Сином неба називали в Ужгороді художника Георгія Левадського

Немає вже його п’ять років поміж нас, але пам’ять жива. А ще — неповторні картини…

Свого часу відразу звернуло на себе мою увагу те, що зображені Георгієм церкви були істинно живими. Незвично ж бо він зображував взірці крайової та близької їй угорської храмової архітектури. Культові споруди в митця виступали як частинка природи, а не просто архітектурна домінанта якоїсь місцини. А в широкій гамі творчості до цього долучалися не надумані, а живі, взяті з реального життя українські люди. Загалом же через образи Георгія Левадського проступає ідея людини як найвищого храму. Людини, котра зливається з природою, розчиняється в ній, завдяки своїй єдності з нею і є Людиною за найвищими Божими канонами, — і тому має право на творення дивовижних храмів та інших витворів для великого майбуття України.
Хто ж він? Народився 18 червня 1938 року в Росії. У 1944-му родина переїхала в Кам’янець-Подільський. Сімнадцятирічним вирушив до Києва і вступив до училища декоративно-прикладного мистецтва. Втім, нехай найліпше скаже про себе сам. Його голос оживає з жовтого аркуша:
«Першим моїм учителем з образотворчого мистецтва був викладач малювання в Будинку піонерів Анатолій Грен. Під час навчання в Київському училищі декоративно-прикладного мистецтва познайомився з роботами художників-передвижників, вершинна творчість яких мені здається недосяжною.
Тоді я був заглиблений у цей світ.
Тоді ж мене зачарували Ван Гог і Гоген, найзагадковіші художники свого часу.
Пізніше, в Ужгороді, познайомився з закарпатською школою живопису. Її класики — Йосиф Бокшай, Антон Кашшай, Федір Манайло, Адальберт Ерделі, Гаврило Глюк стали для мене прикладом у житті та мистецтві. Краса і велич Карпат, люди, які тут живуть, надихають мене на ліричні, камерні сюжети. Реалізм і глибина образів, мудрість і сила життя дуже важливі для мене. Для своїх робіт обираю непоказні, буденні теми. З натури пишу мало, пленери використовую для зарисовок, ескізів. У моїх роботах немає смутку. Можливо, це за рахунок вдачі моєї дружини Емми, з якою ми навчалися разом і живемо в парі понад 50 років. Відносно шедеврів у мистецтві — це поняття дуже умовне. Напевно, лише час зможе дати оцінку тому чи іншому твору. Потрібні роздуми, ретельна виваженість, заглибленість і, звичайно, час.
Я працюю для людей, які розуміють мене, яких я глибоко розумію, живу їхнім життям.»
Це був великий приємний мрійник. Думав навіть про втілення в життя за типом японського театру тіней… театру на воді. А спираючись на свою співпрацю з дизайну кораблів, що стали експонатами музею Адміралтейства в Санкт-Петербурзі, реалізував мрію про цілу флотилію казкових парусників. Живописні роботи стали почесними експонатами багатьох картинних галерей Угорської Республіки.
…Коли падає сніг, заповнюючи білим увесь Всесвіт, або трохи згодом проростає на планетних галявах спокійна і весела трава — то людські хатинки на цьому тлі здаються маленькими дітьми. Радісними, але й безпомічними перед величчю Природи. Від цього і доросліші люди цілеспрямовано, але водночас і безпорадно розбігаються в своїх щоденних справах. Стоять у чергах, пляшки здають, наливають у склянки різний алкоголь, щоб потім перелити в себе: потрібні ж нові пляшки, щоб і завтра стояти в черзі,лише б щось робити, аби не думати про Вічність.
Хтось не витримує одноманітного круговороту — сідає в поїзд на маленькій станції, яка рідко бачить людей, націлених на справжній рух. Байдуже стоять біля неї обчухрані дерева, іржава водокачка, непевна облуплена споруда.
А, може, в церкву?
Віра, звісно, правильна штука. Але й перед нею замислений художник першими ставить на огляд чесні дерева, які ніколи не підуть на те, щоб здавати пляшки, але вміють рухатися в нормальному керунку. До неба!
Люди ж більше намагаються — по горизонталі. Тому і дивиться худий дядько, котрий зненацька прожив життя і з жахом помітив це, у незбагненну Вічність. Чи туди ходив? Чи так ішов? Нащо стільки випив? На якого біса тягав пляшки здавати з дня у день?
Чоловік і жінка сидять спинами один до одного. Про подібне, напевно ж, думають. Дівчинці з кошенятами поки що на думці тільки жива пухнаста радість візуального і відчутного. Тим часом жінки з відрами пліткують і чекають чоловіків, щоб темпераментно з ними посваритись, а ті тим часом п’ють собі в кафе, віддаляючи мить щоденної і неминучої сварки.
Де вихід із цього приреченого стану?
І маляр творить графічні церкви — такі собі прообрази хрестів для розп’ять тлінних людей.
Треба, певно, не інертності, а любові в світі, щоб по-справжньому претендувати на Вічність. А чоловік, який би хотів її до себе в тілесному жіночому виразі, сидить і хихоче дурнувато, а дівчина біля нього математично прикидає: «Чи варто з ним? А, може, клюне на мене хтось інший, поселить у мені дитину, а я її виховуватиму, а на нього кричатиму, коли не носитиме гроші?»
