ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Степан Варга: "Пили хлопці горілку ящиками, але могли наступного дня такий матч видати…"

    19 лютого 2019 вівторок
    Картинка користувача uzhgorod.
    Недавно Степан Варга відсвяткував свій 72-й день народження

    Свого часу Закарпаття було кузнею футбольних талантів у нашій державі. Постаті Турянчика, Сабо, Габовди, Гереги, Юста, Комана, Михалини, Беци, Раца, Секеча вписані золотими літерами в історії провідних команд Львова, Києва та Одеси. Немало закарпатців виступали за межами рідної країни, де тішили тамтешніх вболівальників.

    До плеяди славетних футболістів із берегів Тиси сміливо можна зарахувати Степана Варгу. Його добре пам’ятають прихильники львівського СКА, одеського «Чорноморця», московського ЦСКА. Для рідного Ужгорода він узагалі знаменна фігура, адже долучився до розквіту місцевих клубів як гравець і тренер.

    «Лобановський був дуже розумним»

    — Степане Адальбертовичу, недавно ви відсвяткували день народження. Як почуваєтеся в такому поважному віці?

    — Приємно, що цікавитеся. Почуваюся прекрасно. У мене все чудово.

    — Знаю, що ви продовжуєте активно займатися спортом…

    — Так. Завтра, наприклад, їду на матч першості району. Працюю суддею… Чого мені вдома сидіти? Так хоч якусь копійчину зароблю. Вип’ю пива й на біціглях (на велосипеді. — прим.) додому. Окрім того, займаюся тенісом. Щоденно треную дітей, а в неділю суджу матчі.

    — Часто згадуєте яскраві моменти своєї кар’єри?

    — Не можу сказати, що є якась ностальгія. Добре пам’ятаю, як я 1957 року розпочав свою кар’єру. Вона в мене була цікава й захоплююча. Часто зустрічаюся зі своїми колишніми партнерами. Наприклад, Василя Турянчика майже щодня бачу. Ми з ним разом працювали в дитячій школі. А ще зустрічаюся з Імре Лендєлом, разом із яким за львівський СКА грав.

    — 17-річним ви почали захищати кольори ужгородського «Спартака». Вашими партнерами були Йожеф Сабо та згаданий вами Василь Турянчик…

    — Вони тоді якраз стали гравцями київського «Динамо». Зі мною в команду прийшов Федір Медвідь, із яким ми робили перші кроки у футболі. Минуло зовсім небагато часу, і Федір поїхав у «Динамо», а я — в кишинівську «Молдову». Минув рік, і вже мене запросили у столицю — Михайло Михайлович Коман хотів мене бачити у складі «Динамо». Я здобув «малу» золоту медаль — став чемпіоном колишнього Союзу у складі дублюючого складу. Команда в нас була славна — Соснихін, Медвідь…

    — Доволі дивним є той факт, що після ужгородського «Спартака» ви поїхали у Кишинів. Інших варіантів для продовження кар’єри не було?

    — У «Молдові» працював Василь Миколайович Соколов, який свого часу грав за московський «Спартак». Разом зі мною з Ужгорода поїхав Дезидерій Ковач. Соколов особисто нас запрошував, тому причин для відмови не було. Зазначу, що в Кишиневі підібрався хороший колектив. Одним із лідерів команди був Борис Татушин.

    — Для екс-гравця «Спартака» та збірної СРСР «Молдова» стала останньою командою в кар’єрі…

    — Я займав позицію лівого крайнього нападника, а Боря діяв на протилежному фланзі. Він був хорошим хлопцем, компанійським. Щоправда, любив випити й втрачав голову від красивих дівчат. Борис часто гукав мені під час матчу: «Гей, циганча, пасуй!».

    — Виступаючи у складі «Молдови», вам вдалося забити м’яч у ворота київського «Динамо». Можливо, це стало каталізатором вашого трансферу в київський клуб?

    — Хоча це було дуже давно, але я прекрасно пам’ятаю той гол у ворота Віктора Банникова. Як уже згадував, у «Динамо» працював Михайло Коман, який любив своїх земляків-закарпатців. Тому я став ще одним вихідцем із Ужгорода, який одягнув футболку «Динамо». Але в Києві я був лише рік — пішов у відпустку, відтак мене буквально викрала армія…

    — У ті часи це була звична ситуація?

