"Русинське" Закарпаття – це Україна! (ФОТО)

За хронологією, поруч дві дати: 28 і 29 червня – Дні Конституції та возз'єднання Закарпаття з Україною. Перша подія відбулася в Києві у 1996 році – ВРУ 315 голосами прийняла Основний Закон нації, що й стало приводом оголошувати свято та державний вихідний. Другий факт зафіксований у 1945 р. і теж має бути як червоним днем на календарі, так і в серці кожного краянина. І ніякі політичні вітри не повинні притупити гостру актуальність цієї події, якій виповнюється сімдесят п’ять літ. З приводу того, наскільки важливо зблизити українські території й дружити мільйонами її людей – роздуми публіцистки, киянки (колишньої росошанки з прізвищем Мигович) Валентини Романюк.

Історія: від татарської навали до визволення й об‘єднання

Якщо опрацьовувати різні джерела інформації, то про історію Закарпаття, його виникнення та розвиток у складі держав й імперій можна розказувати годинами та вести довготривалу полеміку як на рівні пересічних громадян, так і за "круглим столом" за участю професури. У залежності від того, коли, хто та до якої політичної чи регіональної сторони був приналежний і яку роль відігравав у цьому процесі, той так бачить і трактуватиме переваги суспільно-політичного життя цього богодайного куточка на землі у центрі Європи.
Як відомо, перші історичні згадки доходять до нас із 9 ст. від приходу варварських племен, потім легіонів Римської імперії, що селилися на цих землях тощо. І це тільки те, що зафіксовано літописцями. Однак багато різного роду тогочасних подій минали поза їх й увагою тих, хто вів спостереження епохи. Але є відомості, що побувало Закарпаття і під навалою монголо-татар (13 ст.). Це теж одна з найтрагічніших сторінок в житті закарпатців, про яку є чимало припущень, догадок, міркувань.
Цікаво та примітно, що саме з цього періоду населення нашого краю починає займатися виноградарством, що і зараз є візитною карткою деяких районів – Берегівського, Виноградівського, низинних зон Ужгородщини, Мукачівщини, Іршавщини, Хустщини. Натомість полювання та рибальство переважало в гірській місцевості, ще на деяких землях люди віддавали перевагу садівництву, землеробству тощо. Завдяки історикам, нині ми маємо елементарну уяву, як жили та газдували наші пращури в давнину.  
У 16 ст. Османська імперія заволоділа центральною Угорщиною. Тоді центральні й східні райони Закарпаття увійшли до імперії османів, а західна частина краю потрапила під владу Габсбургів. Династія Габсбургів – наймогутніший клан монархів середньовічної Європи. Представники цього роду відомі як правителі Австрії (з 1342 р.), пізніше створивши Австро-Угорську імперію, яка існувала включно до 1918 р. Саме в цей період вона припиняє своє існування, бо Сен-Жерменський договір (10. 09.1919 р.), що проходив у Парижі, ухвалив передачу Закарпаття Чехословаччині та підтвердив його автономію. Так тривало до Другої світової війни. Але це також були непрості часи, сказала б, що переломні. Взяти, до прикладу, березневі події 1939 року на Красному полі біля Хуста, де тривала справжня війна. У ній полягло чимало кращих синів-підкарпатців. У цей час була утворена Карпатська Україна, яка стала провісницею незалежності.   

 
Мій край, моя земля – хоч і невелика, але радістю "налита"

Зауважу: закарпатці давно хотіли позбутися іноземного поневолення. Лиш вони одні знають, як пережили Другу світову війну, що тривожило та колошматило їхні душі. Тож 26 листопада 1944 р. у Мукачеві відбувся І З'їзд Народних комітетів Закарпаття, у якому взяли участь 663 делегати з усіх її куточків. Звернення цього історичного зібрання адресувалося до Верховних рад УРСР і СРСР стосовно включення Закарпаття до складу тодішньої Української РСР. У процесі переговорів 29 червня 1945 р. наш край увійшов до складу України, а ще через півроку, 21 січня 1946-го, Верховною Радо Союзу РСР було утворено Закарпатську область з адміністративним центром в Ужгороді. Таким чином, вона з тринадцятьма районами (невдозі завдяки децентралізації їх "уріжуть" до шести) стала наймолодшою у складі України.

