лауреати Національної премії ім. Т. Г. Шевченка в галузі поезії та літератури – філолог Петро Мідянка в ріднім селі Широкий Луг і журналіст-редактор-видавець мукачівець Мирослав Дочинець.
Здавалося, що тоді ми були звичайні радянські студенти, навіть у цієї "двійці-пари" мало хто міг вгадати такі риси таланту, як геніальність. Ніби вони аніскільки не відрізнялися від інших своїх львівських, закарпатських чи інших ровесників. Але коли все ретельно згадати та проаналізувати, то юнаки вже тоді володіли якіснішим творчим потенціалом, аніж решта. Петро Мідянка та Мирослав Дочинець ніби й "губилися" у натовпі серед інших, однак їхній непересічний розум потрапляв у ціль, яку не бачили інші. Про це міркуєш, коли "розбираєш" ділове побачення студентів філологічного й факультету журналістики відповідно Ужгородського та Львівського університетів Петра Мідянки (с. Широкий Луг Тячівського району), Юрія Клованича (с. Боронява на Хустщині, Олександра Гінцяка, Мирослава Дочинця (обидва з Хуста) та Михайла Папіша зі свалявського Дусина. Символічно, що дебютна зустріч відбулася біля пам‘ятника Івану Франку у некоронованій столиці Галичини – навпроти головного входу до вишу, який носить ім‘я невмирущого Каменяра. Зустрілися наприкінці 1980 або ж у першій половині січня 1981-го. Чому назвав саме цей період – розкажу трохи нижче. Швидко пробіг час, пам‘ять часто вертала у цю епоху, ми згадували львівські площі та вулиці, посиденьки за портвейном (двома пляшками на п‘ятьох), пивом у популярній кав‘ярні, ночівлю на вулиці Кривчицькій, у студгуртожитку на колишній Майорівці, але бракувало світлин. А якщо їх немає, то складно переконати читача, що нічого не вигадано й це все правда.   
Виходило, що без них цієї історичної львівської здибанки мовби й не було. І ось нещодавно й ця духовно-культурно-ретроспективна прогалина –  зі знімками – вирішилася. Уявляєте, через сорок зим і весен, коли ми всі уже перегонули сторінки саме стількох життєвих осеней. Хоча я думав, що все кануло в лету, тобто чорно-білі "фіксації" цього львівського сюжету зникли, пропали безслідно та назавжди. Але ж ні – нічого не накрилося. Знайшлося! Справа в тому, що автор цих нотаток здогадувався, як наше товариство під час зустрічі у Львові (фото зроблено на засніженій площі, яка названа іменем І. Франка) чи то знічев‘я, чи то з поглядом у майбутнє, яке ніхто не припускав, чи просто по-приятельськи та по-дружньому, коли клацав студент-однокурсник, а нині відомий львівський фотомайстер Йосип Марухняк. Слід сказати, що Закарпаття, як і нас, що були вихідцями цієї благодатної землі, він поважав і шанував. Навіть відомих людей фотографував, письменника Івана Чендея у томі числі. І ще декого з небожителів тодішньої епохи. Хоча сам на факультет прийшов, як тоді казали, з виробництва. Себто у цього уродженця маленького села Плинників Перемишлянського району була паталогічна любов не стільки до слова, як до фотографування. На своїх одногрупниках він, кажучи умовно, й тренувався...
Однак мова не стільки про цього хорошого чоловіка, який дуже багато зробив, аби кожен студент нашого журналістського випуску 1982-го року мав фото (і не одне), світлий спогад про вузівське навчання. До того ж ніколи та ні від кого не брав за світлини гроші. Уже тоді проявляв доброту своєї душі. Був таким собі меценатом. А виготовити фото – це було неймовірно складно, не те що тепер: за мить смартфон той чи інший знімок "рознесе" по всьому світу. Зважаючи на те, що до Львова прибувають ужгородські студенти, він і запропонував свої фотопослуги. Це було не стільки корисно, як неочікувано та приємно. Я (Михайло Папіш) із Мирославом Дочинцем радо, з якимось аж подивом привітали таку ініціативу нашого львівського товариша. Ось так і з‘явилися на сьогодні ці раритетні й історичні світлини. Вони, ці вісім фотографій, неабияк скрасили наше життя, тобто будні журналістської спільноти. Додали до всього цьому неабиякого шарму. Я радий, що побачив себе, ніби у дзеркалі, двадцятирічним. І потроху почали зринати у пам‘яті інші епізоди цієї стрічі. Якщо вони, ці хлопці, зналися раніше, бо, крім того, що були з одного регіону, з ініціативи закарпатських письменників відвідували літні творчі табори, до університетських студій училися в одному навчальному закладі у Хусті, то я з деякими познайомився уперше. Філолога сільської школи з Тячівщини Петра Мідянку, який став лауреатом Національної премії Т. Шевченка у 2012 році за поезію "Луйтра в небо", а також автора "Фараметликів", "Ярмінку", "Дижми" доти не знав. Хоча згодом частіше бачилися, у Берегові в тому числі, нині контактуємо у Фейсбуці, інших соцмережах. На моєму столі його чергова книжка есе "Срібна флейта Срібної землі", яку через завантаженість справами читаю щовечора по кілька сторінок. Ловлю творчий кайф. Через це ніяк не осилю доробок іншого українського майстра слова – "Битанґи" Василя Шкірі з Іршави.
Поезія колисаного у бабиному барвінку Мідянки, різножанровий лауреат Дочинець – це дійсно великі таланти Закарпаття. Пишуть мої друзі, що не встигаю читати. Те, що "поодружувалися" зі словом – похвально. На чоло кожного з них сам Бог поклав перо. Тепер про них знає всеєвропейський читач. Ми, інші, якось топчемося у медійній сфері, а вони у творчості взяли спринтерський розбіг. І так дебютували, що чути їх від Карпат й аж до Дніпра, навіть далі. Вдячні читачі їх доробки знають мало не на пам‘ять. Але слід сказати, що тоді познайомився з Юрієм Клованичем, який на певному етапі працював у пресі, навіть редагував "Старий замок", який фінансував власник і засновник "Барви", відомий політик, колишній міський голова Мукачева, двічі губернатор краю, нардеп ВРУ кількох скликань (і аж дотепер), а також Міністр МНС і керівник АП у часи президентства Віктора Ющенка. Саме він доручив Юрію Клованичу "кермо" найпопулярнішого на той час тижневика "С. З". До речі, мукачівець – вельми талановитий журналіст, бо перед тим, як "взятися" за це видання, він довгий час був закарпатським власкором "Киевских ведомостей". В області їх продавалося кілька тисяч щодня. А що стосується філолога Олександра Гінцяка, то із ним дороги також перетиналися не раз і не два. У хустській міськраді він навіть працював її секретарем. У творчості вершин не хапнув, хоча, як пишуть у Інтернеті його друзі, чудово грав на фортепіано. Де тепер цей симпатичний вусань – не знаю. Мушу пошукати...
На цьому хотів покласти крапку. Але стаття буде неповною, якщо хоча б побіжно не розкажу про ті кілька "теплих" серед зими львівських днів для "закарпатських" філологів і журналістів. Бо як приїзд, так і галицькі вуличні гомони, ходіння по книгарнях, а також участь у засіданні університетського літгуртка "Франкова кузня" (я на цьому заході не був, бо поетом себе не вважав), внесли певний аромат, "припудрили" львівське турне, де дружбою та контактами, книгами збагатилися наші тоді ще молоді душі. Просто не йметься віри, що цим фото, цій події сорок літ. Думаю, читачеві цікаво, яким чином вирахував, що описана історія мала місце названого вище року? Справа в тому, що на університетському фасаді (на світлині за нашими спинами) видніється транспарант, який сповіщає про гідну зустріч ХХVІ з‘їзду ЦК КПРС. Я вмить "заглибився" у Ґуґл і вирахував, що цей останній "брежнєвський" форум таки відбувся у вісімдесят першому році – розпочався 23 лютого й тривав аж до 5 березня. Отже, тканинний лозунг могли вивісити за кілька тижнів (нехай навіть місяців) до початку роботи цього партійного зібрання. Ми хоча й були студентами ідеологічних факультетів, однак політикою тоді цікавилися значно менше, аніж згодом, коли пішли працювати за скеруванням у школи та редакції газет.
