Страсний хрест на Красному полі під Хустом

Як уже повідомляв UA-Reporter.com, Україна відзначила 70-ту річницю проголошення незалежності Карпатської України, а нині — 135-ті роковини від дня народження її президента отця доктора Августина Волошина.

У святкових заходах 14 березня — в день історичного засідання Сойму в 1939 році — взяв участь Президент України Віктор Ющенко. Він був присутній на панахиді за полеглих захисників Карпатської України в хустському храмі Вознесіння Господнього, яку відслужив правлячий архієрей Мукачівської єпархії УГКЦ владика Мілан Шашік, а також взяв участь у церемонії відкриття погруддя о. Августину Волошину в міській ЗШ, яка названа його іменем, — колишній семінарії, де відбувалося проголошення незалежності Карпатської України.

...Нескінченним живим коридором обабіч дороги зустрічали Президента України на Красному полі, де склали голови у 1939 році перші захисники Карпатської України. Загалом, як на мене, вся навколосвяткова метушня наочно показала, як домінування політичних інтересів однієї з партій притьмом дезорієнтувало керівну ланку інших національно-демократичних сил. Від нашої області, наприклад, не було зорганізовано єдиної офіційної делегації чи представництва. Національно свідомі прикарпатці, як і окремішні зорганізовані групки представників національно-демократичних сил, самотужки добиралися до Красного поля, щоб вклонитися великій українській історії. З-поміж інших на Красному полі ми зустріли патріотів з Івано-Франківського братства ОУН—УПА, українського козацтва, членів УНА—УНСО, Івано-Франківської міської організації Молодіжного союзу «Наша Україна», представників КУН, УНП, Народного руху України і т. д.

Під дерев’яними раменами страсного хреста на Красному полі, всіяному того дня не одним десятком тисяч люду зі знаменами, Президент України назвав це місце «свята українська земля, яка в ХХ ст. народила Українську державу».
— З Карпатської України почалася наша остаточна і переможна битва за свободу і незалежність... Тут, на Красному полі, для України розпочалася Друга світова війна, — з-поміж іншого наголосив у своєму виступі глава держави.
...Красне поле після 1999 року — святкування 60-річчя національно-визвольних змагань закарпатських українців — зовсім не змінилося. Хіба що поквапом перемінили його офіційний статус — з Меморіального комплексу на Меморіальний парк та напередодні досадили деревця довкола. До мовчазного страсного хреста української слави і трагедії лягли вінки пам’яті, а подружжя Ющенків посадило деревце в Алеї звитяги. 14 березня цього року Красне поле на якийсь час стало синьо-жовтим — його встелили величезним Державним прапором України. Так, ніби сама Україна схилилась у поклоні до своїх полеглих синів.

Під тупіт дикої орди

Сойм, що проходив у приміщенні Хустської семінарії 15 березня 1939 року, відбувався за умов, коли угорські окупаційні війська вже вторглися на територію Карпатської України, а Чехословаччина, до складу якої на правах автономії входила Карпатська Україна, фактично розпалася. Сойм прийняв Конституційний закон ч. 1: «Карпатська Україна є незалежна держава. Назва держави є: Карпатська Україна. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Соймом Карпатської України, на чолі. Державна мова Карпатської України є українська мова. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, при чому барва синя є горішня, а жовта є долішня. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: медвідь у лівім червонім півполі і Тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середущому зубі. Державний гимн Карпатської України є: «Ще не вмерла Україна...» «З проголошенням 14 березня 1939 р. незалежності, а 15 березня ратифікацією цього рішення Соймом, Карпатська Україна перестала бути суб’єктом федерації, перетворившись у незалежну державу», — зазначає один із найвідоміших дослідників історії Карпатської України ректор УжНУ професор Микола Вегеш. Та незалежність Карпатської України була тільки формальною і тривала кілька годин — засідання Сойму в Хусті відбувалося вже під гуркіт окупаційних військ угорських гонведів побіля Хуста на Красному полі. «Санкцію Гітлера, — пише професор Олекса Довганич, — на дозвіл окупувати Карпатську Україну угорський посол в Німеччині негайно передав у Будапешт». У відповідь регент Угорщини Міклош Горті направив Гітлеру листа: «Ваше превосходительство! Я не можу висловити, який я щасливий, тому що ця багата ресурсами провінція — я неохоче користуюся пишномовними словами — дійсно має для Угорщини життєво важливе значення... Я ніколи не забуду цього доказу дружби, і ваше превосходительство завжди може твердо розраховувати на мою вдячність. По-дружньому відданий — Горті».

15 березня 1939 року на всіх напрямах фронту вже тривали активні бойові дії угорських військ. Одним із наважливіших був напрям на Хуст — столицю Карпатської України. У збірнику «Вони боронили Карпатську Україну» подаються свідчення одного з учасників подій — Івана Фекети: «Переді мною постає ранок 14 березня 1939 року. З боку південного кордону, від села Фанчикова, долинав гуркіт кулеметів. Того дня заняття в семінарії вже не проводилися. Нас інформували, що кордон порушили мадярські терористи-соботчопотоші, яких треба зупинити. Частина хлопців розійшлася по своїх домівках. Але в приміщенні 4-го річника залишилися саме ті, що готові були боронити Карпатську Україну... Після цього студенти семінарії вирушили у напрямі Великої Копані. За селом одержали від чеських військ зброю і ранком 15 березня під командуванням Якова Голоти зайняли позиції біля насипу залізничної колії. і разом з січовиками, які прибули з Хуста, вони вступили в бій з угорськими гонведами на відомому Красному полі...» Львівська газета тих часів «Нова Зоря» писала: «Навіть найбільший ворог українського народу мусить признати, що українська молодь по-геройськи обороняла свою волю». У боях на Красному полі, за даними науковців, загинуло до 230 січовиків, чеських воїнів і добровольців; втрати угорців — 160 убитих і 400 поранених. 18 березня останні захисники Карпатської України припинили опір, та локальна партизанська війна тривала. Хтось емігрував за кордон, частина потрапила до полону чи під арешт польських прикордонників тощо. Серед захисників Карпатської України було чимало галичан, які нелегально перейшли польсько-чеський кордон і влилися до лав борців.

Страсний хрест у калинових рушниках

Вже на початковому етапі простежувалися дві тенденції у ставленні галичан до автономних домагань на Закарпатті. Легальні політичні українські організації, зокрема УНДО — Українське національно-демократичне об’єднання, підтримували гасла автономії у межах федеративної Чехословаччини. А радикальна течія ОУН вважала, що треба боротися за цілковиту незалежність, бо це як крок до соборної Української держави. Отець Августин Волошин навіть після окупації Карпатської України зустрічався і з Андрієм Мельником, і з Степаном Бандерою. Та Польща й Угорщина проводили однозначно спільну політику власних інтересів не на користь Карпатської України. Науковці, зокрема закарпатські дослідники визвольних змагань Карпатської України, зазначають, що «протягом всього короткочасного існування Карпатської України закарпатці постійно відчували моральну підтримку як з боку різноманітних організацій Галичини, так і з боку пересічних галичан. Професор Микола Вегеш, до речі, випускник істфаку Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника, у статті «Галичани в Карпатській Січі» підсумовує: «Напередодні відкриття Сойму Карпатської України коломиянка Олена Кисілевська писала о. Августинові Волошину: «Дозвольте Вам, яко батькові народу, зложити щиросердечні вітання з приводу відкриття першого карпато-українського Сойму та з нагоди цеї для всіх українців на світі радісної хвилі висловити свої побажання ще більших успіхів, ще більшої перемоги». Привітав своїм благословенням президента Карпатської України і митрополит Андрей Шептицький. У Галичині створювалися групи з членів ОУН, які вербували добровольців і допомагали їм переходити Карпати. Попри те, що чеські жандарми затримували добровольців-нелегалів і передавали їх польській владі. Численні суди в Станіславові кінця 30-х років ХХ ст. над патріотами-галичанами — наслідок дружнього польсько-мадярського «братання». Угорські терористи, заручившись підтримкою поляків, проводили постійні терористичні акції на території краю. Хортисти протягом 14—18 березня 1939 року окупували всю територію проголошеної суверенної держави Карпатська Україна. «Численні свідчення очевидців та деякі архівні документи, — констатує професор Микола Вегеш, — беззаперечно вказують на факти антигуманної поведінки щодо місцевих жителів з боку терористичних груп. Знущання, вбивства, розстріли як мирного населення, так і січовиків проводилися майже по всій території Карпатської України. Особливо жорстокими були розправи над полоненими січовиками, яких угорська окупаційна влада масово передавала польським військовим і яких розстрілювали неподалік польського кордону. Одним із таких місць є територія поблизу Верецького перевалу» (саме там, де з благословення керівництва України угорці нещодавно спорудили свою кам’яну стелу. — Авт.).

