Слава і сум Чорної ріки: Бути чи не бути унікальному музею лісу і сплаву?

Усі туристичні дороги на Міжгірщині ведуть у Синевир. Ще б пак: там у долонях гір знаходиться святиня Карпат – Синевирське озеро.

Трохи менше двох десятків років тому, подорожуючи Тереблянською долиною, перед тим, як відвідати Морське око (синонімічна назва славнозвісного озера), мандрівники обов’язково повертали і на Чорну ріку. Тут теж були в неперевершеному захоплені від рукотворного дива, бо мали можливість побачити музей лісу і сплаву, аналогу якому практично у світі нема. Як не прикро, зараз у цьому чарівному куточку лише жалюгідні сліди унікального закладу, що вважається народною реліквією – пам’яткою зодчества…

З історії сивої минувшини

Гордість навколишньої місцевості – смерековий ліс. Неозорний “зелений океан” і впав в око капіталістам-іноземцям, які забажали мати з нього зиск, транспортуючи високоякісну деревину у свої краї просто за геніальної думки – водними руслами за відсутності у минулі віки техніки. Побутує думка, що саме у 1830 році за проектом австрійського інженера Краузе на швидкоплинній Чорній ріці з’явилася гребля для сплаву деревини. Зводилася вона практично тільки за допомогою сокир, пил і, звісно, руками роботящих верховинців. Гідроспоруда складалася з комплексу будівельних конструкцій, технічних вузлів та механізмів. Дистанцію від Чорної Ріки до Колочави, яка вимірюється 30 км, пропливали за 2.5 год. Тут відбувалася перезміна бокорашів.

Довелося спілкуватися з синевирськими бокорашами, яких, на жаль, нині вже мало в живих. Григорій Кость, як і всі інші, згадували важкі випробування за лісосплаву, котрі випадали на їх долю. Неодноразово траплялося лихо на крутих віражах, бо ріка, мов змійка. Плоти ставали дибом, коли не обминали скелясті береги, ламалися і розсипалися, як сірники, зачепивши замаскований водою поріг з брил. Бувало, що за таких драматичних випадків бокори налітали один на одного. Трагедія ставалася трагедію. На узбережжях Чорної ріки то тут, то там ставилися хрести. Стверджують, що із-за цих бід й походить назва річки. З покоління в покоління передається, що за далекого зведення греблі спалахнула і холера, яка теж забрала багато життів верховинців.

За радянської дійсності

Останній спуск бокора датується 1954 роком. Прадідівський лісосплав витіснив технічний прогрес – транспортувати деревину почали трактори і лісовози. Міжгірський лісокомбінат став ініціатором греблю перетворити на музей, який було відкрито у 1975 році, частково його реконструювавши. Під час останньої докорінної перебудови за існування СРСР у ній були виставлені як старовинні знаряддя праці і побуту лісорубів і лісосплавників, так і вже сучасніші, а головним експонатом вважалася сама гребля. Ремонтували її, до речі, стихійно, без проекту, бо плановики розрахунків запросили чималу суму, та й треба було чекати документи мінімум два роки, а партфункціонери бажали себе показати у ділі чимшвидше. Ризик виявився роковим. Внаслідок того, що не було нормального функціонування шлюзів-воріт, котрих налічувалося один десяток, припинився нижній виток води. Шар намулу ріс з року в рік і сягав подекуди за два метри. Намул міг бути скарбом для пісних гірських земель – за поживними якостями він майже не поступався органіці. Для підвозу еліксиру родючості на колективного ладу угіддя на той час вистачало і потужної техніки райсільгоспхімії, райсільгосптехніки, не кажучи вже про колгоспний транспорт, та ба, ніхто не захотів “забруднюватися” дармовим добривом. У запасі був і “лінивий” спосіб: спустити намул Чорною рікою, але він таїв дещо небезпеку: міг нашкодити механізмам Теребле-Ріцької ГЕС – у Колочаві-Мерешорі стояла її бетонного гатунку гребля.

Горе греблі

Найбільшу загрозу дерев’яній загаті на Чорній ріці повсякчас викликали повені. У давні час за експлуатації об’єкта природні катаклізми не завдавали значної шкоди. Щоправда, за умовної діяльності в ролі музею за екстремальних дощових ситуацій насторога щораз посилювалася. Підступний удар дався взнаки у 1998 році, коли греблю ледь не вщент знесло – з її площі вціліла майже третина. Добре, що вдалося врятувати виставлені на ній експонати – на даний час вони знаходяться у візит-центрі НПП “Синевир”.

Бути чи не бути рідкісному музейному закладу – покаже час. Був би великий жаль, щоб на ньому поклали хрест, адже його у минулі часи відвідували як звичайні туристи, так і титуловані особи, в тому числі дуже високого рангу. Справедливо кажуть, що гаяння часу подібне смерті. Всупереч надії треба сподіватися, що врешті-решт відбудеться справжня реанімація культурного і освітнього музею з духом старожитності.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ.