Одне з найбільших сіл Закарпаття – Колочаву – колись заснували чехи, втікачі від кріпацтва. Тепер про його історією чеські діти дізнаються ще в школі завдяки письменнику Іванові Ольбрахту. Він не тільки жив у Колочаві, а й майстерно зобразив природу Закарпаття у своєму головному романі «Микола Шугай – розбійник».

Згодом у Чехії на основі цього твору були зняті кінострічки та мюзикли, поставлені вистави, написані пісні.

А в Україні про Колочаву тільки-но починають довідуватись. Хоч останніми роками тут один за одним відкриваються музеї, з’являються туристичні маршрути. В травні 2011-го після відкриття єдиного в нашій державі пам’ятника заробітчанам село прозвучало в багатьох ЗМІ.

Як кажуть місцеві, заробітчанство стало настільки звичною справою, що коли раптом здоровий чоловік навесні залишається вдома з сім’єю, а не їде в пошуках грошей, то на нього починають зиркати скоса.

БО РОБОТИ НЕМАЄ

Справжні колочавські заробітчани здебільшого сильно відрізняються від гарної, хоч і нещасної сім’ї, увічненої в пам’ятнику. До місцевої корчми заходять троє чоловіків у потертому одязі. Замовляють горілку й томатний сік. П’ють просто біля прилавка. Після третьої помічають у залі немісцеву людину.

– А ви, пані, звідки будете? – підсідає до мене наймолодший із дядьків. На вигляд має до 30 років, але зморщене обличчя, надломлені зуби й побиті брудні руки говорять про нелегке життя й виснажливу фізичну працю. Звуть Вадіком. Одружений, має трирічного сина.

– Що ті музеї, як у нас роботи немає. Я навіть тижня вдома не був і завтра знову їду в Санкт-Петербург на три місяці, – жаліється він. – Та в нас усі на заробітках. Он хлопці (вказує на товаришів) теж їздять: один до Москви, другий до Праги. І так останні 10 років. Я раніше працював на підприємстві, що заготовляло ліс, але там щось помінялось, тепер отак-от…

Колочавець, підігрітий горілкою, забороняє себе сфотографувати, зате намагається розказати про всі проблеми, які турбують місцеве населення.

– Попривозили мости понтонні, поставили їх по дорозі до музеїв, а людям – ні, самі будуйте. Баню спорудили – молодці, але ж дорого! Можу вам сім’ї показати, де дітей повно, а батьки п’ють. Чого п’ють? Бо роботи нема, – після паузи додає. – Ще народ ялинки краде. Я теж піду вкраду, треба ж дитині свято влаштувати. А нащо мені купляти за сотні гривень ялинку, як я в лісі живу?!

ПОПИТ НА ЕКСКУРСОВОДІВ

Після чергових 50 грамів чоловіки йдуть. Прибравши посуд, до мене підсідає син господаря корчми Олесь.

– Я пригадую Колочаву в 1990-х. Це було таке саме село, як і будь-яке інше. Потім почало розвиватись потроху, а останні п’ять років узагалі спостерігається туристичний бум, – розповідає він. – Раніше така професія, як екскурсовод, у Колочаві була екзотична. Тепер це нормально. Усі молоді люди хочуть бути екскурсоводами. Хоча, на мій погляд, масового туризму тут не буде. Бо наш єдиний мінус – це віддаленість від потяга. Масовий турист сюди не добереться, тож Колочава має розвивати свій туризм – зелений, романтичний.

Батько Олеся після звільнення із заводу, що за радянських часів працював на авіаційну промисловість, був таксистом, потім відкрив кілька торгових точок і «мотався» між ними, а тоді вже викупив приміщення, де за чехів була жандармська управа, разом із дружиною відбудували його, відкрили корчму. Пізніше нагорі зробили ще й готель.

– Підприємств у нас ніяких немає. Більшість людей на заробітках. Вони люблять нарікати на своє життя, але ж мають непогані гроші, – каже Олесь. – Мій брат двоюрідний кролів розводить, його батько має пасіку, продає мед, ще й столярує потроху. За бажання можна вижити й тут.

Сам Олесь 10 років прожив у Києві. Вчився в академії мистецтв на художника театру. Згодом працював дизайнером інтер’єру, але врешті повернувся додому, в Колочаву.

– Там добре жити, але перспективи дуже віддалені. У столиці більше матеріальних і головне емоційних затрат. Отож вирішив продовжувати справу батьків. Малювати можна й тут – краєвидів для натхнення вистачає.активне будівництво

Пейзажі в Колочаві й справді захопливі. Навкруги лиш гори й ліс. Поки небо в хмарах, вони вкриті трохи містичним блакитним серпанком, але коли визирає сонце й освічує кожну вершину та кожну ялинку на схилах, то здається, що повітря стає таким прозорим і дзвінким, як гірська вода.
Обіч дороги, що веде до Музею Івана Ольбрахта, майже кожну другу хату споруджують заново. Біля одного зі старих дерев’яних будинків дівчина полоще білизну в струмку, що тече просто вздовж головної вулиці. Питаюсь у неї, чи то всі так у Колочаві перуть.

– Та ні, – відповідає, – ті, хто машинки мають, то вдома перуть, а хто ні, то отак. Холодно. Он руки мерзнуть (простягає червоні від крижаної води руки). А що ж робити?!

Роздумам про контрастність побаченого кладе край зупинка біля школи. У зведеній за радянським стандартом будівлі уроки фізкультури відбуваються просто в холі. Тут-таки на першому поверсі в невеликому класі діє Музей Івана Ольбрахта. У ньому зібрані старі документи й фотографії самого письменника, а також головного героя його роману – місцевого опришка Шугая. Олесь розказує історію життя робінгуда, який грабував заможних євреїв і якого дивом не брали кулі, але вбили врешті власні товариші. Часом Олесю доводиться шукати українські відповідники чеських слів – настільки часто він проводить екскурсії чеською мовою.

По інший бік від центру села розміщений найбільший музей Колочави – скансен «Старе село». Колоритний дядько-екскурсовод Василь Михайлович водить нас по коліна в снігу від однієї садиби до іншої. Тут і хати звичайних колочавців, і лазня, і єврейська корчма зі справжньою борговою книгою, і жандармерія. А ще він показує музей вузькоколійки – раритетний паротяг та 10 вагончиків, у кожному з яких своя експозиція.

– Унікальність нашого музею в тому, що тут зібрані місцеві хати і предмети побуту, – розповідає Василь Михайлович. – А ще ми тут зберігаємо колочавські традиції. Знаєте, як у нас пияків карали? Надягали на шию ярмо і гнали через усе село.

Наприкінці екскурсії, яка тривала понад дві години, Василь Михайлович похвалився, що лише від квітня в їхньому музеї вже побувало близько 15 тис. туристів.

Його слова підтверджує Марія Шетеля, директор місцевої турфірми. З нею ми зустрічаємось у другому й останньому колочавському готелі. У невеликій двоповерховій садибі геть запилено: пришвидшеним темпом будівельники доробляють іще одну кімнату.

Колочавцям треба вчитися жити з туризму. Місцеві жителі повинні самі створювати всі умови, аби приїжджим було приємно відпочивати, – каже пані Марія. – Тоді, думаю, про заробітчанство колочавців нагадуватиме тільки пам’ятник.

Марічка Паплаускайте,
"Тиждень"