Тогочасна зима була багатосніжною. І надто холодною. Ми всі мали на голові теплі шапки. Однак здивував Юрій Клованич, який до Львова приїхав без головного убору. На запитання, чому не взяв у дорогу щось на голову, іронічно відповів, що по той бік Карпат, тобто на Закарпатті, зокрема, в Ужгороді, значно тепліше. Хотіли скинутися грошима та купити цімборові вушанку. Але він був категоричним. Знову хтось пожартував, що цю суму краще "покільтувати" на харчевню або купити стос книжок. Щось із чтива ми таки придбали. Натомість Петро Мідянка пішов по своїх справах, бо вже тоді у Львові мав маститих у віршах приятелів, з якими листувався. Епістолярний жанр був модний. Нині ця творча компанія помінялася. Одних незлюбив Петро, іншим, мабуть, не сподобався він. Згадав і те, що Мирослав Дочинець став "куратором" Сашка Гінцяка, свого ж земляка-хустянина. Бо мукачівцем "прописався" через рік, коли одружився на симпатичній Марії, студентці фрацузького відділення факультету іноземних мов і переїхав жити до її батьків. Зауважу: я теж на цьому весіллі був, мед-вино пив, по бороді текло й у рот ...попало. І немало! Саме тут, у місті на берегах Латориці, Мирослав почав формувати себе як письменник, як істинний Бог слова, яким бездоганно володів як у школі, відтак у виші, й згодом, коли працював у "Молоді Закарпаття" й із ініціативи тодішнього мера Василя Ільтя редагував газету "Новини Мукачева", друкувався у "Срібній землі", "Фесті" тощо.
Мені довелося спілкуватися з Ю. Клованичем, який теж волею долі згодом став мукачівцем. Говорили по все на світі: від того, де живуть і чим займаються батьки й аж до характеристики вузівським викладачам. У діалогах минали прізвища професорів П. Чучки-старшого, Й. Дзендзелівського й інших, розхвалювали І. Чендея, П. Скунця, старшого на кілька років Д. Креміня (усі троє згодом стали Шевченківськими лауреатами), натомість я розказав про вчену рать нашого факультету. Особливої уваги приділили професорам Й. Цьоху (декану), В. Здоровезі (провідному публіцисту тодішнього СРСР), які на той час були авторитетами для всіх, хто вчився на факультеті журналістики ЛДУ ім. Франка. Якщо не помиляюся, останній привселюдно сказав, що М. Дочинець неминуче досягне вершин у творчості, прославить рідний край. А прозаїк В. Яворівський "накаркав", що однокурсник стане великим письменником уже скоро. Так і сталося. У журналі "Україна" була надрукована репліка з приводу якогось його твору. Лауреат премії ім. Т. Шевченка М. Дочинець (2014 р.) мав своїх кумирів у львівському творчому середовищі. Знався з відомим письменником Романом Іваничуком. Ось у таких діалогах ми дійшли до книжкових крамниць на площі А. Міцкевича у центрі Львові: П. Мідянка, М. Дочинець, Ю. Клованич, О. Гінцяк, М. Папіш і наш однокурсник-фотограф Й. Марухняк. Тоді за новими виданнями солідних поетів і прозаїків у книгарнях стояли колосальні черги. Навіть записувалися у зошит і ніхто не мав права її порушити. Коли зі складу винесли якісь твори Ліни Костенко, то зчинилася давка, хто міг, той через голови інших давав гроші й отримував омріяний екземпляр.
Ось такими вийшли мої спогади про друзів і поїздку до Львова тої сорокарічної давнини. Приятелювання наше виявилося і непродажним, і нелегковажним, а просто корисним. Що запам‘ятав, те й описав. Ще чимало нюансів залишилося за кадром. Головне, що ми всі побачили себе такими, якими були зимової пори чотири десятиліття тому: простими, скромними, незамореними, з модними на той час дипломатами, у заячих шапках (і без), але веселими, щирими, добродушними. Наразі ми живі, хтось пише, дехто займається іншими справами, але вже усі на пенсії...   

Михайло ПАПІШ