Сергій Князєв про Дебальцево: хоч і втратили місто, та поводилися гідно

Про те, що насправді відбулося в Дебальцеві, краще судити тим, хто там був. Активним учасником тих подій був і нинішній очільник Закарпатської поліції полковник Сергій Князєв.

-Сергію Миколайовичу, як ви опинилися в Дебальцеві у найгострішу фазу військового протистояння?

-Я прибув до Дебальцева з штатним підрозділом і приданими силами УМВС з метою активізації протидії сепаратистам, терористам і затримання членів незаконних військових формувань. Керівництво розуміло, що сам райвідділ з цим не впорається. В тодішнього начальника Дебальцевської міліції, нині покійного Євгена Юханова, незадовго до того народилася дитина, яку він майже не бачив, і я відпустив його на тиждень до родини. Тож деякий час я керував Дебальцевським райвідділом.

Я розповім вам про людей, які найбільше мені запам’яталися під час оборони Дебальцева. В мирний час всі вони були звичайними міліціонерами, малопомітними людьми. Але в критичний час проявилися найкращі якості цих людей. Вони вели себе героїчно, не побоюсь цього пафосного слова.

Почну з Сергія Радченка – начальника сектору організації роботи блокпостів. Підполковник міліції, крупний мужик, під 110 кг. Він цілими днями не вилазив із підвалів та бомбосховищ, витягував людей із завалів. Постійно роздавав людям гуманітарку, їздив за нею в м.Артемівськ. Також вивозив з міста дітей, поранених. Далі вивозив тіла вбитих. Щодоби під обстрілами опинялося 50-70 будинків, і там гинули люди. Так от жителі приходили в міську адміністрацію і казали: отам-то має бути бабка, а в цьому нікого немає.

- Дітей багато було серед загиблих?

-Траплялися, хоча дітей ми намагалися евакуювати ще до активної фази бойових дій. Та багато хто з людей відмовлявся віддавати дітей. Ці бідні діти цілими тижнями не виходили з підвалів на вулицю, не бачили світла… Так от підполковник Радченко опікувався всіма, і дітьми теж.

Ще один цікавий міліціонер був – майор Микола Баулов. Старший дільничний, підлеглий Радченка. Рядовий міліціонер, нічим раніше не відзначався, звик виконувати поставлені керівництвом задачі. Та коли комвзвода 128-ї бригади, молодий лейтенант, запитав, хто може стріляти з кулемета, то погодився Баулов. Майор пішов у підпорядкування лейтенанта й не робив з цього біди.

Окрім гуманітарної місії, міліція займалась і контррозвідкою. Була створена група з числа оперів карного розшуку, яка виявляла сепаратистів і зрадників, ворожих диверсантів, які вивідували інформацію. Так ці хлопці їх знешкоджували. Був там Віталій Прядко, старший опер карного розшуку, Артем Кладько, помічник опера. Це взагалі унікальна людина. Старший сержант міліції. Зустрів я його в буремному січні. Здоровенний, широкоплечий хлопець. Я взагалі думав, що він офіцер, а то сержант. Так він постійно щось носив, допомагав.

- А де тепер ці герої?

- Продовжують службу в поліції. Прядко працює в поліції міста Волноваха, займається блокпостами. Кладько отримав офіцерське звання, тепер працює в спецпідрозділі розвідки, далі ловить сепаратистів.

Ще був Сергій Поповський. Рядовий ППС-ник. Коли ворог розбомбив Дебальцевський райвідділ, він не втік, не зрадив, а влився рядовим бійцем у 128-му бригаду й відходив із нашими з Дебальцева. Носив поранених, різні вантажі.

Інший герой – Олександр Лаврушко. Міліціонер-водій служби тилового забезпечення, старший сержант. Коли ворог пішов на штурм, Лаврушко стояв до останнього зі зброєю в руках. Був поранений. На щастя, вижив. Ворожа куля пробила кевларову каску, череп і вийшла з потилиці. Саші зробили операцію, півроку в нього не діяли руки-ноги. Тепер він на реабілітації в Німеччині, пішов на поправку.

- Ви говорите за героїв, але ж були і зрадники…

- Так, було, й чимало. Але давайте за порядних людей говорити. Був такий Віталій Попов. Начальник сектора охорони громадського порядку, майор міліції. Тиха скромна людина, виконував накази. Але в критичну мить не злякався, не кинув зброї, не порвав посвідчення і не втік. Хоча родини багатьох працівників залишилися на ворожій території.

- Знаю, що в Дебальцеві ви зустрілися й з нинішнім губернатором Закарпаття Геннадієм Москалем, який тоді керував Луганською областю…

- Справді, Геннадій Геннадійович привіз гуманітарну допомогу та пенсію й хотів роздати людям у Чорнухіно. А дорога туди вже була під сепарами. Так я його туди не пустив! Розмова в нас вийшла гостра, з матюками… Довелось мені пригрозити чергу з автомата пустити під колеса… Він тоді попросив мій телефон подзвонити в МВС і в Генштаб. Пояснював, що мусить їхати туди. А сепари мій телефон прослуховували, і коли почули, що тут сам губернатор, то хвилин за сім як лупанули по нас! Та сам Геннадій Геннадійович за хвильку від’їхав.

Також під Дебальцевом я познайомився з теперішнім керівником Виноградівської поліції Віктором Ребрейом. Він тоді був командир зведеного загону закарпатської міліції, їхав у справах у Дебальцево. Ми їх теж не пустили. Коли мене призначили в Ужгород, я його пригадав.

- І на завершення, Сергію Миколайовичу. Хотілось би почути вашу думку, як безпосереднього учасника тих подій. Дебальцево – це поразка України чи все ж військова звитяга, коли грамотно, без великих втрат вдалось відвести війська?

- Я не звик обговорювати накази, бо я солдат. Виконував те, що мені наказували: розшукував ворожих диверсантів, коректувальників вогню, той же блукаючий міномет… Коли треба було, ми діставали зброю… А як це все виглядає зі сторони, не мені судити. Для мене це провокаційне запитання. Нехай базікають ті, хто був у тилу, всі оті диванні вояки… Хто не бачив, як горить танк, як кричать мужики, коли в них ноги відірвані…

Ми – солдати, й робили в Дебальцеві свою роботу. А осуджувати когось за помилки… Як осуджувати, коли ворожа військова частина, що зайшла в Логіново й відрізала Дебальцево від наших, була в українській формі, зі звичайними автоматами Калашникова, на танках Т-64 і УРАЛах. І з українською символікою… Мабуть, вони знали і позивні, і відклики на них на наших блокпостах… Вони прийшли двома польовими дорогами й під корінь вирізали наш військовий підрозділ, що охороняв підхід. Та це вже історія…

Так, захопивши важливий стратегічний вузол Дебальцево, ворог тепер має можливість підвозити бойову техніку й війська по залізниці, чого раніше не було. Та втрати під час захоплення Дебальцева з нашого і їхнього боку не йдуть в жодне порівняння. Вони втратили набагато більше, в десятки разів. Тому не можна однозначно сказати – поразка це чи успіх. На війні можна тактично виграти, а стратегічно програти. І навпаки. Так, у Дебальцеві втрачено немало військової техніки. Але ми не бомбили міста сепаратистів, як вони наші. А їхні артбатареї стояли просто в населених пунктах, на вугільних шахтах. Дебальцево ними було повністю зруйноване.

Так що ми хоч і втратили місто, та поводилися гідно. А історія з часом все розставить на місця.
Читайте також: Бійці 128-ї бригади з Закарпаття наспіх виходили з Дебальцевого