Моїм батькам, а згодом і мені, пощастило народитися в прекрасному краї, оповитому росяними туманами холодних ранків, загадкових перегулів одиноких трембіт вівчарів, відчайдушного щебету птахів, непізнаних таїн суворих і водночас до болю рідних гір, тіней столітніх дубів і шелесту тендітних кольорових осик тощо. Моя маленька батьківщина – це край полонин і долин, що притягує загадковістю розповідей про печери Довбуша, про замки з містичними історіями, про сучасні села угорців, німців, словаків із самобутнім минулим, про незмінне доповнення закарпатського колориту – ромів (циган), що надоїдливими мухами всюди в'ються біля ,,нашого брата" (про них я колись окремо розповім). Взяти, до прикладу, івано-франківську, львівську чи тернопільську не вельми приємні історії, київські пограбування перехожих, які на увесь світ показали в соціальних мережах і на телебаченні.
Найбільшою своєю нагородою я вважаю той непереборний зв'язок з рідною землею, що має квадратуру 12.8 тис. квадратних кілометрів і живильною вологою ниточкою просочується через усі фібри єства до мого серця. І ані на мить не дозволяючи забути коріння та багатовіковий дух її історії. Історії неабиякої, а ще: унікальної, особливої, рідкісної, виняткової, непересічної, барвистої, глибокої, багатогранної, що стала врівень з іншими новелами й епопеями. Коли хочете, то краєзнавчими сагами нашого минулого. Зазначу: історія – це така собі духовна мати нашого українсько-русинського люду. Саме в ній щоразу ми віднаходимо невідомі широкому загалу істини, які необхідні для того, щоби осягнути та донести все до нащадків. Історія повинна збагачувати нас, і не просто розповідати, нехай і цікаво, а пронизувати фактами, немов променем.

Київ – «острівець», де «цокає» годинник сердець

Та, як пишуть у книжках, що ,,всі дороги ведуть у Рим", так і в нашому житті – багато шляхів «стікаються» до Києва. До цього міста, що є окрасою всієї демократичної України! Про нього закарпатці знали давно, а після возз‘єднання, куди б не ходили, завжди сюди повертали, бо воно ставало осердям усього суспільно-політичного, економічно-культурницького, духовного життя. Зізнаюся: мій путь – не виключення. Відтак свою думку доповню таким ось чином: покрутило, повертіло колесо життя по світу просту закарпатську дівчину, допоки столиця не стала її долею. Не просто фатумом, а своєрідним острівцем, де «постукує-цокає» годинник мого життя. Та навіть невидимою опорою, таким собі  кронштейном, ядром й оплотом, що подарувало плідні, змістовні будні. Але, як кажуть, на все Божа воля, бо ніхто не знає, що ,,день прийдешній нам готує", нікому не відати, з чим завтра матимемо справу і куди, в які географічні широти нас пошле жереб, де нас чекає удача, шанс чи успіх. До речі, сходжень без провалів, як і без надмірної уваги чи критики, не буває. Тішуся, що багато справ вдалося здійснити з першого разу, отже, я не мрійниця, я реальна учасниця київського життя.

Наразі із родиною (а вона в мене чимала – 10 чоловік: сестри, діти, зяті, племінники, онуки) живемо та працюємо в Києві. Спочатку, як і всіх, мегаполіс-мільйонник зустрічав похмурими кам'яними джунглями, неохоче розкриваючи свої холодні обійми. Але потім усе почало теплішати та піддаватися, себто з невпинним плином років і завзятям змінюватися: колись чужі вулиці й широченні проспекти зараз стали для мене мовби рідними, а тротуари – ледь не стежками, що ведуть до рідної оселі. Тепер уже київської (і не біда, що інколи доводиться стояти в кількагодинних пробках – наслідок урбанізації й технізації). Колись непривітні, подекуди недобудовані, схожі на химери, київські мости перетворилися на повітряні коридори, даючи можливість автомобілям і пішоходам дістатися ,,того боку" Дніпра. І «той», і ,,цей" бік Києва, як і різні його сторони та прояви, міцно ввійшли в моє життя, наповнюючи щільним графіком буденних зустрічей та метушні, даруючи радісні, затишні, спокійні та привітні сімейні вечори, вихідні тощо. Це – подяка за те, що на якомусь етапі життя ми, закарпатки, не боялися бути відкритими до зустрічі з новими ідеями, запросто укладали, як мовиться, з ними співпрацю.

