ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Спогади про Вчителя з далекого дитинства

    20 вересня 2020 неділя
    Золтан Баконій. Повноважний представник дитинства

    "Давним-давно жив на світі дивовижний казкар. Свої казки він не придумував, ні - вони росли в нього в саду, і він віддавав плоди своєї праці дітям". Про цього казкового садівника я прочитав у книжці чудового письменника О. Дріза і подумав: це про нього, тому що саме його називали Добрим чарівником, кожна зустріч із яким залишала в дитячій душі чудову казку про різнобарвний світ, сповнений захопливих відкриттів.

    Усе своє життя він залишався повноважним представником дитинства, його ім'я знали далеко за межами нашого Закарпаття. Він - це Золтан Баконій, лауреат премій імені Дмитра Вакарова, Костянтина Ушинського, заслужений учитель України.

    Золтан Степанович - дуже дорога мені людина, він відіграв відчутну роль у моєму становленні як педагога і людини.

    Золтан Баконій народився в казково красивому селі Невицьке, що потопає в зелені гір, із середньовічним замком, із башт якого відкривається чудовий вид на долину річки Уж. Невицьке мальовниче будь-якої пори року, тож не випадково саме тут приходило натхнення до багатьох закарпатських митців. У цих місцях любив працювати й патріарх закарпатської школи живопису Йосип Бокшай. Маленькому Золтану подобалося спостерігати за роботою майстра. Волею долі цей художник, імені якого хлопчик тоді ще не знав, згодом став його вчителем та наставником. І коли одного разу під час занять з образотворчого мистецтва в гімназії юний Золтан зізнався наставнику, що дуже любить малювати, але в нього сильно болять очі, той заспокоїв його: “Ти будеш учителем і зможеш передати все, чого я тебе навчив, дітям “. І З. Баконій не підвів майстра - став чуйним та мудрим педагогом.

    Спочатку навчав малювання школярів Тячівщини, Хустщини, Перечинщини й Ужгородщини. А згодом понад 40 років віддав створеній 1947 року ізостудії в Ужгородському будинку піонерів і школярів, яка з маленького гуртка юних любителів малювання виросла в художню школу. Причому студію З. Баконія відвідували не тільки ужгородські школярі - сюди доїжджали, часто разом із мамами, маленькі жителі з Великоберезнянщини, Перечинщини, Берегівщини. З 8 тисяч дітей, які долучалися до таємниць образотворчого мистецтва, 300 пов’язали своє життя з професіями архітектора, живописця, скульптора, графіка, мистецтвознавця. Більшість же учнів Золтана Степановича стали чудовими лікарями, інженерами, вчителями, робітниками, службовцями, але всі вони вдячні за те, що він допоміг їм полюбити мистецтво, і вони передали цю любов своїм дітям та онукам. Вихованці майстра живуть і працюють не тільки на Закарпатті, вони роз’їхалися по всьому світу, їх можна зустріти і в Росії, і в Англії, і в Америці, і в Німеччині… “Він чарівник юної мрії, - казав мені Михайло Томчаній, чудовий художник і архітектор, мій давній друг, з яким торік ми зустрілися у нього вдома в Будапешті і, перебираючи старі фотографії, згадували нашого вчителя. - Якщо б усі вчителі були такими педагогами, як Золтан Степанович, світ переповнився б геніальними людьми”.

    Про нього ходили різні, іноді зовсім не справедливі розмови, зокрема й про те, “як це він навчає дітей, а сам нічого не малює, не виставляється” чи про те, “що він вимагає від дітей тільки академізму в роботах й абсолютно не дає їм вільно розвиватися”. Смію запевнити: все це зовсім не так. І малювати він міг, і свободи в його учнів було достатньо як у виборі тем, так і способах самовираження. Діти виконували свої роботи в різних художніх техніках: акварель, гуаш, темпера, олія, пастель, кольорові крейди, туш; вони вивчали складні техніки аплікації й мозаїки з паперу, ліногравюри; займалися вітражами, інтарсією; ліпили з пластиліну та глини. Студійці малювали з натури і по пам’яті, робили тематичні та декоративні композиції, ілюстрували казки та твори улюблених письменників. Портрет і пейзаж, натюрморт і малюнки на вільну тему… Баконій ніколи не заперечував жоден стиль: різне показував, у різному підказував. Інакше не вийшло б із його учнів стільки відомих митців. Не випадково в нього займалися діти найвидатніших майстрів пензля А. Кашшая та З. Шолтеса, внучка Ф. Манайла, син письменника М. Томчанія. Студійцями в різні роки були І. Віг, А. Бурдейний, В. Ганзел, С. Біба, І. Клиса, В. Павлишин, О. Наурсков, Л. Яшкіна, Н. Пономаренко, М. Пуглик-Белень, М. Сирохман, П. Пилюгін, брати Скакандії…

    Дитяча творчість - дуже особливий простір, в якому дитина сама хоче розповісти про свій внутрішній світ. За допомогою творчості вона робить свої перші відкриття, дізнається про колір і форму, знайомиться з властивостями багатьох матеріалів, пізнає і самостверджується в житті. “Не всі діти будуть художниками, важливіше навчити їх любити мистецтво, вміти працювати за законами краси”, - вважав Золтан Степанович. Василь Зубач у своїй повісті “Гніздо самотньої птахи”, присвяченої З. Баконію, писав: “Він кожному новачкові, котрий приходив до нього в студію, давав аркуш із двома паралельними лініями. “Ця верхня лінія, - казав, - небо, а нижня - земля. Між небом і землею є незліченна кількість цікавих речей, предметів, явищ. Той, хто хоче бути художником, повинен уважно придивлятися до всього, вміти помічати все істотне, красиве, осмислювати й відображати пензлем, щоб донести побачене, пережите іншим людям. А для цього треба багато знати”. Учитель розповідав студійцям чимало казок, легенд нашого краю, вів бесіди про мистецтво, про творчість, про життя. Навколо нього панувала дивовижна атмосфера добра й довіри, яка допомагала дітям творити свої фантазії. Він знайомив їх із роботами видатних художників світу, організовував зустрічі з майстрами пензля і різця нашого краю. Зі студійцями зустрічалися Й. Бокшай, Ф. Манайло, Е. Контратович, В. Габда, З. Шолтес, А. Кашшай, В. Свида, А. Коцка, Г. Глюк, В. Микита, І. Шутєв.

    З. Баконій вважав, що сама закарпатська природа диктує особливе бачення світу. Він першим почав возити своїх гуртківців на природу в найвіддаленіші райони області. “Завдяки регулярним дитячим пленерам я вже тоді побував з етюдником у селах Ставне, Нижні Ворота, в Колочаві. У с. Богдан уперше побачив живих бокорашів. Це були незабутні враження”, - згадував В. Скакандій, а Михайло Сирохман зізнався, що його захоплення храмами почалося в дитячому віці, у студії Будинку піонерів. Пізніше Золтан Степанович організовував літні й зимові табори юних художників для учнів своєї та інших студій, яких у нашій області ставало все більше й більше. А в 1967 році запрацював перший в Україні профільний табір “Юний художник”. Це було своєрідне маленьке містечко творчої молоді Закарпаття - юних художників, а з часом і літераторів, чия творчість позитивно позначалася на їхній праці та відпочинку - краса поезії, живопису та скульптури ще глибше відкривалися перед ними. Але вчителеві цього було замало - він хотів, щоб цю красу бачили діти й інших областей величезної країни. І ось 1977 року був створений перший республіканський табір юних талантів, і в Карпати, до Баконія, почали приїжджати діти з Донецька, Одеси, Києва, Житомира, Харкова, Миколаєва, Чернівців, потім були вже й міжнародні групи з Чехії, Словаччини, Угорщини.

    Щороку в День захисту дітей у нашому місті Золтан Степанович на Ленінградській набережній улаштовував своєрідне свято юних художників - конкурс малюнка на асфальті, який із кожним роком збирав дедалі більше учасників. Уболівати за них приходили сім’ями, школами. Ужгородці та гості міста милувалися мистецтвом дітей у дивовижній картинній галереї під відкритим небом, а міліція охороняла ці шедеври ще багато днів, поки дощ не змиє асфальт.

    А з якою радістю З. Баконій популяризував на пересувних виставках роботи юних художників, котрі показував і в школах міста, і на обласних форумах! Я не раз бачив, як він готував дитячі роботи до виставок, з якою любов’ю оформляв кожну картину, сам клеїв паспарту для малюнків, друкував і кріпив “візитку юного художника”. Він чаклував, як добрий чарівник, над безцінними дитячими малюнками, в котрих були думки, мрії, майбутнє. Тому й не дивно, що виконані дітьми та оформлені з такою любов’ю, ці роботи ставали окрасою міжнародних виставок у Канаді, Польщі, Румунії, Лаосі, Чилі, США, Бельгії, Франції, Угорщині, Чехії та Словаччині, Італії, Німеччині, Малі, Греції, Японії… Всього мистецтво юних художників із Закарпаття було показано в 51 країні світу.

    Я щасливий, що доля подарувала мені зустріч із ним. Моє дитинство пройшло в стінах Будинку піонерів, я займався в драматичному гуртку і, звичайно, відвідував ізостудію Золтана Степановича, разом із хлопцями їздив на пленери. Завдяки З. Баконію я закохався в Карпати, а потім… став колегою мого вчителя, і він довгі роки був моїм добрим наставником, із котрим я міг радитися і вчитися в нього мудрощів педагогічної науки. Він щиро радів успіхам мого театру-студії “Ровесник”, і підтримку Золтана Степановича я завжди відчував у найважчі моменти мого життя.