Вперше до 65-річчя Карпатської України професори Василь Худанич, Микола Вегеш та Олекса Довганич видрукували перелік-мартиролог воїнів Карпатської Січі та активістів Карпатської України, які брали участь у боях, а також репресованих. Тоді, за архівними джерелами, нараховувалося 367 осіб. Нині ж, завдяки дослідницькій роботі, без сумніву, цей список значно ширший. Величезний матеріал про злочини угорських жандармів та військових у перші місяці зібрав відомий письменник редактор газети «Нова Свобода», що видавалася у Хусті, Василь Гренджа-Донський. У його щоденнику (з 7 жовтня 1938 року по 8 серпня 1939) — страшна правда величі й трагедії Карпатської України. Очевидець подій пише: «На Копанському полі між Кривою і Хустом, на одному місці мадяри перервали фронт, обійшли і полонили десятьох січовиків-студентів. Повели їх на Тису, в холоді і вітрі роздягли їх до сорочки, побили, попровалювали їм голови, опісля кривавих привели до одного смерекового дерева, що було відірване від дараби і викинене на берег. Тут нещасні хлопці мусіли двигати для розваги здичавілої юрби гонведів тяжке дерево, причому ці дикуни реготались і били тих, що спадали з ніг. Опісля жертви були приневолені тримати дерево на плечах з піднятими руками, а кому руки хляли, того на очах інших розстрілювали... І так по черзі. Нарешті студенти всі як один кинули деревом і зі словами «Слава Україні! Смерть мадярам!» гинули від куль мадярських гонведів...»

Про страшні злочини угорської терористичної групи «Собот чопот» у селищі Ясіні на Рахівщині розповів свідок — сторож місцевого цвинтаря Данило Поп’юк. Ці свідчення зафіксовано у колективній книзі «Августин Волошин і Карпатська Україна» Миколи Вегеша, Мар’яна Токара, Володимира Тарасюка та Марії Кляп: «Угорські терористи вивезли на автомашині до перевалу 18 українців, із них четверо жінок. Їм зв’язали колючим дротом руки, викололи очі, відрізали вуха, носи, зривали нігті з пальців, вирізали язики і в трьох місцях пилою перепилили ноги. Хто був слабий, той помер у момент знущань, а хто був ще живий, того добили і наказали мені зарити їх у землю... Через три дні мене послали зарити ще 8 чоловіків, страчених також на перевалі». ...16 березня 1939 р. угорські частини вийшли на польський кордон у районі Бескида, а 19 березня відбулося братання угорських і польських військ біля Сянок і Ворохти. У «привітальних листівках» з угорських літаків були такі прикінцеві слова: «Завжди хай живе Польща і Угорщина».

Завдяки «Особовій справі А. Волошина» В. Басараб, М. Вегеш та В. Сергійчук дослідили маршрут президента Карпатської України за кордон після окупації Карпатської України: Хуст — Клуж і Темешуара (Румунія), відтак Белград, Загреб, Цирквениця і знову Загреб (Югославія), звідти через Відень (Австрія) переїхав до Берліна (Німеччина), а в травні 1945 р. прибув до Праги. У матеріалах постуляційної справи о. Августина Волошина владика Софрон Дмитерко згадував: «З нашого побуту в Празі запам’ятався такий епізод, що в Святого Климента церкву приїхав зі Львова ще за німців митрополит, ніби наслідник слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, отець Йосиф Сліпий... Мабуть, на поручення митрополита Андрея Шептицького і відправляв Службу Божу в церкві Святого Климента, призначену для греко-католиків східного обряду, де я також мав честь дияконувати коло тодішнього митрополита з правом наслідства Йосифа Сліпого. Пам’ятаю, що на тій Службі Божій був присутній президент Карпатської України отець-доктор Августин Волошин, сидів у першій лавці... Там було багато переселенців з Закарпатської України, із Галичини, зі всіх усюд і з Великої України...»

...Березень 2009-го — це не лише 70-річчя Карпатської України, а й 135-ті роковини від дня народження її президента — Августина Волошина. За офіційними джерелами московських архівів КДБ, він відійшов у потойбіччя 19 липня 1945 р. у Бутирській тюрмі: «умєр от параліча сєрдца». Та один з ув’язнених міністрів Карпатської України — доктор Микола Долинай, який був родинним лікарем Волошиних, а в тюрмі виконував обов’язки лікаря-опізнавача, побачив останки тіла о. Августина Волошина такими: «Побите око, вирвано золотий зуб, спухнутий, ноги, як колоди, чорні, був без відома, вже не дихав».

15 березня 2002 р. за поданням тодішнього голови Закарпатської ОДА Геннадія Москаля Президент України Леонід Кучма «за визначну особисту роль у боротьбі за утвердження української державності» своїм указом присвоїв Волошину Августинові Івановичу — президентові Карпатської України у 1939 році — посмертно звання «Герой України». До речі, наші західні держави-сусіди тоді скавуліли не менше, аніж від згадки про Степана Бандеру в часі його 100-річчя.

...19 серпня 1944 р. у Празі Августин Волошин склав свій заповіт, у якому, окрім іншого, просив під час свого похорону роздавати людям образочки, «на котрих на одній стороні має бути образ Розп’яття з підписом: «Мій Ісусе Милосердя!». На другій стороні — образ малий мій з проханням: «помолімся за о. Августина Волошина, б. президента Карпатської України...» Тож, як бачимо, служіння Господу й Україні доктор фізики і математики, права, педагог і публіцист, автор 42 книг, громадський і політичний діяч передвоєнної доби — о. Августин Волошин — вважав своїм життєвим кредо.
У березні 1990 р. відбулося перше урочисте святкування річниці Карпатської України. ...Нині Красне поле побіля Хуста є меморіальним комплексом пам’яті про будівничих і захисників Карпатської України. З красного — у розумінні красивого — цей клаптик землі з кожним роком усе відчутніше асоціюється з кольором пролитої крові. А калинові кущі, яких щороку більшає й більшає, обіймають гілками-рушниками дерев’яні рамена постаменту зі страсним хрестом, який нагадує не лише про велич національного здвигу, а й про гіркоту трагедії, коли національна ідея виявилася заручницею і доморощених політиків, і геополітичних інтересів сусідніх держав.
"Галичина"

Карпатська Україна — держава, яка не здалася без бою...

Карпатська Україна — важлива віха історії нашої держави

Карпатська Україна – тріумф і трагедія одного дня

На долю закарпатця Михайла Петричка випали смертний вирок та 10 років таборів