Співачка "Йолка" рідний Ужгород не забула, але повертатися з чужої Москви бажанням не горить (ФОТО, ВІДЕО)

Більше у інтерв’ю, яке вона дала білоруському виданню lady.tut.by.

– Лізо, коли в цьому році я приїхала в Ужгород і згадала про те, що ви народилися в цьому місті, виникло якесь внутрішнє протиріччя. Місто, звичайно, сонячне і самобутне, але при цьому маленьке і, як здалося, досить консервативне. Як ви в ньому уживалися зі своїм мисленням, музикою, зовнішнім світом?

– Ви просто слабо Ужгород оцінили. Насправді Ужгород – дуже цікавий і багатогранний. Адже він знаходиться на кордоні, і ми завжди були трохи європейськими, а значить, вільними – саме в плані мислення, музики, сприйняття чогось нового. Звичайно, в радянські часи дещо змінилося, але все одно внутрішня свобода у молоді залишилася…

– До речі, про «радянські часи». Ви розповідали в інтерв’ю, що дитинство в Радянському Союзі залишило свій відбиток: складно було вийти за рамки, в які посилено заганяли. Що допомогло зняти цей зажим?

– Дуже чітко спрацювало моє небажання бути невільною. І непереборне бажання бути щасливою людиною. А свобода і щастя йдуть рука об руку. Затискачі дико заважають щастю, і я не впевнена, що від усіх позбулася. Але я не збираюся зупинятися, поки не зрозумію, що повністю вільна від стереотипів і надбудов.

– Після Ужгорода опинитися в Москві – це, напевно, сильний стрес. Пам’ятайте момент, коли здавалося: ну все, це вже «дно», пора додому?

– Ні, Москва після Ужгорода – це пригода. І думок про те, щоб повернутися, у мене не було жодного разу. Те, що зараз сприймається як труднощі, тоді було однією суцільною авантюрою. Може, я ще в днище не потрапляла? (Посміхається.)

Ні-ні, цікавий був час … Це зараз я перестала мучитися через комплекси і відчувати страх, якщо чогось не знаю. Це сьогодні я підходжу і питаю то, що мені потрібно, або шукаю в  Google. Я перестала боятися бути дурною. А тоді … (Сміється.)

Немає людини, яка знає все, тому можна легко жити в Москві, не орієнтуючись в ній – просто потрібно бути відкритою для знань.

– Коли ви почали допомагати тваринам?

– Наша сім’я допомагала тваринам завжди. Я десь в Instagram одного разу писала про випадок, коли заступилася за цуценя, якого ображали старші за мене хлопці. А я ж страшна боягузка. Мені дуже було складно постояти за себе. Пам’ятаю, як набралася хоробрості підійшла до них і сказала, щоб не кривдили собаку. Я вже не пам’ятаю в якій формі, але це було серйозне подолання себе.

Коли я вирішила не мовчати про те, що допомагаю тваринам? Коли зрозуміла, що так буде набагато ефективніше, що мене почує набагато більше людей.

А ще у мене є однодумці, які поділяють мої погляди на життя – чому б не поділитися з ними? .. Серед моєї аудиторії багато таких же, як я – людей, які тихо і мирно без «вау-ефекту», роблять добрі справи. Обожнюю їх. (Посміхається.)

– Ми можемо дати тваринам турботу, спокій, будинок. А що тварини дають вам? Чому ви у них вчитеся?

– Якщо говорити про тварину в сім’ї, то це виховання відповідальності. Дитина в сім’ї з твариною ніколи не буде безтурботною. Вона знатиме, як піклуватися про когось іще. Це дико круто!

Що дають мені тварини … По-перше, це безумовна любов – як у випадку з собаками, так і з котами. А ще коти допомагають боротися з гординею! Адже твоє его порівняно з его кота – ніщо. Ким би ти себе не уявив, ти порожнє місце поруч з котом – і це прекрасно. (Сміється.)

Якщо раптом цей кіт, це божество, це диво дивне, виявило бажання подарувати тобі трохи любові, ти розумієш, яка честь тобі надана.

А собака тобі показує, що можна любити когось більше за себе і ставити чиїсь інтереси вище за свої – і це теж круто. Тому, так – тварини викладають нам уроки.

– А якби була можливість дати урок самій собі: відмотати і поговорити з п’ятнадцятирічною Лізою. Що б ви їй сказали?

– Так стала б вона мене слухати! Вона б побігла у своїх справах – і молодець, моя дівчинка, нехай вчиться. Нічого не стала б говорити, нехай сама!...