ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

"Так ня учила мамка..."

    28 березня 2024 четвер
    90 переглядів
    Маргарита Безик робить цікаві відкриття там, де цього найменше сподіваєшся!

    У свої майже 85 Маргарита Безик продовжує працювати над тлумачним словником та пише історію рідного Голубиного.

    Маргарита Безик (дівоче прізвище Молнар) народилася, живе і працює в селі Голубине на Свалявщині. Її тут шанують, з нею радяться, у неї вчаться. Адже Маргарита Іванівна працювала у сільській школі. Філолог за фахом, вона ще й невтомний організатор позакласної роботи з учнями. У свій час успішно керувала хором в селі Поляна, де 6 років була завучем школи. В Голубиному теж вела хор, створила учнівську агітбригаду «Мала голубинська борона», для якої сама писала сценарії. Тут організувала гурток пошукових робіт, а вже згодом заснувала шкільний музей, сорокарічний ювілей якого відсвяткували у 2012 році, упорядковує і доповнює тлумачний словник околиці села Голубине, який за порадою брата Василя Молнара назвала «Так ня учила мамка». Також пише вона «Історію села Голубине».
    Здавалося б, одній їй це все не підняти. Але їй вдається. Тому продовжує дивувати, робить цікаві відкриття там, де цього найменше сподіваєшся, і каже, що багато чим завдячує старшому брату, світлої пам’яті Михайлові Молнару, який перший з вісьмох дітей багатодітної родини закінчив Мукачівську гімназію. За наполягань директора Голубинської школи в 1922 — 1934 роках Адальберта Бучини до гімназії вступили також брати Василь і Андрій та сестра Олена.
    Вчилися там діти з інших родин, батьків яких саме Адальберт Бучина переконав у тому, що їхнім здібним до навчання нащадкам необхідно продовжувати здобувати освіту. Тож не дивно, що пам’ять про освітянина збережено: його дотепер називають «батьком голубинської інтелігенції». А Маргарита Іванівна клопочеться відкриттям і встановленням на школі меморіальної дошки А.Бучині. Вже й сценарій урочистостей підготувала. Адже четверо дітей із сім’ї Молнарів здобували знання у гімназії. А молодші їхні брати і сестри, вже по закінченні Голубинської семирічки, подалися в Мукачівське педучилище, а згодом — до університету.

    Зі слів Маргарити Безик, у їхній родині кожен досягав мети завдяки прищепленій батьками поміркованості й розважливості — великій мудрості людства. Тут дбали про красу душі й чистоту помислів і мало пишалися собою.

    Багатодітною родиною керували передусім потяг до знань та жага самовдосконалення як високодуховної особистості. Недаремно ж усі 8 дітей стали педагогами. До того ж 6 з них вчителювали в рідному селі Голубине, де працював учителем фізкультури й чоловік Маргарити Іванівни. А Михайло Молнар (колишній директор школи) після виходу на пенсію зацікавився етнографією та зайнявся облаштуванням краєзнавчого музею в кімнаті власного будинку. Збирав по селу вже непотрібні й зайві кросна, прядку, жорна, ступу, дерев’яний та череп’яний посуд — все, що руйнувалося десь на звалищах, горищах чи в сараях односельчан. А коли вималювався цікавий пізнавальний краєзнавчий музей, Маргарита Іванівна вмовила брата звільнити приміщення для котрогось із трьох його дорослих дітей, а народні скарби передати у шкільний музей. Так і зробили.

    Згодом додалося ще більше експонатів: різного роду ужиткових речей, вишиванок, домотканих покрівців, верет і килимів — музей розрісся, йому вже тісно у стінах школи. Тож і не дивно, що він знаходиться на обліку в Міністерстві освіти України і має звання «Зразковий». А кілька років тому головний лікар санаторію «Квітка полонини» Павло Ганинець та його заступник Сергій Молнар запропонували Маргариті Безик облаштувати (на зразок шкільного) музей для відпочиваючих. Як людина обов’язку, хоч уже і в літах, вчителька осилила і цю справу. І ось в затишному приміщенні привабливої для очей і душі будівлі санаторію «Сузір’я», що на території оздоровниці «Квітка полонини», запрацював різноплановий музей «Лужанська долина». Завдяки вдалому розташуванню, а ще й досвіду та обізнаності пані Маргарити музей відомий далеко за межами України. Про що й свідчать записи у «Книзі відгуків». Опікуватися обома музеями Маргариті Іванівні допомагав син Анатолій (на жаль, нині покійний, а за життя був лікарем). А тепер допомагає його дружина — Жанна Безик, вчителька світової літератури Голубинської загальноосвітньої школи, керівник гуртка юних краєзнавців. Отак усталені традиції, як мовиться, підтримуються молодшими членами великої родини Молнарів—Безиків.

    — Кожна річ у краєзнавчому музеї засвідчує чиюсь кмітливість та уміння, — коментує Маргарита Іванівна. — Й недаремно відвідувачі музею цікавляться історією того чи іншого експонату. А починали з вишивання. На щастя, ще живі жінки, які передали до музею власноруч вишите. Вони й розповіли мені багато цікавого та вартого наслідування про майстринь, які їх навчили рукоділлю. Разом з тим згадували інших народних умільців, розкрили й тему лозоплетіння в школі... Отак, — продовжує жінка, — розшукавши рідкісні відомості в книжках чи на сторінках періодики, а також маючи усні роз’яснення, що їх надали старші жителі Голубиного, визріла ідея згрупувати розвідане, систематизувати за темами і написати історію села Голубине...