Земля й худоба – у радянський колгосп

Друзі, я хочу знову на мить повернутися до історії нашого краю. Починаючи з 11-13 ст., на території Південно-Західної Русі, в тому числі і на Закарпатті, поступово утворювалася народність, що впродовж століть все більше ототожнювала себе із русинською. Спираючись на історичні джерела, можна почерпнути багато інформації про історію краю, про те, як жилося, мріялося моїм землякам, де були невдачі, горе та біда, де здобувалися тріумфи, перемоги, звитяги. Якщо від душі, то і першого було достатньо, і другого нажилося стільки, що викликає захоплення, здатне подарувати щиру радість, зробити будні більш натхненними, піднесеними, насиченими, окриленими, міцнішими та благороднішими.
Пам'ятаю, як мій дід Михайло, що йменував себе «підкарпатським» русином, розповідав казки та різні історії про наш край. Я, будучи дитиною, достеменно не розуміла значення цих слів і понять, але відчувала, що дідусь гордиться своїм ,,статусом", своєю землею, краєм, і, власне, родоводом. Щоправда, є в цих спогадах і «чорна полоса». Як і десятки, сотні й тисячі закарпатських родин, сім'ю мого предка спіткала нелегка доля – йдеться про післявоєнну колективізацію. Маючи у власності багато землі, він потрапив у немилість, або, як тоді казали, під ,,розкуркулення": всі «гектари», худобу, реманент, зерно забрали в колгосп. Добре, що оминув Сибір.

Діватися не було куди, і все нажите спершу опинилося в росошанському колгоспі, бо кожне село мали свій, а потім у об‘єднаному, який став носити назву ім. Маяковського (і дотепер не розумію, що спільного між російсько-радянським поетом і нашим найзахіднішим прикордонним краєм). Далі. За його (дідика) словами, він не дуже й противився, бо знав, чим може обернутися такий саботаж окремо взятої одинокої душі. Згодом дідусь їздив на заробітки, та знову аж десь туди, в Росію, де «тайга да тайга» і "великие снега". Дуже шкодую, що закарпатців так «пожувало» колесо історії. Але ж нічого не вдієш…
 

Возз‘єднання – без коректур!

Дорогий читачу! Я не є істориком чи дипломованим спеціалістом у даній галузі, але якщо навіть ,,хлопським розумом" розглянути та проаналізувати хід історії, виникнення, розвитку Закарпаття як краю і його народу, то висновки напрошуються само собою: закарпатці відносяться до етносу українців. Вони не позбавленні власного національного лиця. Так велося споконвіку, що ,,русинське" Закарпаття було окраїною Київської Русі, та аж до 1945 року. Друга Світова війна внесла корективи: наш край оформився законною частиною України та ніяке спотворення дат чи даних не змінить ані факти, ані географію, ані менталітет й про якесь асимілювання чи експансію мова не йтиме, ніщо, повірте, не перешкодить закарпатцям усвідомлювати себе українцями!
Знаєте, можна бути прихильником тієї чи іншої партії або політичної  сили, бути приналежним до якоїсь внутрішньополітичної течії, вважати себе космополітом чи націоналістом, консерватором чи демократом, правим або лівим – будь ким. А ще ти маєш право вибирати друзів, розваги, маєш можливість обирати країну для проживання чи працевлаштування, але, насамперед, ти мусиш бути гідним громадянином своєї країни, в якій ти народився! Бо неньку Батьківщину, як і рідну матір – не вибирають! Для кожного з нас возз‘єднання – успіх, це – крок уперед, і без ніяких, як мовиться, коректур.

Валентина РОМАНЮК, киянка