Світлана Ковбиця про журналістику, розбиті мамині мрії та курйози в роботі (ФОТО)

Робота журналіста – це постійний рух, пошуки, нерідко – напруження..., але в той же час можливість формувати громадську думку, допомагати іншим вирішувати певні життєві труднощі та творити інформаційний простір свого краю.

Працюючи власкором каналу ІСТV, Світлана КОВБИЦЯ представляє Закарпаття на всю державу. Саме завдяки їй Україна дізнається про те, що відбувається у нашій області. А ще – вона заслужений журналіст України, двічі – володарка титулу «Лідер року», член Експертної Ради рейтингу «Лідер року», а також чудова дружина та любляча мама. У прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших традиційних «Недільних бесід» вона поділилася думками про роботу та родину, про власні уподобання та невеличкі таємниці.

— Пані Світлано, нині Ви – сформована особистість, професійний журналіст, чудовий фахівець. А ким мріяли стати в дитинстві?

— Про журналістику не думала абсолютно. Я народилася горах, у прекрасному селі Синевир Міжгірського району, яке є справжньою перлиною Карпат. Його я дуже люблю. Щоразу, коли приїжджаю туди на зйомки, у мене ностальгія. Моя мама працює вчителем. І, звісно, мої дитячі мрії, відколи почала свідомо мислити, були пов’язані з тією професією. Тож я вступила на філологічний факультет УжНУ та здобула спеціальність викладача української мови й літератури. Але на п’ятому курсі, коли я пішла на практику до школи, зрозуміла, що це, на жаль, не моє. Отже, почала думати, чим же мені займатися. Підробляла ще в студентські роки з одним із відомих на цей час політологів. Тоді він разом зі своїм товаришем проводив різні соціологічні дослідження на замовлення політиків і я допомагала їм у цьому. А ще – отримувала за це трохи грошей. Тож він і порадив спробувати себе у журналістиці. Я прислухалася до його слів, пішла у всі редакції газет, які були в області (тоді більшість знаходилися у видавництві «Закарпаття», це був 1998 рік) і мене взяли на роботу у «Закарпатський калейдоскоп». Але ж я нічого не знала у журналістиці і покійний нині Ілля Ільницький, який був головним редактором, провів для мене школу молодого журналіста. За кілька місяців мене та мою подругу, яка тепер теж є хорошим спеціалістом, він навчив усього. Потім була газета «Фест», а далі – телебачення…

— І що саме привело Вас на телебачення? Адже специфіка телевізійника трохи відрізняється від особливостей роботи газетяра…

— Телебачення мене зацікавило динамічністю. Коли в Ужгороді з’явилося представництво вуличного телебачення, я ще працювала в газеті «Срібна земля – Фест». Це був десь 2000 рік. Тоді у всіх обласних центрах України були так звані «вудки» – пересувні телевізійні станції, які «виходили» на супутник і передавали в Київ матеріали. Отже, почала співпрацювати з цим вуличним телебаченням і оскільки я за фахом не журналіст, мені було цікаво дізнатися яким є телебачення зсередини і порівняти цю діяльність із газетною роботою. Телебачення таки мене заманило… Я звільнилася з газети й почала працювати ведучою. Ми проводили усілякі телемости з різними містами країни, з відомими політиками першого ешелону влади… Там я пропрацювала до 2001 року. А в березні почався паводок. Тоді саме створювалися на ІСТV новини (до того часу це був розважальний канал). І ми почали знімати сюжети як працівники вуличного телебачення про страшне лихо в Закарпатті.

— А чи виникало колись бажання переїхати в Київ? Як-не-як канал всеукраїнський, а не регіональний…

— Пропозицій було багато. Було навіть таке, що у п’ятницю ввечері моя керівниця з телеканалу телефонує і каже: «Світланко, для тебе є робота і в понеділок ти маєш приступити вже». Але я надзвичайно люблю Закарпаття, мені тут затишно. У Київ я приїжджаю в відрядження і мені там не зовсім комфортно, не до душі великі, галасливі і шумні міста, хоча розумію, що там більше можливостей перед кожним, хто хоче досягати чогось, професійно зростати і розвиватися. Але рідна земля мене притримала…

— Ви з чоловіком обоє працюєте одній галузі. Чи виникали колись непорозуміння, суперечки, конфлікти із-за роботи… із-за різного бачення певного професійного питання?

— Коли двоє журналістів живуть під одним дахом, це – дуже комфортно. Звичайно, є суперечки щодо роботи, адже в кожного є своя точка зору, та ми доповнюємо один одного і не лише як чоловік і дружина, як дві половинки, але й професійно. Я йому можу дати якість поради і так само прислухаюся до того, що він радить мені.

— А чи трапляються в роботі курйози?

— Звісно! Найчастіше вони виникають, коли люди чують наші з оператором діалоги між собою. Наш журналістський сленг їм же не відомий… Наприклад, насадку на мікрофон зверху від вітру ми називаємо «труси». Ми звикли до цього і не звертаємо увагу на те, що кажемо і що нас чують… Ніколи не забуду очі перехожих і їхню реакцію, коли якось оператор мені сказав: «Треба надягнути труси». Саме таких курйозів найбільше…

— Але ж специфіка праці журналіста не завжди є веселою… Чи бували, навпаки, якісь гострі випадки, які сильно Вас вразили?

— Ніколи не забуду емоції людей під час паводку. 2001 рік. Село Росієво Берегівського району. 8 березня. Весь населений пункт майже повністю у воді… А будинки переважно саванні. Нас довезли до центру села. Там на підвищенні стояла школа і між суцільним морем паводкової каламутної води ми знайшли острівець, де перепочивали рятувальники. Щоб на човні мені не пливти селом, мене мої хлопці там залишили. Отже я мала можливість спостерігати за людьми. На моїх очах розвалювалися будинки… чоловіка рятували з майже повністю затопленої оселі, а він ніс у одній руці квітку, а в іншій – домашнього котика. Це було для нього найбільш цінним… Бути свідком подібного – страшно і болісно! Коли знімаємо матеріали про якісь проблеми людей, якісь страждання, потрібно усе пропускати через душу… і це забути не можна. Я пам’ятаю навіть імена і прізвища багатьох героїв своїх сюжетів, їхні історії мені часом навіть сняться.

— Ви двічі були «Лідером року»… А чи самій цікаво було працювати членом Експертної Ради при обранні «Лідера року»? Чи важно було визначати кращих?

— Щодо своїх нагород, то я ніколи їх особливо не прагнула. Але, зізнаюся, було дуже приємно. Якесь визнання завжди тішить. Тому вдвічі з більшою відповідальністю підходила до того, аби обрати найдостойніших у кожній номінації нашого рейтингу. Було важко! Були дискусії з колегами! Але завжди ми знаходили компроміс і обирали найкращих, тих, хто справді заслуговував на визнання. Це були люди, чи підприємства найкращі за здобутками на той час. Зазначу, що з авторами рейтингу Валерієм Тимошенко та Михайлом Носою ми познайомилися ще тоді, коли працювали над тим, як завоювати читача. Спочатку з ними познайомився чоловік, а потім – я. Ми щотижня готували по кілька сторінок «НЕДІЛІ». Це були дуже насичені і цікаві кілька років мого життя та нашої співпраці. Моя дитина ще була маленькою, з нею була няня і я мала змогу займатися улюбленою справою. На жаль, зараз можливості дописувати вже не маю, бо весь час займає телебачення…

— А чи думали Ви колись над тим, аби змінити рід діяльності?

— Завжди кажу, що журналістика, як наркотик. Хто раз спробував, спинитися вже не може. Ця цікавість дуже затягує. Це – динаміка! За один день є можливість спілкуватися з багатьма людьми і зразу – ділитися інформацією з іншими. Журналістика постійно змінюється. І зараз уже недостатньо розповісти про якусь подію, її треба подати так, як ніхто інший, аби зацікавити глядача.

Змінити професію я не думала. У березні буде вже 16 років, як працюю на каналі з одним і тим же колективом. Але розумію, що колись, можливо, настане такий час, що в мене не буде вже такого запалу, як зараз. Але як казала Скарлетт О’хара: «Я про це подумаю завтра»…

— Які теми найбільше подобається розкривати?

