"Ще такого звіра в Карпатах було не видати!.."

...Тепер, напередодні новорічних свят, спала на гадку цікава історія, яку мені, тоді студентові, розповів художник-киянин Іван, котрий нині живе в Канаді.

Виріс той маляр у самому серці Карпат – у долині ріки Боржави. Але після інституту, ставши різьбярем-віртуозом, почав працювати в столиці. Його чудові роботи про історію Київської Русі, вирізьблені з товстезних липових дощок, прикрашають і сьогодні деякі київські музеї...

Словом, митець мав завершити величезну за обсягом роботу до нового 1977-го року. Не встигав. Хоч трудився ніч-день. Й попросив, окрім друзів, і двох дівчат-майстринь, які б дуже тонко й акуратно покривали воском дерев'яну поверхню. Нарешті зробили. Встановили. Відповідна художня рада схвалила. Отримав гонорар. Усе чудово. Та не всі задоволені, бо вже на календарі... 31 грудня, обідня пора. Чекають сюрприз. І тоді досить скупуватий, але на диво метикуватий і схильний до авантюр Іван, запропонував негайно їхати в аеропорт. Через якийсь час звідти на Ужгород прямував літак, а він там мав знайомого «бронювальника»... Долетіли вчасно. З обласного центру ледве вмовив таксиста довезти трійцю схарапуджених трохи далі від Сваляви, свідомо злукавивши, адже звідти до села ще з тридцять кілометрів... Темна ніч. Мороз. Нечищені засніжені дороги. Таксист довіз їх до перевалу, а далі сказав, що і його чекає вдома сім'я. І все – розвернув машину.

Трійця вийшла прямо на Віпчині. Униз вели серпантини. До села пішки з добру годину. Чекати на якийсь попутний транспорт марно. Лише веселий місяць покліпує-поблимує на яскраві морозні зірки. Дівчата, розманіжені столичним життям, щодужче закуталися в дублянки й дивляться, то на Івана, то на величезну шкіряну сумку з двома ручками, набиту всіма купленими в «Каштані» імпортними припасами... Німа сцена. До «кремлівських курантів» неповні півтори години...

І тут художникові прийшла на поміч буйна фантазія. Іван обіруч закидає сумку за плечі, як торбу. Стає поседині, бере дівчат за руки і – вперед. Гребенем гірки Віпчина через перенизь на високу гору Дякова, а звідти дивні мандрівники миттю опустилися в урочище Зарь. А там, наче в казці, - стоять у видолинку посеред саду кілька зрублених дерев'яних хатин-зимівок!.. То на своїх сіножатях Іванові сусіди-ґазди Куруци звели собі житло, а худобі стайні, аби під час літньої косовиці було де переночувати родині, восени зносити всю садовину й суху отаву, а взимку тримати овець і кіз та й не йти в село після виснажливого полювання. Тому й кличуть віддавна такі будиночки зимівками...

Радості дівчат не було меж! Іван знав, де ключі й запросив дам до найкращої хижі. А це нормальна, по-господарськи облаштована сільська садиба: піч з плитою, дрова, сірники, стіл, гасова лампа, посуд, яблука, груші, сушенина... Ще й поруч – криниця. І ніде нікого. Лише бовваніють копиці й обороги з сіном та отавою. Рай!..

Спати наші мандрівники пішли на горище – там від мурованого комина-димаря йшло тепло, а все було встелене - аж по саму стріху до гребеня зимівки – ніжною отавою другого укосу. Там і переночували.

Ще їх по-панськи колгоспними кіньми на санях, навантажених сіном, привезли на третій день у село...

Та на цьому історія не завершилася. Вже потім господар тієї хатини-зимівки Михайло, запеклий мисливець, у компанії своїх колег розповідав дивну історію: мовляв, він уперше в житті напав на слід небаченого дотепер у Карпатах (хоч би йому хто що казав) звіра, у якого спереду дві, а ззаду чотири лапи. До того ж, слід від передніх іще сяк-так чоловік може збагнути, а «задні якісь такі, як у того, клятий би, що з ріжками». Мало того, у самій хаті не наслідив, а якимось чином випекався на горище і з'їв трохи отави, а другу стоптав. У одному місці так, ніби пресом...

Василь НИТКА