Сергій Федака: Найближчі пару років в Україні буде присвячено аж ніяк не реальним реформам...

Якщо під час Революції гідності українці більш-менш самі вирішували власну долю, то з поступовим згасанням революційних настроїв і наш вплив на власне майбутнє поступово теж зійшов нанівець.

Фактично українська поразка під Іловайськом наприкінці серпня 2014 р. завершила революційний період нашої історії, після чого почалося тривале постреволюційне тупцювання на місці, гниття без якихось видимих результатів. Мало того, що держава опинилася під жорстким зовнішнім керуванням, нині тут усі процеси взагалі практично зупинилися. Ситуація в Україні зависла в очікуванні трьох президентських виборів – американських 2016 р., російських 2018 р. і українських 2019 р. по жодних з них поки немає найменшої ясності. Чесно кажучи, оця позиція кролика перед удавом аж ніяк не додає оптимізму, а проте зараз в Україні справді мало що залежить від внутрішніх факторів, натомість практично усе – від міжнародного контексту.

Ситуація в Америці постійно коливається навколо співвідношення 50 на 50. Наразі позиція Х.Клінтон однозначно виглядає проукраїнською, а Д.Трампа – навпаки. Ясно, що для більшості їхніх виборців цей аспект є цілком маргінальним, обиратимуть зовсім за інше. Між тим від цих виборів зараз залежатиме доля цілої планети, зокрема зміна перших осіб у провідних країнах Європи і світу. Вибори 8 листопада багато чого змінять. Хтось може побажати використати В.Путіна як криголам, котрий розтрощить існуючий світовий порядок, щоб розчистити шлях іншому (зовсім не обов’язково на користь Росії). Україна за таких умов може стати банальною розмінною монетою. Єдина надія, що розмінювати цю монету будуть не скоро – в очікуванні майбутніх російських і українських виборів.

Адже ситуація навколо В.Путіна ускладнюється тим, що і в Росії врешті-решт будуть перевибори, на які зараз покладаються великі надії. Мовляв, В.Путіна змістять або ж він змушений буде погодитися на якогось наступника під тиском обставин. Проте нещодавні вибори до Думи засвідчили, що вибори у Росії – процедура суто декоративна і їхні результати прогнозовані наперед. В.Путіну вдалося створити міцну поліцейську монархію, де до першої особи стікаються усі інформаційні, фінансові і ресурсні потоки, на нього замкнуті всі без винятку силові структури, він одноосібно приймає усі більш-менш важливі кадрові рішення. За таких умов максимальної концентрації влади імовірність якогось палацового перевороту мінімальна. Президент готовий тягти за собою на дно усю свою величезну країну з її численними соціально-економічними проблемами. Хоча у зарубіжних гравців дуже велике прагнення змістити цього диктатора, так поки зовсім не видно, чиїми руками це могло би бути здійснено. Зміщені свого часу М.Хрущов і М.Горбачов мали потужну опозицію у найближчому оточенні і мінімальну популярність у народі. Натомість у В.Путіна нині все інакше, то ж руки для подальших авантюр розв’язано.

Ще менше ясності з українськими виборами через два з половиною роки. П.Порошенко бачить себе і надалі у президентському кріслі. Йому у потилицю гаряче дихає Ю.Тимошенко. А бажаючих зіграти роль третьої сили – взагалі добрий десяток. Двом лідерам вже фактично розпочатих завчасно перегонів немає особливо чим хвалитися перед виборцями. То ж кампанії обох, очевидно, будуватимуться на тому, що будь-які інші кандидатури – це ще гірше, ніж вони і повний крах для України. Зрозуміло, що найбільше критикуватимуть одне одного – така робота вже почалася. За плечима Ю.Тимошенко – поразка на президентських виборах 2009-2010 р., коли вона цілком могла виграти, але перехитрувала сама себе. Натомість П.Порошенка найбільше тягтиме донизу те, що досі не виконано нічого з попередніх його обіцянок. А з цих умов роль третьої сили стає вирішальною. Проскочити з-за спин основних кандидатів, звичайно, не зможе, ніхто. А от підіграти комусь з лідерів – так.

З усього виглядає, що найближчі пару років в Україні буде присвячено більше внутрішнім усобицям, підкилимній боротьбі, кадровим перестановкам (за критерієм особистої відданості), та аж ніяк не реальним реформам. Настає ідеальна доба для безпринципних кар’єристів, занепаду культурної сфери та стрімкої деградації суспільства. Пережити усе це буде максимально складно. Не виключено, що трудова міграція з України різко зросте. Хоча більшість виїхати не зможе, тому доведеться вирішувати внутрішні проблеми власними силами без особливих розрахунків на зарубіжні кредити і поставки зброї.

Сергій Федака