— Різні. Усі теми є навколо нас. Їх просто потрібно вміти бачити і чути. Думаю, більше треба показувати життя простих людей. Тобто, як на мене, соціальні теми завжди будуть актуальними. Мені до снаги шукати в далеких селах цікавих бабусь, дідусів, умільців, що створюють справжні шедеври своїми руками, або якихось винахідників. Отримую задоволення, коли з усієї України телефонують і просять номер тієї людини…

— Щодо географії… Який населений пункт у області вразив Вас найбільше?

— Велика Добронь. Там люди активні, не сидять, склавши руки, не чекають, що їм хтось щось зробить. Вони, наприклад, зібрали гроші, взяли лопати, сільськогосподарську техніку і заасфальтували всі шляхи. Так не повинно бути. Але громада знайшла вихід із ситуації.

— Чи траплялося, що після відзнятого сюжету Вас знаходили, аби подякувати?

— Так. Часто. Особливо, коли справді вдавалося допомогти… після того як людина оббила всі пороги, але до неї не дослухалися. Добре, що є ще чиновники, які виправляють свої помилки.

— Чи пам’ятаєте свій перший написаний матеріал і свій перший сюжет на телебаченні?

— Звичайно! Перший матеріал написала у першому чи в другому класі, а до школи я пішла у п’ять років. Це була замітка про молоко, яке привозили нам з ферми і корівку. Її надрукували у районній газеті «Верховина». Яким же було потім моє здивування, коли листоноша разом з газетами принесла додому гонорар – один карбованець і кілька копійок. Це були мої перші зароблені гроші. Напевно вже тоді журналістика була для мене якимось знаком згори… А мій перший сюжет був про ківі, яке вирощував Едуард Турес.

— Чи бували такі сюжети, що давалися дуже важко, наприклад, люди не йшли на контакт?

— Таке трапляється. Особливо останнім часом… Ті, хто займає певні посади, часом просто бояться за своє крісло. Можливо, дається взнаки ситуація в державі.

— Крім журналістики у Вас є ще й родина… Знаю, що Ви – любляча мама… Розкажіть щось про свою дитину. Ким її бачите в майбутньому?

— Донечці Юлі 13 років. Вона навчається у фізико-математичному класі Ужгородської класичної гімназії. Хоча ми помічаємо за нею, що все ж нахил до гуманітарних дисциплін у неї більший, ніж до точних… Та… незважаючи на це, вона відмінниця. У них троє дітей найкращих у сильному класі і вона в їх числі. Деколи, коли ввечері ми обговорюємо з чоловіком якісь події, вона сидить, слухає і каже: «О! Зараз на сайтах з’являться новини з такими-то заголовками» . І дивиться… Через певний час справді є такі заголовки. Не знаю, чи буде вона журналістом. Я, чесно кажучи, не хотіла б цього. Але вона має право вибору і сама повинна вирішувати, який їй фах у житті обрати. Ми ж будемо їй усіляко допомагати. Хоча вона дуже любить читати і я тішуся з того, що дочка зрозуміла справжню цінність книжки, бо зараз спокус у дітей надзвичайно багато: Інтернет, гаджети… Але її від комп’ютера не треба відтягувати. Звісно, вона грається, як і її однолітки, будує мережі кафе й ресторанів, заробляє гроші, вкладає їх у щось… Але коли потрібно йти вчитися, бере до рук підручники. Дочці навіть подобається запах книжок. Це, напевно, вона успадкувала від мене.

— Як і кожна жінка, Ви ще й господиня і Вам доводиться бувати на кухні. Що любите готувати? Чи маєте улюблену страву?

— Справді готувати мені завжди до снаги. Намагаюся бути не лише добре реалізованою в професії, але й у родині, бути незамінною, бути хорошою дружиною. У їжі чоловік невибагливий, до того ж зараз мені багато допомагає доня. Я її привчаю до нашої колективної праці. Мені подобається, коли ми в сім’ї щось робимо разом. Дуже люблю готувати різні десерти, працювати з м’ясом. Взагалі мені приносить задоволення готувати будь-які закарпатські страви. До речі, дочка у десять років сама спекла тісто. Знайшла собі рецепт в Інтернеті і підготувала нам сюрприз.

— А чи перейняли Ви від мами чи від бабусі якісь родинні традиції?

— Так. І сподіваюся, що в подальшому вони перейдуть у сім’ю моєї дитини. На жаль, моя бабуся нещодавно померла… але саме від неї я перейняла багато чого, та й на неї я дуже схожа. Наприклад, на Святий вечір у нас на столі обов’язково є 12 страв, між якими – керучун, бобальки та інші. Ми робимо дідуха, у нас він називався вівсяним снопиком. Маємо свої традиції на Пасху і намагаємося передавати їх дитині, аби вона розуміла, якою величезною цінністю є родина. Чого навчили мене, я вчу її.

А ще… бабуся прищепила мені любов до рукоділля. Я добре вишиваю і гладдю, і хрестиком, і в’яжу…

— Ми почали говорити про читання, про Вашу донечку. А Ви самі що любите читати?

— Чоловік жартує, що якщо мама взялася за нову книжку, вона пропала. Коли є вільна хвилинка, неодмінно читаю. Остання книжка, яку прочитала – «Спартак» італійського письменника Рафаело Джованьолі. Історичні романи взагалі дуже люблю.

— А як телевізійник… чи часто дивитеся якісь передачі?

— Зізнаюся чесно, не дуже часто дивлюся телевізор взагалі. Завжди бракує вільного часу. Якщо все ж вмикаю, то новини, аби глянути як колеги подали той чи інший сюжет на різних каналах. Це – професійна цікавість. Звісно, дивлюся «Факти» на нашому каналі, але інколи не встигаю навіть свої матеріали передивитись, бо ми багато працюємо.

— Які маєте захоплення?

— Дуже люблю гори. На природі я відпочиваю. Навіть якщо ліс десь недалеко, біля Ужгорода, одразу про все забуваю. Там залишається втома і вся сутність наповнюється позитивом. Маю дачу неподалік від Ужгорода і дуже радію, коли з’являється можливість посадити якусь квіточку, зробити якусь грядку. Тішуся, коли від ранньої весни до пізньої осені там буяє зеленина, квітнуть різні рослини.

Крім того, мені до вподоби подорожувати і двічі-тричі на рік вдається поїхати за кордон. От… щойно повернулися з лижного відпочинку у Швейцарії, бачила Ліхтенштейн, побувала у Відні, в Угорщині. Оскільки відпустка дуже мала, кожен її день намагаюся використати з користю, кудись поїхати, дізнатися як живуть люди в інших країнах.

— Поділіться секретом, який Ви раніше нікому не розказували. Це може бути кумедна історія (можливо з дитинства), або щось цікаве.

— Я була дуже чемною дитиною, оскільки мама – вчителька. Коли подружки вже ходили на побачення, йшла в бібліотеку. Але таємницю маю і, думаю, якщо мама прочитає, уже не ображатиметься.

Я закінчила університет і зрозуміла, що не працюватиму у школі. Були канікули. Мама з татом зайнялися пошуками мені роботи… і в Синевирі знайшли місце педагога. Але я заявила, що буду собі шукати роботу вчителя в Ужгороді. Але насправді жила в гуртожитку і підшуковувала собі роботу журналіста. Уже навіть почала працювати й не зізнавалася в цьому дуже довго. Насправді ж я працювала ще студенткою, на п’ятому курсі, але далі після закінчення університету потрібно було повертатися додому, тож я вигадувала різні історії. Аж поки не побачили інші в газеті матеріал за моїм підписом. Мама не вірила. Яка ж могла бути журналістика, коли я мала в школу влаштовуватись. Лише тоді я зізналася, де працюю і розбила її надії.

— Зараз яке в мами ставлення Вашої до професії?

— Вона тихенько мною гордиться і є найбільшою моєю шанувальницею, дивиться всі випуски новин, стежить за моїми сюжетами.

— Спасибі за розмову! Щиро бажаю Вам і особистих, і творчих успіхів.

Марина АЛДОН