Художник бачить неспинну динаміку земного життя, спиняє на мить її пензлем, працює, фіксує. Хоча при цьому здається, що і його церкви готові кудись побігти, але поки що тимчасово сумують у непорушності, щоб не підвести людей, які йдуть спочатку в них, а потім з них.
На оселі наш митець дивиться з висоти. Він міг би бути птахом, але народився людиною з відчуттям крил. Тому в нього японський погляд з максимальним лаконізмом, нехтуванням другорядних деталей. Сидять баба і дівчинка. Мала вже наперед нагадує бабу. Така, видно, генетична програма — старіти змалку, щоб не витрачати на це час потім… Кінь тягне віз, як селянин галасливу голодну сім’ю…
Художнику часто набридає робити такі образи, і він утікає в зображення просто хаосу, який можна було споглядати на стелі в дитинстві, коли ти лягав спати і ніяк не міг заснути, слухаючи пронизливих цвіркунів.
Коли ти дорослий — то в стелю дивишся все рідше. Деколи і про церкви забуваєш, якщо вони не тривожать простір своїм закличним баламканням. Але згадувати треба все, що було хорошого. Бо тебе тоді в інакшому випадку в житті просто не буде. Хіба твоя абстрактна тінь.
На полотні постає Ісус — живий, як близький і зовсім не п’яний сусід.
Щасливі від цього навіть дерева. Добротно розляглось, як еротична жінка, узгір’я. Від його тепла і дерева, як ті дівчата при сватанні, паленіють теплими фарбами.
От життя! Для більшості воно розмите, ніби бачене через каламутне скло. Тому й пейзажі митця не чіткі в контурах, а часто мовби передані через інертний погляд цих людей.
Але ж вони люди. І Георгій Левадський за це їх поважає не в епохальних моментах, а в кожній миті щодення.
На це здатні тільки великі.
—Нам багато дала держава, — сказав якось дружині Еммі.
—Чого?
—Ми прожили по 75 років. Може, досить?
—Може, — засміялася вона.
Але він пішов, немовби і не йдучи нікуди. Бо йому вдячні люди, яким Левадський подарував вічне життя, затримавши їх на своїх полотнах. Як і Христос. Як і мудрий споглядальник дальніх зір і ближніх людей Будда.
Я вперше побачив його у Сваляві. Їхав з, нині вже полеглої в політичних колізіях, газети «Трембіта», де вичитував матеріали для номера, в Ужгород. Біля однієї автівки стояв рівний зіркий чоловік, а інші люди біля нього бачилися такими, як вони є — інертними, агресивними, вульгарними. Такими собі заплилими неякісними свічками без вогника.
Михайло Коцюбинський писав, що поезія не може жити на смітнику, а без неї життя — злочин. У павутині цієї дилеми й доводиться довгий час борсатися справжнім творцям нашої Вітчизни.
На початку 90-х матеріальний достаток, на зламі радянського часу, наші люди добували дуже різними методами, забувши про переваги клопіткої стахановської праці.
Я не міг, скажімо, нічого заробити принциповою журналістикою — пішов у деякі будівельні бригади, постригся наголо, курив «Мальборо». Але жваві і приємні бригадні хлопці думали не про живопис і поезію, а тільки про нові автомобілі, пишні паркани навколо власних земельних ділянок. Мою ж уяву бавив тільки сюжет цього калимного дійства перехідного періоду. Натхненно робив записи з побаченого і наївно думав, що саме книги будуть найпотрібніші новій Україні. Це було моєю тимчасовою помилкою, але вона не стала мені неприємною.
Так, очевидно, думав і Георгій Левадський про свої картини.
Час ішов. У жилах великого митця накопичувалася втома.
Ось я бачу Левадського на лавиці перед книгарнею «Кобзар» в Ужгороді, яку зараз теж поділили навпіл і продали задля більш вигідних «кафешних» проектів у тому приміщенні. Георгій сумний. Я його розумію.
—Ідем у «Молочарню», вип’ємо по склянці соку, — пропоную.
Він мовчки йде.
П’ємо.
Не забуду його тихого здивування від того, що цей світ у моїй особі йому нарешті щось дав просто так.
Сік із «тетрапаків», звичайно, шкідливий, але коли його наливаєш від душі — то не дуже. Як і та помилка, що йдеш не за грошима, а за поезією і красою.
Будувалися десь і далі будинки із зайвою площею, з’являлися в осіб із каламутними очима нові «тачки», пеклися над пахучим вогнем для «своїх людей» довжелезні палиці з нанизаним м’ясом, але це відмовлявся бачити мовчазний, не загнаний у рами Бог. Бо тільки картини Левадського і таких, як він, зображали істинне життя — дідів, бабів, незіпсованих малят, чисті церкви серед смітників буття, Христа, самаритянку, дівчину над струмком, вози, корів. А над усім цим домінувало сонце — символ істинної правди на Землі. І десь у глибокій ямі проглядали добре оплачені цикли «Олігархи Закарпаття», «Міські голови прекрасного краю».
Тож подумав я при цьому: «Чи варто детально говорити про виставки простого і чистого художника Жори, якщо в нього виставковий зал — цілий світ?»
Вілли і машини — то добре, але є вище матеріальне благо — Небо.
Левадський уже там.
Він був на ньому і на Землі.
Василь ЗУБАЧ.
ЧИТАЙТЕ також: Спробу осмислення сучасного Закарпаття зробив талановитий прозаїк із Ужгорода Василь Зубач