    — На жаль, такі випадки мали місце. Мене й Медвідя запросили зіграти товариський міжнародний матч у словацькому Кошице. На кордоні нас «люб’язно» зустріли… Добре, що за два тижні Сергій Шапошников забрав мене до себе у львівський СКА.

    — Повертаючись до виступів у «Динамо», не можу не поцікавитися: чи доводилося вам спілкуватися з Валерієм Лобановським, Юрієм Войновим, які тоді виступали за першу команду?

    — Так, із Валерієм Васильовичем і Юрієм Миколайовичем я неодноразово спілкувався. А ще з Вітею Каневським. Це були старші хлопці, поряд із якими ми були «пацанами». Пінчук, Кравчук, Соснихін, Левченко — всі разом за дубль грали.

    — Яким був Валерій Васильович?

    — Жодних проблем у мене з ним не було, людиною він був хорошою. Щодо його футбольного вміння, то йому справді добре вдавалися кутові. Тренером він був на щабель вищим за рівнем, аніж футболістом. Ми з ним в Одесі рік грали за «Чорноморець». Згодом він повернувся до Києва, закінчив Політехнічний інститут. Дуже розумним був, що й казати.

    «Писав заяву в «Карпати» та «Шахтар». Не склалося, забрали в армію»

    — 1963-го року ви потрапили в львівський СКА. Того ж року в місті Лева було створено «Карпати». Конкуренція була відчутною?

    — Не скажу, що в нас із «Карпатами» були ворожі взаємини. Ми провели кілька товариських матчів. Один із них для мене особливо пам’ятний, бо персонально зі мною діяв Ігор Кульчицький. Цікаве в нас вийшло протистояння. Місто позитивно сприйняло існування двох команд, і все в нас було мирно. Тим більше, нерідкими були й переходи гравців із однієї команди в іншу.

    — Кажуть, що в ті часи СКА міг похвалитися справжнім атакувальним ядром…

    — Так, атака в нас була сильна. Анатолій Пузач, Іштван Секеч, я й Томаш Пфайфер грали на атаку. На заміну часто виходив Богдан Грещак, який теж міг підсилити напад. У захисті вдало грав Арпад Шандор. Диригував нашим колективом Сергій Йосипович Шапошников, мабуть, найкращий тренер, із яким мені довелося працювати.

    — Не дивно, що така команда 1965-го стала переможцем класу «Б»…

    — Так, ми отримали звання «Майстер спорту». Щоправда, ми з Пузачем на той момент уже могли похвалитися таким званням — нас запросили до збірної України, яка в Києві провела два матчі — з бразильським «Фламенго» та грецьким «Олімпіакосом». Тоді було достатньо двох матчів за збірну для отримання звання «Майстер спорту».

    — Богдан Грещак у одному з інтерв’ю згадував про те, що у СКА підібралася справжня «мадярська компанія»…

    — Так, ми, вихідці із Закарпаття, товаришували. Після матчів збиралися, могли пива попити. Але залишалися єдиним колективом, який працював як одне ціле.

    Із часом мене, Капличного, Грещака, Секеча і Тараса Шулятицького забрав до московського ЦСКА Сергій Шапошников. До речі, я з Богданом недавно зустрічався — в Мукачевому відбувався матч за участю ветеранів. Бачу, ніби Грещак іде, кажу: «Бодю, це ти?». Не впізнав його, бо він дуже погладшав. А він ще нижчий за мене.

    — Свій низький зріст у молодості ви обидва компенсовували за рахунок швидкості.

    — Так, ми мали хорошу стартову швидкість, відтак переважали у цьому компоненті захисників. Нас із Грещаком запрошували до олімпійської збірної Союзу.

    — Виступаючи у складі СКА, запрошення від «Карпат» не отримували?

    — Я вже навіть заяву на перехід у «Карпати» написав. Але нелегко тоді було змінити клуб. Схожа ситуація була із «Шахтарем». Олег Ошенков хотів мене бачити у Донецьку. Я приїхав туди, написав заяву, але мене почало розшукувати армійське керівництво. Олег Олександрович зачинив мене в готелі, хотів мене «відмазати». У Донецьку мені гарантували й квартиру, й машину. Я саме одружився, жінка радила їхати в Донецьк. Мешкав я на вулиці Артема у центрі Донецька в одному з готелів упродовж двох місяців. Усе нібито заспокоїлося, тож ми з другим тренером Іваном Бобошком поїхали в Москву для того, щоби заявити мене на турнір.

    — Там вас і затримали…

    — Спочатку затримали Бобошка, подумали, що це він — Варга. Але я зізнався і сказав все, як є. Зустрівся з генерал-лейтенантом Філліповим. Мене попередили — нічого не кажи йому, просто привітайся. Зустрів генерал мене не дуже лагідними словами. Із нелайливих було тільки одне — «горобець». Так я й не зміг стати гравцем «Шахтаря».

    — Ви зразу стали основним гравцем московських «армійців» і майже всі матчі відіграли від дзвінка до дзвінка.

    — Так, я грав майже без замін. Загалом, за ЦСКА я провів трохи менше 60-ти матчів і забив 12 м’ячів. Після цього мене запросили у «Чорноморець» — я залишив 2-кімнатну московську квартиру й перебрався в Одесу.

    «У бутсах «Адідасу» хотілося літати»

    — Разом із вами у складі ЦСКА виступали зірки того часу — Володимир Пономарьов, Юрій Істомін, Йонас Баужа, Володимир Федотов. Яким був колектив московських «армійців» у середині 1960-х?

    — Ви маєте слушність, колектив у нас був те, що треба. Це була справжня «банда». Ми мали свою традицію — після матчів завжди їздили в баню у Сандунах. Це один із найвідоміших банних комплексів колишнього Союзу. Там були представники всіх команд — «армійці», «спартаківці», «торпедівці». Одного разу мене туди взяв із собою Секеч. «Подивишся, може, сподобається тобі», — каже. Прийшли ми туди з Іштваном, зустрілися з «нашими». Був там і Едуард Стрельцов. Пили хлопці горілку ящиками. Але поводилися культурно й, головне, могли наступного дня такий матч видати… Колись і пили, й грали. Не знаю, як тепер із алкоголем, але теперішні на полі абсолютно нічого не показують.

    — Не можу не запитати вас про Альберта Шестерньова. Кажуть, що футболіст він — легендарний…

    — Це правда. Альберт мав звання підполковника (чи полковника) і часто брав участь у різних армійських футбольних турнірах. Одного разу ми з ним випадково зустрілися. Я саме з донькою гуляв на стадіоні. Був дуже радий його бачити. Добре знав і його дружину — Тетяну Жук, призерку Олімпіади з фігурного катання. Її «Жучкою» називали. Під Москвою в «армійців» була база, де тренувалися спортсмени, що перебували в армійському підпорядкуванні. Там ми часто бачилися. Альберт — справжній здоровань, а вона така маленька й тендітна. Я навчив її гри в «джокера»… Ми постійно в карти «рубалися» із хлопцями. Шестерньов — надзвичайно добра людина. Ех, швидко молодість наша минула.

    — Ви мали можливість грати проти найкращих футболістів колишнього Союзу. Кого можете назвати найнезручнішим опонентом?

    — Дуже чіпкими захисниками були Реваз Дзодзуашвілі з тбіліського «Динамо» та Геннадій Логофет, який виступав за «Спартак». Гена одного разу мене так «чесанув», що я в той момент подумав, що свої кістки потім не позбираю. Мені було дуже цікаво грати проти «Арарату», «Нефтчі» та «Жальгіріса». Це такі команди були! Дуже тяжко проти них було діяти.

    — Перед чемпіонатом світу 1966-го збірна СРСР провела товариський матч проти московського ЦСКА. Хоч ваша команда й поступилася з рахунком 3:4, але ви, в протистоянні з такими майстрами, як Кавазашвілі, Численко, Метревелі, відзначилися голом.

    — Це була прекрасна команда. Недарма вони в Англії здобули 4 місце. Коли Шестерньов і компанія приїхали звідти, то привезли із собою 200 пар бутсів фірми «Адідас». На Туманному Альбіоні роздавали їх безкоштовно. Одну пару отримав я. Ледь узув їх, то здавалося, що враз полечу. У нас раніше були «допотопні» — «мокшанівські» бутси. Їх навіть і не варто порівнювати. У мене були, крім «адідасівських», ще бутси від «Пуми». Нога в мене була маленька, 38-го розміру, як у Володі Мунтяна.

    — У ЦСКА вам довелося попрацювати під керівництвом Всеволода Боброва. Що скажете про нього?

    — Я працював під орудою Микити Симоняна, Гаврила Качаліна, Сергія Шапошникова. Словом, відомих фахівців у моєму житті було багато. Всеволод Михайлович прийняв команду після відставки Шапошникова. Ми з’їздили на збори у Болгарію, відтак почали готуватися до другого кола. Бобров мав незаперечний авторитет. Казав мені: «Степане, заб’єш гол, «Волгу» отримаєш». Тоді всі мріяли мати «Волгу» ГАЗ-21… Якщо чесно, то із Шапошниковим мені комфортніше працювалося. Проте Всеволод Михайлович також був хорошим спеціалістом.

    — Напевне, годі й казати, яку роль у ті часи займали армійські чини у функціонуванні команди…

    — Ми не дуже часто зустрічалися з армійськими керівниками. Пам’ятаю, одного разу перед матчем, що відбувався 9-го травня, до нас у роздягальню зайшов маршал Гречко. «Зарядити» нас на гру хотів. Андрій Антонович так міцно стиснув мені руку, що я аж хрускіт почув. Дуже кремезний дядько! Пригадую його золоті погони, немов це було вчора.

    «Любив грати з Мунтяном»

    — У олімпійській збірній СРСР вам довелося попрацювати з Микитою Павловичем Симоняном. Що про нього скажете?

    — Він мене дуже поважав. Казав: «Коли ж ти нарешті заб’єш, «неруський»? Бо мене «мадяром» називали. Під час турне в Японію ми провели кілька матчів. Під час одного з них, за рахунку 6:0 на нашу користь, Микита Павлович гукав із бровки: «Більше не забивайте, бо їсти нам не дадуть!».

    — У складі олімпійської збірної разом із вами було багато зіркових футболістів. Згадаймо бодай Гіві Нодія…

    — А ще Рамаз Урушадзе, Іван Савостіков із мінського «Динамо», Анатолій Банішевський, Едуард Маркаров. Нас із Едиком часто плутали — він, як і я, був маленьким і чорненьким.

    — Із ким вам було найзручніше діяти в атаці?

    — Із Володею Мунтяном. Він грав на моєму лівому фланзі, але розміщувався трохи нижче. «Муня» був дуже розумним гравцем. Ми під час турне на Ближній Схід мешкали разом у готельних номерах.

    — Ви їздили не лише в Ліван і Сирію, а й в Японію та канадський Монреаль. Яка поїздка вам найбільше припала до душі?

    — Звичайно, Японія нас уразила. Нам видали по 26 000 єн, що в перерахунку становило 150 американських доларів. Двокасетний магнітофон коштував 10 доларів. Ми понабирали по 10 штук. Почали продавати їх прямо в аеропорту. Подарунків нам також багато вручили, адже об’їздили Токіо, Йокогаму, Кіото. Провели аж 6 матчів.

    — 1968-го року ви стали гравцем «Чорноморця». Які спогади про одеський період кар’єри?

    — Лише позитивні. Моїм одноклубником був Семен Альтман. Якщо чесно, то він був слабеньким воротарем. Тренер із нього вийшов хороший. Зате Сашко Ярчук, інший воротар, був набагато кращим. Були ще Москаленко, Бокатов, Лисенко, Зубков, Звенигородський, Прокопенко. Віктор за стилем гри нагадував колишнього форварда «Карпат» Олександра Гладкого.

    — Після виступів у Південній Пальмірі ви повернулися додому…

    — Разом із «Говерлою» я здобув срібні медалі першості України. Далі вирішив перейти на тренерську діяльність. Мене Шандор кликав у Дебрецен, в Угорщину. Але ми з дружиною порадилися й вирішили залишитися на рідній землі.

    — Слідкуєте за чемпіонатом України?

    — Так, дивлюся матчі. Ех, бігунки вони. Багато бігають, а толку мало. Колись у наші часи атакувальна схема була 4-2-4 чи 3-2-5. Футбол був набагато цікавішим. Забитих м’ячів було набагато більше. Узяти, наприклад, матч Ліги чемпіонів між «Барселоною» й «Атлетико». Мадридці забили один м’яч і все — весь матч на відбій. Таке тяжко назвати захоплюючим видовищем.

    Недавно він відсвяткував свій 72-й день народження, та, попри свій поважний вік, Степан Адальбертович продовжує активно займатися спортом і зберігає гарне почуття гумору!

    Рейтинг: 

    Пунктів: -6

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору
    Загрузка...

    Похожие новости