    Новий 1986 рік був знаменний тим, що З. Баконію виповнилося 70, але в день свого народження він, як завжди, перебував у зимовому таборі юних художників. До його повернення в Ужгород я вирішив організувати в Будинку вчителя, на базі старої будівлі Будинку піонерів, незвичайний подарунок - “Вечір-портрет заслуженого вчителя України З. С. Баконія”. Це було чудове свято. “Що ви найбільше цінуєте в Золтані Степановичу?” - з таким запитанням я звертався до присутніх у залі його друзів, сусідів, колег-педагогів, учнів, батьків, і люди різного віку щиро відповідали: “Доброту, оптимізм”, “Любов до дітей”, “Незвичайну енергію”, “Мудрість і щедрість”, “Те, що він зумів зберегти в собі кращі риси дитинства”… Аж тут відкрилася завіса, і ми всі “потрапили” до студії З.С. Баконія. На сцені за партами-мольбертами сиділи його учні і, радісно посміхаючись, щось малювали. Скрізь висіли картини студійців - майстрів пензля і дитячі малюнки юних художників, а на стіні позаду був величезний портрет Вчителя. Під “Пісню про чарівну Країну фарб” з’явився Золтан Степанович. Він підходив до дітлахів, щось радив їм, а потім звернувся до зали й почав розповідь про життя, про творчість, про мрії. Виступали зі спогадами його сестра Марія Степанівна, дружина Олена Петрівна, його діти, друзі й учні, колеги та батьки студійців. На вечорі було багато сюрпризів. З. Баконієві, пристрасному філателістові та колекціонеру, подарували величезну марку із його зображенням (у фойє всі могли побачити виставку його марок). А ще він став першим членом Клубу добрих чарівників, і діти нагородили його Орденом усмішки. А ще подарували йому футбольний м’яч з автографами його старовинних друзів - тих, із ким ще в дитинстві він грав у футбол у Невицькому. Пісні та вірші, картини його учнів - майстрів живопису, подарунки і море квітів - усе йому, улюбленому вчителеві. А в кінці вечора діти обдарували його “своїми сердечками”, на яких були малюнки з побажаннями, всі сфотографувалися на пам’ять з улюбленим Учителем, і “від цього молоділо серце доброго Садівника, старого чоловіка з молодим серцем”.

    У 1988 р. мене призначили заввідділом естетичного виховання. Я серйозно займався школою раннього розвитку. Поділився з Золтаном Степановичем своїми планами і сказав, що хочу дати школі назву “Радість”, а він тут же підтримав мене: “Це дуже чудова назва” і додав: “Знайте, нерозділена радість - не радість. Розділене горе - вже не горе. Поспішайте ділитися радістю. Це дуже гарна назва”. Ось так із благословення Баконія і стала жити моя “Радість “.

    Я ніколи не забуду, як він ретельно, навіть уже будучи тяжко хворим, готувався до поїздки в зимовий табір юних художників у січні 1989 року.

    У цей останній вечір я допомагав йому пакувати необхідні матеріали для табору: папір, фарби, пензлі, картон, пластилін… Він багато розповідав мені про роботу, про своїх учнів. Він завжди радів їхнім успіхам і мріяв. Так, він мріяв відкрити в Ужгороді дитячу картинну галерею - мистецький центр дитячої творчості. Був переконаний в її необхідності, тому що в краї, де сама природа народжує художників, де така самобутня, багатонаціональна культура, “нам необхідно мати мистецький центр, де була б зібрана колекція дитячих робіт - перше відкриття чарівного світу фарб, ліній, настроїв”. Золтан Степанович показував мені папки з безліччю дитячих творів. “От дивіться: це дитяча робота Васі Скакандія, а це - Міші Сирохмана. Запам’ятайте: вони ще скажуть своє слово в мистецтві”. І подарував мені їхні акварелі, які ось уже багато років я з вдячністю бережу. Всі роки він шукав приміщення для своєї дитячої галереї, але, на жаль, за життя вчителя цій мрії не судилося здійснитися.

    А ще того року була його остання поїздка до табору. Ще 12 січня Золтан Степанович зустрів день народження, а 14 січня він помер…


    P.S. Понад 20 років його немає з нами. У Невицькому на будинку, в якому народився вчитель, установлено пам’ятну дошку, а в ужгородському Палаці дітей та юнацтва його ім’ям названа студія образотворчого мистецтва, де його справу продовжують талановиті педагоги А. Турак, А. Нодь, Н. Тесовська, Є. Кузик, М. Малеш, Н. Орос.
    В Ужгороді ім’ям З. Баконія названий провулок. Хоча чому провулок?
    Аж тут виникає багато питань. А чому не видані методичні посібники на підставі його рукописів з особистого архіву і щоденників? Чому вже багато років не працює табір юних художників? Чому досі немає і його мрії - дитячої художньої галереї? Чому серед обласних премій немає премії його імені, яка вручалася б кращим педагогам - тим, хто душу і талант віддає художньому розвитку дітей в усіх сферах естетичного виховання?
    Дуже хочеться вірити, що ім’я З. Баконія, заслуженого вчителя України, залишаючись в одному ряду з великими просвітителями краю, допоможе все-таки тому, щоб мрії чудового педагога стали реальністю.


    Лев Луцкер, "Ужгород"

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору