Суботнього дня із фотоапаратом по закарпатській Сваляві... (ФОТО)

Скажу відверто: навіть не думав і не гадав, що однієї суботи всього за дві-три години вулично-базарних блукань із фотоапаратом у руках зустріну таких цікавих людей невеличкого містечка Свалява – районного центру моєї маленької батьківщини.

Хтось від націленого мною об‘єктиву сором‘язливо відвертався, жартуючи, мовляв, нас (мене) вже фотографували, тож залиште свою затію, дехто позував залюбки, наголошуючи, мовляв, коли будемо і Інтернеті чи у якій газеті, а траплялися й такі, що просто уваги не звертали на мою журналістську працю. Вони не ім‘я не хотіли назвати і не прізвище розголосити, мовби ганьбилися когось або ж боялися чогось. Я фотографував, а вони своє робили.
Першою зазнімкував пані Кульчицьку біля газетного кіоску, який належить районному відділенню "Закарпатпошти" на автовокзалі та у якому нерідко й сам пресу купляю. Вона тут майже 15 років, тож є реальним свідком того, як міліє газетна ріка. Видань, за її словами, усе меншає, та й більшість із них пишуть про те, що й Інтернет-сайти. А стосовно роботи, то вона її любить. Для світлини у районку з неабиякою охотою взяла кілька новинок і лукаво усміхнулася. На її вустах автор цих рядків мовби прочитав: "Фотографуйте, чекаю портрет у "Вістях Свалявщини". Каже, що біля кіоску люди завжди є, найперше підходять ті, хто не передплачує додому газети або ж туристи, транзитні пасажири тощо. Одним словом, хто любить читати, мимо кіоску не пройде. Відтак на ринку, що по сусідству, зустрів продавчиню цибулі, яка розповідала про її сорти, ціни, коли, як і що садити. Я тим часом пожартував, що придбав би увесь її "цибулиний рай", але нехай скаже своє ім‘я. Не дочекався. Але фото на згадку учинив. Отже, шановна пані, дивіться світлину, яка вміщена сьогодні на сторінках газети "Вісті Свалявщини". Натомість 65-річний Денис Біба цей випуск прочитає за умови, якщо нинішньої суботи навідається у наше місто та придбає її у кіоску, адже він на базар приїжджає торгувати аж із Білок. Наголошує, що краще сидів би удома, але на ринку щось продасть і вже свіжу гривню має. Ситуацією, як і більшість із нас, не вельми задоволений, каже, що якби прокинувся у домовині його відомий земляк-кукурудзовод, двічі Герой Соцпраці, депутат Верховної Ради СРСР Юрій Пітра, то від побаченого дістав би інфарки та знову "заснув" би одразу ж.
А ось Марія Прийма, яка продає на базарі овечу продукцію, бринзу насамперед. Щодня доїжджає ранковим автобусом із с. Березники, а після обіду ним повертається додому. Мають 30 овечок, за рахунок яких живуть. Улітку тваринок випасають на полонині. Приміром, у неї на столі завжди як свіжа продукція (у відрі), так і засолена – у пів- та літрових слоїках. Ціна маленької баночки – 70-75 грн. І взагалі, гастрономічний стіл цієї добродушної та говірливої сельчанки, від якого специфічним запахом так і лоскоче ніздрі, завжди багатий. Біля неї можна і накупитися, і наговоритися. Поруч, а це за справа спиною березницької пані Марії, – м‘ясний відділ, де "свіжатині" дає раду пан Роман. Особливо не заперечував, що я фотографую, він і надалі свою роботу виконував спокійно, виважено та сумлінно. Розказав про ціни, відтак оповів, яке м‘ясо користується найбільшим попитом серед покупців. А потім завченим рухом ухопив кавалок стегна і за секунду його розітнув, мовби демонструючи, який він ас і як його здоровенних рук слухається сокира. Як не подякувати, що обоє так гарно розповіли про свою роботу на ринку.
На одній із вулиць запримітив, як ґаздиня підмітала біля кафе "Фамілія" (назву виписано латинською). Запитав, чи смачну варять каву, але, не чекаючи на відповідь, одразу ж і згадав, що того суботнього дня випив аж дві горнятка цього напою. Свалявська кава й насправді подарувала мені заряд бадьорості та наснаги на цілу добу. У Аліни та Павла Панічковських, які є власниками кафе, відмовився, хоча пропонували, слід сподіватися, щиро та від душі. Пообіцяв: наступного разу, коли прошкуватиму мимо, неодмінно зайду. Без перебільшення: від душі зрадів, коли побачив двох братів Цаньків – правоохоронця Василя та самодіяльного митця-співака Івана. Кажу: не можу вас разом не зафотографувати, аби пам‘ятку про свалявську зустріч мати. Пояснив: світлин молодшого у своєму журналістському архіві маю достатньо, а другого – жодної. Перекинувся із земляками-дусинцями кількому словами, пацікавився, як здоров‘я їхньої 77-річної матері Гафії, передав їй привіт від своєї неньки-ровесниці, та й на цьому розійшлися. Подумалося: зустріти файних односельчан – це не тільки поздороватися з ними, але й згадати дитинство, шкільні роки, молодість, товаришування тощо.
На черговому знімку – військові у центрі Сваляви біля машини розставили свою агітаційну та пропагандистську продукцію. П‘ятеро нацгвардійців, побачивши фотоапарат, виструнчилися та стали у шеренгу, вони навіть зраділи, що попадуть у пресу. Розповіли: їздять від райцентру до райцентру, на найбагатолюдніших місцях зупиняються та агітують краян іти служити у Національну гвардію. Роблять це не тільки друкованою продукцією, стендами, але життя військових "показують" навіть за допомогою невеличкого кіноекрана. Як не прикро, констатувати, у Сваляві мало хто цікавиться військовою службою, бо за кілька "агітаційних" годин тої суботи усього троє або четверо чоловік звернули увагу на присутніх у самому "серці" міста осіб у формі. Я поцікавився, з якої вони приїхали частини, поспілкувався з офіцером, дещо занотував і собі розпрощався з нацгвардійцями. А за переходом двоє хлопців стіну лупали – у прямому розумунні цього слова. Так молотами гупали, що чути було на цілу сотню метрів. На спецмашині привезли енергозберігаючі вікна, ось під них і підлаштовували "гнізда". Працювали з азартом, енергійно, адже коли повертався, то вікна вже знімали з автівки. А під "Короваєм" із ціпком у руках шкутильгав дідусь – років під вісімдесят на світі прожив. Виявилося, що у місті – персона він знана. Ніби сам не тутешній, мав хату, але через якісь оборудки свого житла позбувся. Не хотілося дідуся розпитувати, адже його сумні очі умить про все розказали, мовляв, тяжке життя змусило на старості ось так тяжко бідувати.
Ще на кількох знімках – завжди моторний, енергійний та ввічливий Іван Ревті, екс-мер Сваляви, вусань Ілько Кеменяш, який відрекомендувався колишнім десатником у Кіровобаді та рідним братом очільника Свалявщини Георгія Кеменяша, продавець у хліба у кіоску пані Надія, яка небияк хвалила свалявську хлібо-булочну продукцію, а також на диво скромний 58-річний Михайло Поцко. Привернув увагу тим, що на голові у нього – цілий білий сніп. Такою чудовою сивиною, як Мішко з Дусина, рідко хто похвалиться. Із дружиною Ганною, що родом із Броньки, сідали на електричку до Мукачева, де живе їхній сват...
Ось такими щедрими на тутешніх людей виявилися свалявські зустрічі того вихідного дня. Аніскільки не пошкодував, що фотоапарат у кишенів тримав. Він допоміг зафіксувати неповторні миті й деяких людей курортної та чарівної Сваляви.

Михайло ПАПІШ