    В роботу над тлумачним словником околиці села, а також над історією Голубиного Маргарита Безик поринула, що називається, з головою. Вже спорядила два десятки акуратних папок, «розпухлих» від густо списаних її каліграфічним почерком паперів. Мимоволі замислишся: така ж акуратність мусить панувати і в її думках. Бо інакше не впоратися із фрагментами розкиданого матеріалу, що його збирала, спілкуючись зі старожилами села, колегами та зі старшими членами власної родини. Вона самотужки досліджує, аналізує пожовклі документи з архівів, перевіряючи їх відповідність часові чи досі опублікованим десь історичним фактам. До того ж, заглиблюючись в минуле рідного села, з’ясувалося, що освіті слід присвятити окремий розділ. Так само й історії церкви, і народним ремеслам, мінеральним джерелам. Вдалося спостерегти також цікаві зміни в етнографії (побуті, звичаях, культурі) русинів у попередніх століттях — за австро-угорського, чеського й угорського режимів. Роботи, як мовиться, непочатий край.

    З цього приводу варто ще раз згадати Василя Молнара. Ще навчаючись у гімназії, він творив талановиті (адже високо оцінені були товаришами і вчителями в гімназії) новели та написав автобіографічний нарис «Кривулями життя». Щоправда, наклад його всього 300 примірників. Й навряд чи багато людей мали можливість прочитати цей твір, збагачений маловідомими широкому загалу історичними подіями. Вражає книжка й зображеними на її сторінках вольовими характерами земляків та прикладами виживання за різних обставин.

    Чи не хист брата до літературної творчост спонукав учителя-філолога до укладання згаданого словника?

    — Що ж, і не без цього теж, — посміхаючись, відповідає Маргарита Іванівна і додає, — мій словник цікавий і корисний тим, що кожне слово в ньому роз’яснюється прикладами: для наочності слово вжите в кількох реченнях, діалогах...

    Що ж до історії рідного села, то цю роботу, каже пані Маргарита, ускладнює обмежена кількість першоджерел. Вчителі Михайло Молнар та Михайло Цоклан досліджували минувшину Голубиного за чехословацького урядування. Почерпнути дещо можна також з найбільш наближеної до подій у Голубиному інформації, яку подав у книжці «Енциклопедия Подкарпатськой Руси» уродженець Страбичова, що на Мукачівщині, а нині учений із Праги Іван Поп.

    — Іванові Попу я найбільше довіряю, — пояснює Маргарита Іванівна, — бо пише вчений об’єктивно, без якихось натяків, а просто з повагою та любов’ю до рідного краю. Адже народився він 90 років тому, увібрав у себе дух того часу, пережив утиски свободи думки. Вивчився, як було за австро-угорського й чеського режимів, був свідком подій угорського урядування та радянського періоду на Закарпатті. Й так, як він написав в своїй енциклопедії, цілком могло відбуватися і в нашому селі. Тим паче, що Голубине розташоване при дорозі стратегічного призначення ще від нашестя татаро-монголів. Тут проходили турецькі війська, ще й дотепер про це є пісні. А от відомості про Першу світову війну вже задокументовано в багатьох джерелах. Мій брат зібрав чимало спогадів, почутих з уст очевидців або їх батьків-дідів, а тому й рубрику в майбутній книжці передбачено: «Голубинці кажуть».

    Послуговується Маргарита Іванівна також перевіреною інформацією з книг будапештських вчених. Як відомо, в Будапешті в архіві зберігаються відомості про реформи Марії Терезії, які проводилися в нашому краї у 1762—1775 роках. І навіть вже з кінця XVII й початку XVIII століть є дані, а отже, і можливість розкривати тему освіти.

    — Достатньо відомостей про церковно-приходську школу, яка діяла в селі до 1849 року. Бо пізніше церковні школи закривалися й відкривалися світські угорські школи, — каже Маргарита Бе­зик. — Навіть класний журнал за 1876 рік зберігся, де зареєстровано 87 учнів, виставлялися й оцінки. А листування священиків з єпископами підказало написати розділ про історію церкви... Знайшлася рукописна книжка «Індекс метрики». Греко-католицький священик села Голубине Адальберт Грабар проробив величезну роботу: подав дані у своїй книжці «Індекс метрики» з 1787 аж по 1949 рік, відтак його було репресовано.
    Добре, хоч книжка збереглася у нашому селі. Й відомості про неї та її автора буде вміщено в «Історії села Голубине»...

    З розповідей та роз’яснень Маргарити Іванівни зрозуміло, що вона ретельно вивчає і добре переосмислює те, що має намір висвітлити на сторінках «Історії села Голубине». Тим паче, що з літами авторка може багато чого згадати із пережитого особисто або раніше десь почутого. Назрів час, коли інтуїція, ерудиція, знання та досвід філолога дозволяють швидше розкрити тему. Відрадно, що інтелігенція та старожили-очевидці у селі зрозуміли, що недостатньо переповідати історію з уст в уста. Надійніше буде видати окрему книжку про село. От і сприяють Маргариті Безик, хто і як може. Старші члени родини допомагають розшукувати відомості, матеріли, документальне підтвердження факту. А дочка Іванна — лікар в санаторії «Сонячне Закарпаття» та зять Юрій — теж лікар, слідкують за станом маминого здоров’я, дбають про її спокій та затишок в домі. Сама ж бабуся чотирьох онучок шкодує лише про одне: якби раніше здобула ті знання, що їх має сьогодні, то встигла б зробити значно більше.

    Маргарита МЕДЕНЦІ, член Національної спілки журналістів України

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору